Лірон натис кнопку на телевізійному пульті, й екран погас.

— Ви хотіли почути мою ідею, — нагадав він.

Йоас поплескав рукою по канапі біля себе, і Малена сіла поруч із ним.

— Ми одностайні в тому, що треба зробити все, аби стати на перешкоді закону, спрямованому на утиски північних скоґландців, — промовив Лірон. — Багато розмовляти про це, мабуть, уже немає потреби. В останні роки твій батько, Малено, вперше за цілі століття почав, як ніхто інший, докладати зусиль до того, щоб північ нарешті дістала ті самі права, що їх має південь, щоб обмежити використання північноскоґланських земних надр на користь лише півдня, щоб надати нам, північанам, такі самі можливості, таку саму освіту, як і південцям. І робив він це не тільки через своє добре серце, ти знаєш. Він зрозумів, що народ, який нидіє в злиднях і під гнітом, колись повстане, що багатство й бідність жити двері в двері не можуть…

— Бо одного дня бідні просто виб’ють ногами двері в багатих, — докинув Йоас. — Ти завше сам так казав.

Лірон кивнув головою й провадив:

— Колись давно, ще за часів мого діда, Малено, це ще було можливе. Ми, північні скоґландці, жили собі на своїх землях і мало що знали про життя тут, у вас на півдні, який до того ж здавався нам безмежно далеким. Але нині є телебачення, є кінофільми, які показують нам ваше життя, є телефон, інтернет, а машини, теплоходи й літаки відстань між островами швидко скорочують. Крім того, багато хто з нас переселився до вас на південь уже не один рік тому, коли ми стали потрібні вам на всі оті роботи, за які південці не хотіли братись.

— Я ж бо про все це знаю, — сказала Малена. — Ти розповідаєш так, нібито я геть дурна.

Лірон махнув рукою й повів далі:

— І раптом південні скоґландці з’ясовують, що північани вже не хочуть удовольнятися тим дріб’язком, яким південці ладні поступатися їм добровільно. Північні скоґландці вимагають таких самих прав, що й на півдні, вони вже не бажають завжди тільки…

— Гаразд! — вигукнула Малена. — Я ж бо знаю, чому все зійшло нанівець! Зрештою, мій батько хотів-таки все змінити!

— І це було б розумно, — відказав Лірон. — І дало б і півдню більше користі, ніж будь-що інше. Ти ж бо й сама знаєш: бунтарі завдали б удару ще кілька років тому, якби твій батько не пообіцяв півночі спільного, рівноправного майбутнього! І ми, північани, враз повірили, що варто зачекати. Нам здалося, що досягти такого майбутнього для півночі можна й без боротьби й терору. Лави бунтарів перестали поповнюватися.

— Так, але, щоб скоїти теракт проти парламенту, їх усе ж таки вистачило, — вкинув Йоас. — І ти й сам кажеш, що бунтарі не випадково виступили одразу після того, як король помер.

— Звичайно, — кивнув головою Лірон. — Це мало стати попередженням віце-королю і його людям: чим скінчиться, якщо вони не провадитимуть далі політики, яку розпочав король. Адже про те, що південноскоґландське дворянство й власники нафтосвердловин і рудників уже давно не підтримували реформ короля, знали всі. І всі здогадувалися, що після його смерті станеться те, що оце й сталося: віце-король постарається якомога швидше ухвалити закон, за яким кордони з північчю закриють, і жоден житель північної Скоґландії вже не зможе переселитися на південь. Це буде закон, за яким північні скоґландці позбудуться всіх своїх прав, — одне слово, цілковита протилежність тому, про що король…

— А я нібито заявила, що всім серцем цей закон вітаю! — вигукнула Малена. — Хто ж у таке повірить?!

— В останні місяці вони тільки те й роблять, що показують південним скоґландцям, яку небезпеку ми, північани, становим для півдня, — промовив Лірон. — О, вони хитрі! Закон підготували добре. А теракт проти парламенту — то був, певна річ, жахливий злочин. Якби вибуховий заряд спрацював не на лузі поряд, а там, де потрібно, загинуло б кілька сотень людей. Такого злочину не виправдує ніщо, Малено, — ніякі утиски, ніяка бідність. Ніщо! Але віце-королю той теракт був, мабуть, якраз на руку. Бо тепер на півдні вже всі живуть у страху перед нами, північанами, й не лише перед бунтарями. Людей у їхніх чистеньких оселях аж дрож проймає, коли вони бачать, як ми тулимося в цих міських кварталах. Їх можна зрозуміти, вони мріють про той південь, яким він був колись: повсюди чистота й порядок, жодних тобі північних скоґландців і жодного страху.

