На дверях висів принцесин халатик. Поки Ярвен не довідається, хто той хлопець, вона однаково не засне.

Щойно Лірон ледь прочинив двері, Йоас одразу протиснув голову в щілину.

— То не вона! — крикнув він, тремтячи в мокрому одязі від холоду. — Це все був обман! Вона майже як крапля води схожа на Малі, але то не вона!

Лірон утяг сина в помешкання й замкнув за ним двері.

— Я знаю, Йоасе! — кинув він. — Спершу перевдягнися в сухе. Я заварю тобі чаю.

Йоас вражено втупився в батька й вигукнув:

— Чорта пухлого ти знаєш! Ти що — глухий? Та принцеса — не Малі, й то весь час була не Малі! І сьогодні вранці на дні народження — теж не вона, запевняю тебе!

Лірон кинув погляд на свій наручний годинник, немовби й так не знав, що північ уже давно минула, й промовив:

— Учора вранці. — І зник на кухні. — Витрися насухо, Йоасе. А то ще застудишся й цим уже нікому не допоможеш.

Йоас бігав за батьком по кухні, гупав йому кулаками в спину й кричав:

— Ти, йолопе безверхий! Невже ти не розумієш, що я кажу? Чхав я на твою застуду! Якщо вона не Малі, а лише схожа на Малі, тоді хто вона така?

Лірон пустив на кухні воду й спитав:

— Може, його байстрючка? Я ж тобі сказав, витрися насухо!

Йоас поволі сів на єдиний у кухні ослінчик і глухо промовив:

— Усе це був великий обман. А я так тривожуся за Малі…

Лірон дістав бляшанку з чаєм, витрусив його трохи на долоню, а тоді обережно пересипав у великий кухоль.

— Ну й дарма, — нарешті промовив він. — Малі тут.

Ярвен майже нечутно ступала босоніж мармуровою підлогою в коридорах. Аж дивно, як добре вона орієнтується тепер у цій великій будівлі! Уже навіть не лякаючись темряви, завернула за ріг. У залах, на сходах — жодного вогника, в цілому будинку — жодної живої душі, крім Гільґарда, Тяркс і неї самої. Ні кухарки, ні слуги, ні садівника. Та й навіщо вони? Зрештою, Естерлінд уже десятки років як перестав бути літньою резиденцією короля.

Ось і прибудова, а далі, в кінці коридору, — бібліотека. Якщо ті двоє ще не полягали спати, то їх, мабуть, можна знайти там.

Зненацька Ярвен стала. Ще не дійшовши до дверей, вона здалеку почула голоси.

— Коли я сказав «Ні!», то це стосується не лише одного-двох місяців! — вигукнув віце-король. Голос його лунав роздратовано.

Виходить, він ще звечора приїхав до Естерлінда? Яке щастя! Тепер можна буде розпитати в нього, хто ж таки той хлопець і чи віце-король справді вірить в історію з божевільним. Коли вже їй доведеться грати Малену, юну принцесу, то вона, Ярвен, має знати також, хто її друзі. А може, й вороги.

— Та май же розум, Норліне! — казав Больштрем.

Ярвен чула, що то був він, хоч і не бачила його. Вона вже майже дійшла до бібліотеки, а двері стояли трохи відхилені.

— Тоді бунтарі вже не чекатимуть жодної хвилини, годі й сумніватися! Досі все йшло непогано, навіть краще, ніж ми сподівалися! Це дівча зіграло свою роль просто блискуче!

Ярвен стояла й не рухалась. Хоч на неї тут ніхто й не дивився, вона відчувала, як шию й обличчя їй заливає рум’янець. Звичайно, її хвалили всі й досі, але як же приємно почути таке ще раз, коли вони розмовляють між собою! Вона розуміла, що тепер мала б постукати й увійти. Мама вжахнулася б, якби довідалась, що її донька підслуховує чужу розмову, та ще й тоді, коли йдеться про неї саму.

— І вона блискуче зіграє цю роль і за тиждень, я певен. Завдяки цьому ти домігся всього, чого хотів! Та поки ти його…

— Ні! — вигукнув віце-король, і в його голосі вражена Ярвен почула нотки страху. — Я цього просто не бажаю! Навіть якщо він на чолі тих бунтарів… Навіть коли їх чимдалі більшає… Ніякої різанини! У моїй країні — ніякої різанини!

Ярвен усім тілом притислася до стіни. Кров помалу відринула від її обличчя, й вона відчула, як запаморочилося в голові.

