У коридорі на підлозі безладно валялися черевики, серед них — пластиковий мішечок, з якого виглядали порожні пляшки. У повітрі витали ворсинки. Загалом Ярвен на таке уваги ніколи не звертала. А тепер звернула.

— Бувайте! — гукнула вона вже з палісадника.

Тінина мати помахала рукою й причинила двері.

— Мамо! — промовила Ярвен, вивільняючи свою руку з її. — Навіщо ти мене завше отак ганьбиш?!

— Тобі чотирнадцять, — відказала мати. — Ти просто не знаєш, що може статися з молоденькими дівчатами у великому місті.

Сонце й досі ще не зайшло, хоч уже й схилилося до самого обрію. На хіднику гралися діти.

— Больштреме! — вигукнув Норлін. — Господи, що ж нам тепер робити?

Слуга нечутно причинив з другого боку двері. Норлін із Больштремом лишилися самі.

— Що вона прихопила з собою? — запитав Больштрем.

У кімнаті тим часом стало вже майже темно. Лише сяйво від вуличних ліхтарів та зелений абажур настільної лампи створювали островець світла, через який усе довкола здавалося ще похмурішим.

— Чи прихопила вона з собою що-небудь узагалі?

— Як? — не зрозумів Норлін.

— Чи взяла вона з собою речі? — знов запитав Больштрем. — Скажімо, якусь сумку? Якщо вона спакувала речі, любий мій Норліне, тоді її, мабуть, узагалі ніхто не викрадав.

— Як? — знов нічого не зрозумів Норлін.

— Це якщо там не помітили жодної машини, — промовив Больштрем. — Поміркуй сам. Адже вона могла зникнути і з власної волі.

Норлін підвівся, ступив до вікна й заслонив його шторами. Больштрем похитав головою й увімкнув світло.

— Виходить, речей вона не взяла, — промовив він. — А батько її щойно помер, Норліне! Чи знаєш ти, що діється в голові такої дівчинки? Вона у розпачі. Усе геть переплуталось. Їй уже не миле життя! Вона…

— Гадаєш, вона могла б накласти на себе руки?! — вигукнув Норлін.

— Досі її трупа, наскільки я знаю, не знайдено, — сказав Больштрем. — Хоча це ще нічого не означає. Але ж вона могла зникнути й просто так. Без жодної мети пуститися світ за очі. Хіба ж після похорону ти сам не казав, що вона ходила, як тобі здавалося, мов неприкаяна? Усе може бути.

— О Господи! — вигукнув Норлін.

— Це краще, ніж якби її викрали, — сказав Больштрем. — Щодо цього ти, певна річ, погодишся зі мною. Послухай, Норліне. Найважливіше тепер, щоб ні про що не довідалася громадськість. Поки що про це — ні звуку… Бо потім обставини можуть обернутися так, що ми вже не знайдемо тут раду. Ось тоді й жди справжньої небезпеки.

— О Господи! — прошепотів Норлін. — А на тому тижні в неї ще й день народження!

— Я знаю, — кинув Больштрем.

— Нам треба… — знову прошепотів Норлін. — Больштреме, як же ми тепер?..

Больштрем поклав йому на плече руку й промовив:

— Я розумію, ти схвильований, Норліне. У тебе такий клопіт, що тобі не позаздриш. Але ж тепер ти викликав мене!

Норлін розпростав плечі.

— Я покладаюся на тебе, Больштреме! — сказав він. — Ти ж бо знаєш, як уся країна любить принцесу.

— Ну, хоча б твоїх батька й матір! — вигукнула Ярвен. — Адже ти маєш знати, як було звати твоїх батьків!

Мама роззулася й поставила черевики під шафу. Тоді почепила на плічка куртку і обсмикала її.

— Я знаю, як було звати моїх батька й матір, — відповіла нарешті вона й, стоячи перед дзеркалом у передпокої, відгорнула з чола пасмо білявих кіс. — Знаю, як звали діда й бабу. Знаю навіть, як звали прадіда й прабабу. І прапрадіда й прапрабабу. — Вона перейшла до вітальні й сіла в крісло перед телевізором. — Але мені не до вподоби, коли вчителі починають рознюхувати сімейні справи. А про цю історію з родовідним деревом інакше й не скажеш. Вони мають тебе чогось навчити, й цього досить. Яке їм діло до твого особистого життя?

— Ну, прошу тебе, мамо! — вигукнула Ярвен.

Мама похитала головою й спитала:

— Новини зі мною подивишся?