— Та вже ж, — озвався Йоас. — Я б теж про таке мріяв, якби був південним скоґландцем.

— Одначе тепер так далі не піде, — сказав Лірон. — Час назад не повернути, повік. Цей закон дав би тільки одне: чимдалі глибше розчарованих на півночі, чимдалі озлобленіших бунтарів, а отже — чимдалі більшу небезпеку для кожного скоґландця. І це було б також не по-людському. Не можна одних лишати в злиднях задля того, щоб іншим жилося дедалі краще.

— Амінь! — мовила Малена. — Точнісінько так казав завжди й мій батько.

— Тим-то на півночі його так і любили! — засміявся Лірон. — І тебе, звичайно, теж. І саме тому Норлінові тепер дуже важливо, щоб усе це мало такий вигляд, ніби ти — на його боці. Якщо ти підтримаєш його закон, спрямований проти півночі, то навряд чи хто з південних скоґландців уже сумніватиметься в тому, що цей закон добрий і справедливий, особливо після всього того, що вже цілими тижнями нам щодня показують по телебаченню. А те, що думаємо з цього приводу ми, північні скоґландці, однаково нікого не цікавить.

— І тепер ти нарешті перейдеш до своєї ідеї? — озвався Йоас. — А то я знов увімкну телевізора.

— І тепер я нарешті перейду до своєї ідеї, — відповів Лірон.

— Кортіло б мені зараз про це довідатися, — промовила Тіна. — Куди вона завіялась? Це вже викликає в мене тривогу.

— Тривога тривогою, а в твоєму віці з повним ротом уже не розмовляють, — озвалась її мати. — Хоч особисто я сприймаю це просто як комплімент моїй кухарській майстерності. Та ще краще було б, звичайно, якби ти сказала: «Дякую тобі, матусю, що ти, незважаючи на свою тяжку-претяжку роботу, незважаючи на те, що одночасно, ніби між іншим, даєш раду всьому хатньому господарству майже без допомоги з мого боку, щодня ще й знаходиш час для того, щоб отак чудово куховарити!»

— Скажу іншим разом, — кинула Тіна. — А тепер серйозно, мамо. Чи не здається це тобі дивним? Учора ввечері, коли я зателефонувала їй, щоб розповісти про оту її двійницю, вона не взяла слухавку ні домашнього, ні мобільного телефона. А сьогодні вранці раптом не з являється в школу! До телефона знов не підійшла, мобільника теж не взяла. Після уроків я заскочила до неї додому. І що ж? Ніхто не відчиняє двері!

— І тепер ти гадаєш, що вона захворіла? — спитала мати й поклала собі на тарілочку вже другий невеличкий шматочок запіканки. Тоді потяглася ложкою ще раз, глибоко зітхнула й опустила руку, так і не взявши більше запіканки. — Так тяжко захворіла, що вже навіть не годна зателефонувати чи відчинити двері? То, може, вона хоч есемеску тобі надіслала?

— Есемеску я надіслала їй! — сказала Тіна. — Але жодної реакції!

Мати кивнула головою й спитала:

— То, може, вона вже поїхала? Все ж таки ось-ось канікули…

— Та куди вони поїдуть, за які гроші?! — відповіла Тіна. — А крім того, вона б мені сказала! Навіть якби поїхала кудись просто так, не відпрошуючись у школі. А вона ні в кого, до речі, не відпрошувалась, усі вчителі питали, де вона.

— І все ж, думаю, так воно і є, — промовила мати, з тугою поглядаючи на формочку із запіканкою. — Може, Тіно, мати заборонила їй розповідати тобі про це. Сама знаєш, яка дивна в неї мати.

Тіна втупилася в свою тарілочку й сказала:

— Увечері зайду до неї ще раз. Просто не віриться, що Ярвен уже не хоче розмовляти зі мною! Ми знаємо одна одну ще з повзункової групи в дитсадку! Такі подруги — нерозлийвода! Адже вона мені довіряє!

Мати кинула на неї короткий погляд і запустила ложку у формочку із запіканкою.

— Ет, уже однаково! — промурмотіла вона з усвідомленням провини й піднесла повну ложку до рота. — Сподіваюся тільки, доцю, що тебе не чекатиме невеличке розчарування в твоїй подрузі-нерозлийводі.