Переславши повідомлення, Ярвен вимкнула телефон. Їй не хотілося одержати від мами відповідь з вимогою негайно йти додому.

— Ну, ось! — сказала Ярвен і гепнула на четвертий ослінчик на кухні. («Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину!»)

Вона любила цю кухню в Тіни. Тут завжди було трохи недоприбрано, біля мийки завжди стояли рештки брудного або щойно помитого посуду, а на корковій дошці над обіднім столом було приколено стільки рекламок що час від часу за обідом чи за вечерею котрась із них відпадала просто в тарілку. «Летючий кур’єр! Замовляйте піцу додому телефоном цілодобово!» Або: «Лагодимо телевізори й аудіосистеми — швидко, надійно, недорого!» А нещодавно відпав графік роботи нічних аптек ще за 1997 рік, який по краях уже навіть пожовтів. Ярвен не мала сумніву, що жодну з тих рекламок Тінина мати ще не знімала з дошки сама. Тільки приколювала й приколювала нові. Мама вже збожеволіла б.

— А уроки поробили? — спитав Тінин батько.

Тінину кухню Ярвен любила й за це. Любила Тінин дім. Любила тут обідати чи вечеряти.

Бо вони тут — справжня сім’я: батько, мати, донька. Або й дві доньки, коли за цим столом сиділа і Ярвен. Подобалось їй і те, що Тінин батько був такий, який був: завжди привітний, трохи неуважний, ніколи не кричав. Звісно, на батьках Ярвен розумілася не багато, але була певна, що справжній батько має бути точнісінько такий. Щоразу, коли Ярвен приходила сюди, Тінин батько давав відчути, що радий їй.

— Де там! Такі домашні завдання, як сьогодні, не можна поробити взагалі! — відповіла Тіна. Вона покрутила в руках краєчок ліверної ковбаси, поморщила носа й кинула той краєчок знов на тарілку з нарізкою. — Родовідне дерево.

— Фе! — мовив Тінин батько.

«Мама, якби почула оце, теж зомліла б, — подумала Ярвен. — А ще дорослий чоловік!»

— І що? — провадив Тінин батько. — Намалювали щось пристойне?

Тіна постукала себе пальцем по скроні.

— Звідки ж йому взятися? — спитала вона. — Чи, може, ти знаєш, як було звати батька й матір бабусі Бітіґгайм?

Батько цілком серйозно кивнув головою й відповів:

— Барон Ромуальд Нецілуєн і баронеса Бетіна Нецілуєн, уроджена фон Стегнокрутен. Роки народження назвати?

Ярвен хихикнула й сказала:

— Може, потім і я собі щось таке придумаю. Бо поки що в мене як кіт наплакав. А то завтра в учительки буде така кисла міна!

— Тобі теж треба кілька правдоподібних імен? — спитав Тінин батько. Його рука з ножем завмерла над окрайцем хліба.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Як оці, що ви назвали?

А втім, не завадило б мати хоча б такі. Найважче їй спадали на думку насамперед чужоземні імена, крім хіба що турецьких. А ось ці до її вигляду пасували б. Та сподіватися на велику допомогу щодо цього від Тіниного батька, мабуть, теж було марно.

Тінина мати подала їй хлібницю й сказала:

— Та не беріть так близько до серця. Ще тиждень — і канікули. Оцінки вам, звичайно, уже давно повиставляли, й тепер однаковісінько — зробите ви щось чи не зробите. Я, звісно, не мала б вам про це казати…

Цієї миті пролунав дзвінок у двері.

— Отакої! — мовив Тінин батько. — Хіба тут хто-небудь на кого-небудь чекає?

Ярвен, певна річ, знала, хто це прийшов.

— Як?! — вигукнув Норлін. — Зникла?! О Боже, але ж там мають бути люди зі служби безпеки! Інтернат день і ніч охороняють!

— Скидається на те, ваша королівська високосте, що… — промовив чиновник і ввібгав голову в плечі, немовби очікуючи, що зараз його битимуть; однак про це, звичайно, не могло бути й мови. — Що саме в той час вони… Скидається на те, що не обійшлося без якогось маневру — він і відвернув їхню увагу…

— І що? — вигукнув Норлін.

Засклені двері на балкон ще не були зашторені, і з майдану перед палацом до цієї похмурої кімнати падало червонувато-жовте світло вуличних ліхтарів.

— Що каже економка? Директор? На що це схоже? На викрадення?

