Довгі коридори були порожні, а мармурова підлога полискувала від сонячного світла, що падало з вікон.

«Треба буде в них усе ж таки про це спитати, — міркувала Ярвен. — За обідом. Досі вони завжди були зі мною такі привітні, то чом же я маю їм не довіряти? А відколи я побачила по телебаченню, яку небезпеку становлять північні скоґландці, то можу навіть трохи зрозуміти Больштрема, коли він вимагає усунути ватажка бунтарів. Шкода тільки, що мама знов не взяла слухавки, мені так хотілося з нею про це побалакати. До речі, не так уже їй мене, мабуть, і бракує, коли вона навіть не хоче зі мною розмовляти».

Ярвен перетнула просторий вестибюль і відчинила двері надвір. З собою вона прихопила рушника й купальника. Цілий басейн лише для неї самої! Тіна в таке навряд чи й повірить. Ярвен спробувала ногою воду. Вона виявилась холодніша, ніж можна було сподіватись.

Ярвен роззирнулася. Вона зробила дурницю, що не переодяглась одразу, ще у себе в кімнаті. Просто їй було соромно дефілювати через увесь цей величезний будинок у самому купальнику. Та ще дужче соромилась вона переодягатися тепер тут, у парку. Сюди виходить надто багато вікон. Доведеться спершу знайти місце, де її ніхто не побачить.

Кроків за сто від басейну вона виявила альтанку — вишукану круглу споруду з флюгером на банеподібному мідному даху й вікнами без шибок. Мабуть, сотні років тому принци й принцеси в гарну погоду тут чаювали.

— От і добре, — промурмотіла Ярвен.

Та коли до альтанки лишалося вже кроків двадцять, вона раптом почула голоси. Хтозна, що то були за люди, але розмовляти тихо вони й не намагалися.

Перше, про що подумала Ярвен, — це повернути назад. Одну розмову вона вже була підслухала й тепер шкодувала про це.

Вона пригнулася й добігла газоном до висипаної галькою доріжки навколо альтанки. Підійти ближче, щоб краще чути розмову, вона не могла: галька під ногами зарипіла б. Між газоном і доріжкою ріс обтятий лавр, і Ярвен, намагаючись не здіймати шуму, притислася до його стовбура.

— У такому разі я взагалі не розумію, чому ви, ваша високосте, наказали нам шукати далі, — промовив незнайомий голос. — Коли принцеса об’явилась, її розшуки ви припинили. Гаразд. Але після того, як в усій країні оголосили про розшук так званого Гяльмара Гальдура, ви ще того самого вечора, коли святкували день народження принцеси, зажадали від мене його розшуки, навпаки, активізувати!

— Любий мій начальнику поліції, — озвався віце-король (Ярвен упізнала його голос). — Адже я вам пояснював…

— Тепер, коли експертиза волосся отого… нібито Гяльмара показала, що насправді це — принцеса, — промовив начальник поліції, — аж тепер ви кажете нам…

— Тому що досі ми не знали про це й самі! — вигукнув віце-король. — Ми сказали поліції: вона об’явилася знов. Її не викрадали, це була просто дурна дитяча витівка. Дівчинка залишила школу з власної волі, вона боялась отих святкувань з приводу свого дня народження, тому й зникла! Але потім усе ж таки вчасно збагнула, чого від неї вимагає її становище, і повернулася до королівського двору. Сама зрозуміла, що накоїла того дня! Звідки ж нам було знати, у чому, в якому одязі вона вислизнула зі школи? Бог свідок, треба було думати про речі важливіші!

Ярвен затамувала дух. Принцеса втекла зі школи. Чому ж про це ніхто не розповів їй, Ярвен? Чому вони казали, нібито принцеса просто боялася проїздити на свій день народження всіма тими вулицями, якими проводжала в останню путь батька?

— Тоді, — озвався начальник поліції, — все ж таки постає запитання: хто віддав наказ розшукувати отого… Гяльмара, коли насправді його зовсім немає? Коли він — вигадана особа, котра, виходить, нікому не потрібна? Коли він і був ніхто інший, як принцеса, яку ми розшукували вже й так?

— О Господи, та звідки мені про це знати?! — вигукнув віце-король. (Ярвен збентежено завважила, що в його схвильованому голосі раптом прохопилися нотки, які їй про щось нагадували. Але про що?) — Лікарня! А потім ваше відомство — ваше відомство! — з’ясувало, що з вигляду він схожий на того, іншого хлопця й що через це… Його батько й мати, мовляв, відкликали оголошення про розшук!