— Але ж про різанину ніхто й не каже, ваша високосте! — озвався ще один голос, жіночий. Отже, з ними й Тяркс! — Ми якраз і хочемо запобігти різанині! Больштрем має рацію: поки він там, у лісі, житиме і йому досить буде лише ляснути пальцями, щоб бунтарі завдали удару, нам тут доведеться щодня рахуватися з тим, що…

— Чом би не вдатися до простого рішення? — урвав її Больштрем. — Одна куля — і він навіть нічого не відчує! А без нього вони одразу стануть мов без рук. О Господи, Норліне! Ти — віце-король, і на тобі лежить обов’язок захищати свою країну! А саме в цьому й полягав би твій обов’язок! Чи тобі потрібна громадянська війна, в якій склало б голови багато більше людей? Сотні, а може, й тисячі! І тоді, Норліне, тобі довелось би відповідати, ті смерті були б справді на твоєму сумлінні! Одне життя чи сотні, тисячі життів?! Якщо ти надаси мені повноваження…

— Ні! — крикнув Норлін. Голос його надірвався. — Ніякого знищення — кажу це вам раз і назавжди! Ми розв’яжемо цю проблему й по-іншому, я взагалі не бачу тут проблеми. Хто каже, що він збирається коли-небудь завдати удару? Хіба досі нам шкодило те, що ми його не стратили? Адже тепер ми досить надійно тримаємо його під контролем! Не забувайте: я — віце-король! І я кажу «Ні!»

Ярвен намагалася ступати якомога тихіше. Вона почула щось таке, про що не мала права чути в жодному разі. І знати про це не мав права ніхто.

Дійшовши до коридору, де була її кімната, вона пустилася бігти. У кімнаті впала на ліжко, знов підвелася, крутнула ключа в дверях, шмигнула під ковдру. Ноги в неї були холодні, як лід.

Пополудні, коли вони їхали в машині, пані Тяркс стверджувала, нібито бунтарів боятися не варто. А проте не хотіла, щоб Ярвен побачила отой кратер біля парламентської будівлі, щоб вона взагалі довідалася про бунтарів. Певно, причин непокоїтись було більше, ніж ці двоє перед Ярвен зізнавалися. А то вони не наполягали б на тому, щоб застрелити ватажка. Різанина. Громадянська війна…

«Одне життя чи сотні, тисячі життів!..» — пригадала Ярвен. — «Невже це так? Хіба можна так міркувати, хіба можна вбивати одну людину задля того, щоб урятувати життя сотень, тисяч людей? Хто має рацію — віце-король чи Больштрем і Тяркс?»

Вона підвелася й підійшла до балконних дверей. Буря вляглася, лише тихо, монотонно шумів дощ. Їй не хотілося бути під одним дахом з людьми, які серйозно сперечалися про те, вбивати когось чи не вбивати. Життя — не кінофільм і не книжка. Життя — це реальність, і така суперечка будила в Ярвен страх.

«Не треба!» — прошепотіла Ярвен. Досі вона мріяла допомогти принцесі й дістати роль у фільмі Больштрема. Але тепер найдужче їй хотілось опинитися вдома.

— Малі! — вигукнув Йоас і прожогом кинувся до вітальні.

Телевізор працював з вимкненим звуком, а на канапі перед ним спала Малена. Біляве волосся розсипалось їй по обличчю, одна рука, звисаючи, майже торкалася килима на підлозі, де тепер лежав берет — невеличкий брудний жмутик.

— Малі! — покликав Йоас і опустився біля неї навколішки.

Малена щось пробурмотіла, потому прибрала з обличчя волосся й рвучко сіла.

— Невже так конче мене будити? — мовила вона й хотіла була додати ще щось, але натомість лише позіхнула.

— Слухай, Малі! — промовив Йоас і втупився в берет. — Я тільки недавнечко почув про це в машині й одразу здогадався, що то ти! — Він засміявся. — Гяльмар… як там його далі?

— Гальдур, — кинула Малена, намагаючись розчесати п’ятірнею злипле волосся. — Якщо не помиляюся. Того ж і довелося скинути куртку. Ти навіть не уявляєш собі, як я намерзлася!

Йоас обсмикав на собі мокрого светра, що поприлипав до тіла, й промовив:

— Гадаєш, не уявляю?

Малена тільки махнула рукою й кинула:

— Ох, я так стомилася! Думаєш, я багато могла спати, коли втікала?

— А сьогодні то була ти чи не ти? — спитав Йоас.

Увійшов Лірон з тацею й поставив перед обома дітьми кухля з гарячим чаєм.