Ярвен хряснула за собою дверима і зникла у своїй кімнаті. («Треба мати на увазі, що в період статевої зрілості іноді можуть траплятися вибухи гніву. На певний час навіть загалом бездоганно виховані юнаки й дівчата забувають про добру поведінку».) Копатися в маминому особистому житті вчителька мистецтва права, може, таки й не має. Але ж доньки це не стосується! Зрештою, кожній людині хочеться знати, чиє вона дитя, який вигляд мав її батько й що він робив, хто були дід і баба.

Ярвен упала на ліжко. Щоразу, коли вона питала в мами про свого батька, та хутко переводила мову на щось інше, і Ярвен її, звичайно, навіть трохи розуміла. Бо все це до мами зовсім не пасувало. До мами пасував би елегантний чоловік, що працював би десь у банку: костюми — від Армані, сорочки — ручної роботи. Не якийсь там дивакуватий темношкірий чужоземець, що його вона поза очі й сама соромилась би.

Ярвен стягла зі згорненого рурочкою малюнка гумове кільце й сіла до письмового столу. Мама розповідала про щось лише раз, торік, коли в Ярвен був день народження. Вони святкували його вдвох у ресторані, Ярвен пила кока-колу, мама — вино. Несподівано вона оглянула Ярвен з голови до ніг і промовила:

— А ти вже стаєш дорослою. Помалу ти вже стаєш дорослою. Коли мені було стільки років, як оце тобі…

Ярвен сиділа мовчки, майже затамувавши подих.

— Минуло зовсім небагато часу, і я познайомилася з твоїм батьком, — провадила мама. (Чи не після третього келиха вина це було?) — Ми, Ярвен, так закохалися одне в одного, так закохалися!.. Просто до безтями!

Ярвен і далі мовчала. Не хотілося нічого зіпсувати.

— І ось одного разу, на мій день народження — мені сповнилося тоді вісімнадцять — ми взяли й просто втекли, — розповідала мама. — Просто зробили собі зі свята свято: подалися на море, в околиці Зарбі. Сиділи на березі, було ще трохи прохолодно — адже тільки-тільки почалася весна. Але ж я мала ключа!..

— Якого ключа? — перепитала Ярвен і тієї ж миті збагнула, що припустилася помилки.

Мама здригнулася.

— Ох, та хіба не все одно! — зітхнула вона й відсунула келиха на середину столу. Після цього вона його вже не торкалася. — Що ж, Ярвен, щиро тебе вітаю! Дитинство минуло, і я бажаю тобі чудової юності!

Ярвен втупила погляд у майже чистий аркуш на столі перед собою. Може, вигадувати імена буде навіть цікаво? Певна річ, це буде цікаво!

Потому вона підвелася й, хоча ще тільки почало сутеніти, ввімкнула світло. Тепер знадвору її було добре видно: невеличка, трохи повненька постать із темними косами, яка в кімнаті на другому поверсі енергійними рухами щось діставала з полиці. Коли вона знову сіла, яскраво освітлений прямокутник вікна лишився порожній.

На протилежному боці вулиці якийсь чоловік увійшов до під’їзду будинку і став чекати.

Уже на другій великій перерві Ярвен помітила на хіднику навпроти шкільних воріт чоловіків, що роздавали якісь листівки.

— А ти вчора ввечері ще гарненько попрацювала! — кинула Тіна, поправляючи на плечі ремінь від ранця. Уроки скінчилися, попереду на них чекали вихідні. — Дійшла аж до прадіда з прабабою! І це навіть при твоєму батькові! Де ти повишкрібала всі оті турецькі імена?

Ярвен засміялася. Світило сонце, домашніх уроків задали тільки для годиться, а за тиждень — уже літні канікули.

— Може, поїмо десь морозива? — спитала Ярвен. — Я зателефонувала Ґекхан, і вона мені допомогла. Сміхота, але тепер моїх прадіда й прабабу з батькового боку і діда й бабу з материного боку звати однаково, тютінька в тютіньку. Кумедний збіг!

Тіна хихикнула й спитала:

— А якщо вона помітить?

Ярвен хитнула головою й відповіла:

— Аж так пильно вона не придивляється. Її цікавить лише те, чи гарно дерево намальоване. Моє їй здалося трохи заплутаним. Слухай, а що вони ото роздають?

Тіна стенула плечима. Тим часом двох чоловіків з листівками обступив гурт школярів.

— У кожному разі не морозиво! — мовила Тіна. — А я хочу морозива! Чи ти гадаєш, там роздають щось на дурничку?