— Дозвольте нагадати вам про те, ваша високосте, що насправді його немає, а отже, немає і його батька й матері, — чемно промовив начальник поліції. — Це ж само собою зрозуміло.

— Так, але звідки мені що знати! — закричав віце-король. — Чи, може, я маю за вас виконувати вашу роботу? То, мабуть, ваші люди прийняли те оголошення про розшук! Їх і питайте!

На хвилю запала мовчанка.

— Простежити, від кого пішло оголошення про розшук, тепер уже неможливо, — озвався нарешті голос начальника поліції. — Охоронці неподалік від лікарні, які нібито прийняли його й передали далі нам, у головне управління, нічого про це не знають.

— У такому разі вам треба краще контролювати роботу своїх підлеглих! — знов закричав віце-король. — Адже це скандал! Виходить, ви взагалі не знаєте, звідки надійшло оголошення про розшук?! І часто таке трапляється в поліції Скоґландії? Це ж просто лякає! Це ж просто якесь чортибатьказна-що!

Ярвен чекала на відповідь, але так і не дочекалась. Натомість побачила, як від альтанки газоном у бік головної будівлі повільно попростував чоловік у світлому костюмі.

Вона вже зібралася була тихенько шаснути за кущі по другий бік газону, щоб її не застав віце-король, як вийде з альтанки, коли це до її вуха долинуло кілька знайомих коротких пікань. Віце-король набирав номер на мобільному телефоні.

— Больштреме! — вигукнув він. — Візьміть його, поки він не зник звідси! Він не має повернутися до свого управління. Він не має ні з ким вступити в контакт. Я поясню тобі потім! Цей чоловік щось запідозрив! Він небезпечний!

Ярвен пригнулася й кинулась бігти. До кущів було кроків тридцять, не більше; вона впала за один із густих кущів жасмину й, важко хекаючи, причаїлася.

Нарешті вона збагнула, про що нагадали їй оті нотки в голосі віце-короля. У тих нотках був відтінок — лиш ледь помітний відтінок — незрозумілої говірки північан.

У дорозі вони були три дні й три ночі. Її переправляли судном. Мати Ярвен уже давно здогадувалась, куди лежить їхній шлях, хоча очей їй не розв’язували до самого кінця.

Коли вони вивели її, підштовхуючи, кількома східцями нагору, до вхідних дверей, вона відчула запах солоного повітря й зрозуміла, що не помилялася.

Щойно вони замкнули за нею двері, один із викрадачів скинув з її очей пов’язку. Усе було так, як їй і уявлялося, й вона навіть трохи зраділа цьому побаченню. Потім уздріла його: він сидів на стільці неподалік від заґратованого вікна, у наручниках, і такий самий зляканий, як і вона.

— Але чому ти?.. — прошепотіла мати Ярвен. В останні дні вона майже нічого не їла, перед очима в неї світ пішов обертом. — Я гадала, ти…

— Підтримайте її! — закричав чоловік і спробував підхопитися.

Його ноги були прикуті до ніжок стільця, і він ще встиг упасти на нього. Мати Ярвен важко повалилася на підлогу. Чоловік простяг до неї руки в наручниках, так ніби хотів погладити її.

Ніхто її не шукав.

Цілий день Ярвен пролежала, розмірковуючи, за жасминовим кущем. Опівдні сонце сяяло сліпуче, по обіді його світло стало спокійніше, а згодом небо над обрієм помалу взялося рум’янцем. «Скоро вони кинуться шукати мене, — думала Ярвен. — Якщо я не з’явлюся й на вечерю. Вони мають собак, отож сховатися від них — жодних шансів».

Плечі трохи нили, і вона покрутила ними. «Якщо я зараз просто повернуся до будинку, то все ще, може, обійдеться. Скажу, що весь цей погожий літній день провела в парку — просто заснула собі в затінку, та й годі. Звідки вони довідаються, що я щось підслухала? Я маю лише добре грати свою роль, — роль сумирної маленької Ярвен, яка нічого не знає і ні про що не здогадується. Та чи довго я так протримаюсь?»

Ярвен згорнулася калачиком. Її поймав страх. Забагато чого було досить дивним, надто багато чого не стикувалося. Надто часто Гільґард, Тяркс і віце-король їй брехали.