Вона стояла на балконі під бічним вікном, сповнена нестримного щасливого почуття. Всупереч негоді, їй хотілося співати. Нараз усе здалося їй можливим, усе-все. Це ж вона, Ярвен — актриса, Малена, принцеса! Це ж вона, Ярвен — серед моря щастя!

І як же добре, що цієї хвилини їй не доводиться сидіти в невеличкому приватному літачку й не трястися над розбурханим негодою хмаровинням! Усе складалося якнайкраще.

Пані Тяркс і пан Гільґард навіть не здивувалися, коли вона повідомила про мамину згоду; ну, звісно, адже вони не знають, який страхополох у неї мама.

— Ми на це й сподівалися! — сказав Гільґард і відразу надіслав повідомлення Больштремові. — Ще до вечора, — додав він, — про це довідаються й віце-король та принцеса.

Ярвен залюбки також якось порозмовляла б із принцесою. Може, навіть утішила б її. Вони могли б заприятелювати, як, наприклад, Тіна й вона, Ярвен. Щоправда, тепер вона вже зовсім не певна, чи Тіна взагалі схоче водити з нею дружбу; адже та навіть не відповідає на есемески. «Можливо, — припустила Ярвен, хоч такого, власне, й бути не могло, — Тіна мені просто заздрить».

Коли впали перші краплі — великі, важкі краплі, кожну з яких Ярвен у себе на голій руці відчувала окремо, вона відступила на крок назад. Чула, як забарабанив по гальці дощ — спершу тихо, потім усе гучніше, все частіше; чула, як у воді зашаруділи, тручись один об одного, камінчики, як краплі, вдарившись у землю, знову трохи підскакували вгору, так немовби прагнули повернутися назад до хмар. Такої могутньої, такої чудової зливи Ярвен ще не бачила зроду. Вона стояла у відчинених дверях на балкон, милувалася й слухала.

Отоді вона й почула його.

— Малі! — гукнув хлопчачий голос.

Спершу Ярвен подумала була, що їй причулося, що той голос їй навіяло лопотіння дощу, адже після того, чого вона зазнала вранці в місті, її вже не дивувало ніщо. Та потім вона переконалася, що таки не помилилась.

— Малі! Це я!

Ярвен зійшла з порога, де ховалася від дощу, і ступила два кроки на балкон. Злива тієї ж миті уперіщила їй на голову, і за кілька секунд її коси вже звисали мокрими жмутами. Вона перехилилася через поруччя, визирнула вниз і тихенько гукнула:

— Гей!

— Малі! — знов покликав хлопець. Досі він стояв, сховавшись за товстим старим тисом, але тепер вибіг з-за дерева, став під балконом і, задерши голову, приплющив очі від дощу, який періщив йому в обличчю. — Що там сталося вчора ввечері? Розмова так раптово урвалась!

Здогад блискавкою сяйнув у голові Ярвен. Віце-король таки мав рацію. Тепер він стояв тут, унизу, — той самий хлопець, якого в місті ледве не схопила охорона, коли він намагався проникнути до неї в машину; божевільний, що забрав собі в голову, нібито кохає її, а вона — його. Як віце-король і припускав, хлопець вистежував її.

— Чому ти не в Лірона? — гукнув він і втер рукою мокре обличчя. — Чому…

«У Лірона?» — здивувалася Ярвен. Щось тут було не те. Якби віце-король мав рацію, то тепер цей хлопець заговорив би про кохання, присягався б їй, затинаючись, у своїх почуттях, намагався б видертись на балкон, схопити її в обійми, цілувати. Натомість він казав про якогось…

— У Лірона? — прошепотіла вона.

Треба покликати Гільґарда. Якщо віце-король мав рацію, то цей хлопець може бути небезпечний. Він збив із ніг поліцейських!

— Слухай, чорт забирай, то що там сталося? — стривожено вигукнув хлопець. Стривожено й водночас роздратовано. — Ми цілий вечір чекали, що ти прийдеш! Увімкнули телевізор — вони ж бо мали якось пояснити, що свято скасовано. Але жодного слова. І ти не з являєшся. А сьогодні вранці сидиш собі з отим лисом у машині, так мовби нічого й не сталося!

Крізь шум дощу Ярвен ледве чула його слова й усе ж раптом усвідомила: цей хлопець — зовсім не божевільний. Не божевільний і не закоханий. Вона навіть трохи пошкодувала про це.

Тоді чому ж він тут? Хвилю вона розмірковувала, що робити. Треба було б, звичайно, повідомити про це Гільґардові й Тяркс. Але Ярвен не вірилося, що хлопець може їй щось заподіяти, — вже не вірилось, і край. Скидалося радше на те, що він справді знайомий з принцесою, може, навіть приятелює з нею. Тоді чому ж про це нічого не знає її дядько?

