— Виходить, отже… — почала Ярвен і звела запитливий погляд на Йоаса.

— Виходить, що тепер ми, щоб урятувати Скоґландію, маємо зробити тільки одне, — сказав Йоас. — Ми маємо знайти короля.

— Ми маємо знайти короля, — й собі повторила Ярвен.

— Отже, мерщій, мерщій, Малено! — поквапив дівчину Йоас і потермосив її за плечі. — Як гадаєш, де він може бути? Як гадаєш, куди вони його запроторили? Норліна краще за тебе ніхто не знає!

Малена підвела голову. Вона тремтіла вже не так, але погляд її був усе ще спустошений, застиглий.

— Звідки ж мені знати? — прошепотіла вона. — І гадки не маю.

Коли комбі, завиваючи, викотив на галявину й, завищавши гальмами, спинився неподалік від старенького «форда», Нагіра підхопилась на ноги.

Двері різко відчинились, і Лорок, Меонок та ще двоє молодиків, навряд чи й старших від перших двох, влетіли на кухню.

— Ти бачила? — вигукнув Меонок. — Ти бачила отой розтриклятущий стадіон, Нагіро? Хто то зробив? Хто занапастив нам усю справу? Чи й ти доклала до цього рук? Нічого нам не кажучи?!

Нагіра мовчки похитала головою. Вигляд юнаки мали розлючений, такими розлюченими вона не бачила їх уже давно. Вона відчувала полегкість і водночас усвідомлювала, що правда ще страшніша, ніж усі її побоювання.

— Отже, то були й не ви, — мовила вона. — Та й коли б ви встигли! Я лишень була подумала, що ви, може, домовилися з нашими людьми на півдні. Боялася, що вам просто набридло чекати.

— З тих людей там теж нікого не було! — вигукнув Лорок. — Принаймні з тих, кого залучили на свій бік ми. Ніхто навіть уявлення не має, чиїх це рук справа!

— Може, Ліронових? — озвався один із двох незнайомих.

Нагіра подумала, що колись знала на ім’я всіх своїх людей. Але тепер їх уже давно так багато…

— Дурниці! — кинула вона. — Лірон завжди був проти насилля. Я сподівалася, що після смерті короля, як тільки Норлін непомітно, тишком-нишком прибере всю владу до своїх рук, Лірон приєднається до нас. Але ж ні…

Тим часом Меонок відчинив холодильника й заходився шукати чогось поїсти. Нарешті він невдоволено причинив дверцята й промовив:

— Тоді знаєте, що я вам скажу? — І зухвало поглянув спершу на трьох своїх товаришів, потім на Нагіру. — Більшого негідника просто світ не бачив!

Нагіра замислено кивнула головою й відповіла:

— Здається мені, ти маєш рацію, Меоноку. Надто вже це йому на руку. Дуже до речі, якраз вчасно. Як і смерть короля два місяці тому.

Юнаки мовчки позводили на неї погляди.

— Норлін збирається напасти на північ, — вела далі Нагіра. — Гадаю, щодо цього тепер у нас не має бути сумнівів. Але ми можемо зробити одну річ…

— Ми всі готові! — вигукнув один із тих двох, імен яких вона не знала. Над верхньою губою в нього ще навіть не висіявся пушок. — Ми з радістю помремо за свою країну! За свою честь!

Нагіра махнула рукою й сказала:

— Цього від вас ніхто не вимагає! Але ви маєте негайно вирушити на пошуки і знайти їх, поки цього не зробив він. Бо в тому, що він розшукує і їх, годі й сумніватися.

— Хто? — не зрозумів Лорок. — Кого?

— Кілька годин тому я бачила Малену, — сказала Нагіра. — І Ярвен. Вони від нього втекли.

Меонок аж присвиснув крізь зуби.

«Я не скажу їм, що дівчата були тут, — вирішила Нагіра. — Тут, у цій хатині. А я їх не впізнала».

— Якщо знайдемо їх, матимемо в руках козиря, — сказала вона. — Зателефонуйте всім, усім підряд за списком. Але передовсім шукайте тут, в околицях. Адже відійти дуже далеко вони ще не встигли.

— Прокляття, так діло не піде! — вигукнув Йоас.

Сонце вже сховалося за деревами, але було все ще світло, майже як удень.

— Знати, що він живий, що він може все врятувати… Але ми не знаємо, де він, і тому все це марна праця!

— А в поліцію теж не можемо заявити… — сказала Ярвен і рвучко повернула голову вбік: десь у кущах почулося шарудіння. — Щоб вони пошукали його.