Чиновник завбачливо ступив крок назад, так ніби очікував, що саме зараз віце-король нарешті вибухне гнівом, і промовив:

— Щось інше навряд чи й можна уявити, ваша королівська високосте! Але дивує те… дивує те, що…

— Ну? — поквапив його Норлін.

— Принаймні в цьому люди зі служби безпеки присягаються! — провадив далі чиновник. — Протягом кількох годин перед тим, як вона зникла, в усій околиці не було помічено жодної машини. А ви ж бо знаєте: територію навколо школи на багато миль добре видно.

— Це якщо завдати собі клопоту й узяти очі в руки! — кинув Норлін. — Сподіваюся, мені не треба запитувати, чи не було помічено вертольота, автофургона, кінного екіпажу?

— Ні, нічого такого, ваша високосте! — поквапно відповів чиновник і вклонився. — Наші люди впевнені.

— У такому разі вони непогано облагодили цю справу, — пробурмотів Норлін і задудонів пальцями по столу. — А підземний хід? Щоправда, перед тим, як мій шурин віддав до тієї школи Малену, територію ґрунтовно обстежили.

— Про підземний хід не може бути й мови, ваша високосте, — промовив чиновник і знову вклонився. — Там кам’янисті ґрунти. Керівник слідчої групи…

— Я хочу з ним побалакати! — перервав його Норлін. — Зараз! Цю ж мить!

Чиновник знов уклонився й, не випростуючись, позадкував до дверей.

— Звичайно, ваша величносте! — відповів він. — Я його негайно…

— І поки що жодного слова пресі! — гукнув Норлін. — Ви чуєте? Чуєте? Спершу більше довідатись маю я! Господи, одне не те слово, якась безглузда дрібничка — будь-що, ви чуєте?! — будь-що тепер може зашкодити моїй небозі! — Здавалося, він аж тепер усвідомив те, про що йому оце щойно доповіли.

— Я так і перекажу, ваша високосте! — вигукнув чиновник, намацуючи позад себе клямку. — А керівника слідчої групи я негайно…

— А крім того, мені потрібен Больштрем, — кинув віце-король і стомлено опустився в крісло за письмовим столом. — Знайдіть мені Больштрема. Хоч би де він був.

— Так-так, Больштрема, звичайно, — закивав головою чиновник, і тепер у його голосі вчувалася не лише службова запопадливість, а й певна полегкість. — Я накажу розшукати його.

І він, причиняючи за собою двері, подумав: «Як же добре, що після Смерті короля Норлін почав так тісно працювати з Больштремом!» Той допоможе знайти принцесу. Скоріше Больштрем, аніж поліція.

— Та зайдіть же на хвилинку, ну ж бо! — запрошувала Тінина мати. — Ми якраз сидимо на кухні.

— Вітаю, мамо! — кинула Ярвен, не підводячи погляду.

Мама стояла випроставшись на порозі кухні й усміхалася.

«Яка ж вона гарна! — подумала Ярвен. — Цілковита протилежність імені. Білява. Висока. Елегантно вбрана. Звичайно, їй це потрібно для роботи. Але я нерідко помічаю, як знічуються перед нею люди, навіть коли вона отак просто стоїть».

— Я вирішила зайти по тебе, — сказала мама, все ще всміхаючись. — Прочитала твою есемеску. Година вже не дуже рання. Так мені буде спокійніше на душі.

Тінин батько гучно проковтнув те, що мав у роті. («Не можна відкушувати надто великих шматків. Не можна розмовляти, коли в тебе повен рот». Ні, Тінин батько цих правил ніколи не дотримувався.)

— Може, сядете на хвилинку? — спитав він і тильним боком долоні втер губи. (Ще й це!) — Потім я й сам провів би Ярвен додому. Надворі ж бо й справді ще зовсім світло. Тепер, улітку…

Мама всміхнулася, й Тінин батько примовк.

— Звичайно, — сказала вона. — Дуже вам вдячна. Та, гадаю, нам пора вже йти.

Ярвен втупилась у рештки хліба в себе на тарілці. Лишати їх не годилося. Запхнути до рота — також. А мама поривалася йти.

Ярвен підвелась і взяла хліб у руку. (Робити так, певна річ, теж не годилося.)

— Дякую за все, — сказала вона. — До завтра, Тіно! Чекаю не дочекаюся уроку мистецтва. — І закотила очі.

— Чхати я на нього хотіла! — кинула Тіна.

— Тіно! — вигукнула її мати. (Такі речі помічають навіть Тінині батько й мати.)