— Малі! — знов гукнув хлопець. — Якщо хочеш, ходімо зі мною! Тут огорожа — курям на сміх, а собаки… Ти ж бо знаєш, я з ними домовлюсь!

Ярвен і далі стояла, трохи перехилившись через поруччя і слухаючи хлопця. А той, задерши голову, й далі звертався до неї вгору, чекаючи на відповідь.

Зненацька вона угледіла, як в очах у нього промайнув переляк. Хлопець різко крутнувся, скочив убік і чимдуж подався геть. Він біг, мов заєць, петляючи поміж дерев, так наче за ним хто гнався, хоч ніхто, крім неї, його й не бачив. І раптово хлопець зник з очей.

Передній двір і парк знову спорожніли.

Ярвен повернулася до кімнати й замкнула за собою балконні двері. Роздяглася й пустила воду в душі — таку гарячу, що аж пара пішла.

Несподівано її пройняло морозом — і не лише через те, що вона до рубчика змокла.

Повертатись до міста автобусом Йоас не наважився: вони запевне вже давно напали на його слід. Спиняти якесь авто він теж не хотів. Якщо вона його зрадила — а вона його, звичайно ж, зрадила! — то тепер опис його портрета передадуть усі радіостанції: тринадцятирічний хлопець північноскоґландського типу…

Над ранок, коли від ходьби, дощу й холоду він так зморився, що йому помалу ставало вже байдуже — піймають його чи ні, поряд загальмувала вантажівка.

— Ну, ти й даєш! — вигукнув водій, вистромивши з кабіни голову. — Цікаво, і що оце робить такий курдупель, як ти, серед ночі, сам-самісінький на дорозі? — Нарешті він, схоже, розгледів, що чуприна у хлопця темна (адже в дощ чуприни темні в усіх), і хвилю помовчав. — А, зрозуміло! — пробурмотів згодом. — На автобус грошей катма? Сідай, розважатимеш мене, щоб я не заснув. Бо нема гіршого, ніж утома перед ранком.

Йоас перевів подих і буркнув:

— Дякую!

Може, цей водій не вмикав у машині радіо, може, він ще не чув повідомлення про розшук… Але цієї миті крізь гуркіт двигуна все ж таки прохопилася тиха музика.

— Це не та погода, щоб швендяти вночі дорогами! — кинув водій. — У тебе все гаразд?

Йоас кивнув головою, а водій увімкнув приймача гучніше. Жіночий голос розповідав про святкування дня народження принцеси, далі був прогноз погоди, повідомили про ситуацію на шляхах, а тоді…

— …дванадцятирічний Гяльмар Гальдур, — сказала дикторка. — З лікарні на півночі південного острова…

Йоас затремтів.

— Передають про це ще від учора, щогодини! — сказав водій.

Двірники на вітровому склі розгрібали воду, на коротку мить відкриваючи панораму ночі попереду.

— Я спершу подумав був, що це ти, але ж у тебе, либонь, не довга біла чуприну, аж ніяк. А тобі ж куди? — Він притишив радіо.

Йоас відкинувся на спинку сидіння й прошепотів:

— Лише до міста.

Ярвен лежала горілиць у ліжку, втупивши погляд у балдахін над головою.

Чому вона не побігла до них і не розповіла про того хлопця в парку? Чому не спитала в Гільґарда або Тяркс, чи знають що-небудь про нього вони? А найголовніше… Найголовніше ось що: чому хлопець так злякавсь і кинувся навтіки, немовби за ним погнався сам дідько?

«Злякався він, звичайно, мене, — міркувала Ярвен. — Зненацька хлопець збагнув, що я, звичайно, не Малена. Малі… Зненацька він побачив, що коси в мене не біляві, а темні, й очі — не блакитні, а карі. А може, навіть помітив, що я низенька й не дуже струнка. Але невже цього досить, щоб так злякатися?»

Вона підтягла ковдру до самого підборіддя. «Я б теж, мабуть, злякалась, якби стояла перед терасою в Тіни, а Тіна раптом виявилася вже не Тіною, — подумала Ярвен. — Хто той хлопець? У кожному разі, це не божевільний, який гадає, нібито я в нього закохана».

Ярвен заплющила очі й повернулась на бік. «Щось тут не так, — знов подумала вона. — Щось зовсім не так, як має бути. — Вона хутко спустила ноги з ліжка. — Якщо мені пощастить, то Гільґард і Тяркс ще не полягали спати».