Йоас сердито засміявся й кинув:

— Та вони шукатимуть радше нас, ніж його!

Усі помовчали. Вони до самого вечора сушили собі голови, міркували так і сяк, розмовляли, але на думку їм так нічого й не спало. «Тепер ситуація, по суті, ще гірша, ніж була досі, — зітхнула Ярвен. — Знати, що вихід є, відчувати, що він десь близько, перед очима — й усе ж таки не бачити його!»

Згодом вона почула те шарудіння знов, цього разу вже ближче.

— Йоасе! — покликала вона. — Мені здається, я чую…

Малена також підвела голову й цикнула:

— Цсс! — І приставила пальця до губів.

У кущах — ані шелесь.

— Ох, жінки, жінки! — зітхнув Йоас. — У лісі ще й не вечір, а вони вже обмирають зі страху! Бідолашним зайчикам, козулям та білочкам цілими годинами хоч не ворушись — тільки через те, що до їхніх володінь завітали такі непрохані гості, як ми!

Ярвен з полегкістю кивнула головою.

— Малі, а чи не згадував Норлін коли-небудь про якусь місцевість? — спитав Йоас. — Не думаю, що вони запроторили твого батька до котроїсь із в’язниць, це привернуло б надто велику увагу. З розповіді Ярвен напрошується висновок, що його примістили десь у звичайнісінькому будинку, тільки той будинок схований від людських очей. А то чого б вони так потерпали, що він од них утече?

— Угу, — буркнула Малена.

— Гадаєш, він скоріше на півдні? — провадив Йоас. — Подумай гарненько, Малі! Чи на півночі? Що ти про це думаєш?

Малена здвигнула плечима й тихо промовила:

— У Норліна, як-не-як, стільки людей! А Скоґландія така велика… Є такі дрімучі ліси, в нетрях яких ще ніколи не ступала людська нога! Звідки ж мені знати…

Вона не доказала. Нападники вискочили з кущів блискавично й усі одночасно. Навіть якби втікачі встигли закричати, їм би це однаково не допомогло: поблизу не було нікого, хто б їх почув. До того ж нападники про всяк випадок відразу позатискали їм роти. Їх налічувалося щонайменше чоловік шість, і ніякої форми на них не було.

«Отже, таки ніщо не допомогло, — подумала Ярвен, сама вражена тим, як ясно мислить. — Виходить, ми знов у Норлінових руках».

Один тримав її за плечі, другий — за ноги. Не дуже обережно її поклали в іржавий кузов старенького комбі, відразу за нею — Малену й нарешті Йоаса.

«Добре, що хоч не позатикали кляпами ротів». Ярвен перехопила очима Маленин погляд. На її подив, у тому погляді мало не світилася радість.

Помилки бути не могло. Малена, юна принцеса Скоґландська, всміхалася.

Ярвен не здивувалася, коли комбі, гуркочучи, завернув на галявину й спинився перед жовтою хатиною. Небом пропливали важкі сірі хмари, а вдалині, як їй здалося, вже чулися перші перекоти грому. А загалом тут усе дихало спокоєм.

Усю дорогу сюди Малена тільки те й робила що всміхалася. Побачивши її усмішку, Ярвен одразу здогадалася, що нападників, які оце захопили їх, послав не віце-король; а крім того, солдати чи поліцейські були би в уніформі. Їх могли викрасти лише бунтарі. Нападники привезли їх назад до Нагіри.

Ватажок бунтарів чекала на них, стоячи у відчинених дверях.

— Обережно! — гукнула вона, коли нападники відкинули задній борт автомобіля. — Я ж бо казала вам, з ними треба обходитись обережно! Вони нам не вороги!

Один із молодиків розв’язав Ярвен ноги.

— Побачимо ще! — гукнув він через плече до Нагіри. Потім підштовхнув Ярвен під бік і скомандував: — Злазь!

Ярвен спробувала випростатись. Їхали вони не довго, та помалу в неї виникло таке враження, ніби останніми днями її тільки й викрадають, зв’язують та возять по Скоґландії.

— Отже, це знову ви, — промовила Нагіра. — І ти, Йоасе. Цього разу й ти.

Звичайно, це була та сама жінка, яка напередодні давала їм з Маленою попити. Але тепер Ярвен з подивом завважила, як цілковито вона змінилася. Ще вчора жінка мала стомлений, виснажений вигляд людини, що втратила майже всі надії; сьогодні Нагіра, навпаки, справляла враження багато молодшої, сповненої енергії, майже радісної.