— Тоді чому ж вона не просигналить морзянкою бодай SOS? — спитала Нагіра. — Подумай гарненько! А що, коли то пастка? Коли, скажімо… Норлін надумав так заманити нас у маєток?

— Тоді чого ж він не скористається кишеньковим ліхтариком, на сигнал якого ми чекаємо? — запитав, похитавши головою, Йоас. — Ні, Нагіро, думаю, то сигнал таки від Ярвен! І ще я думаю, що вона в біді, а то їй не довелося б…

— Ну, ось! — сказала Нагіра. — Тепер сигнали вже припинились.

— Її застукали! — кинув Тілокі. — Вона мала подавати сигнали доти, доки ти їй відповіси. То чому ж вона припинила? Нагіро, її зненацька застукали, й тепер вона в небезпеці!

Нагіра обвела всіх поглядом і спитала:

— Ви теж вірите в те, що оце сказав Тілокі?

Малена і Йоас кивнули головою.

— Скоріше, Нагіро! — промовив Йоас. — Прошу тебе!

Нарешті закивали головами й Меонок з Лороком.

— Розставляти пастки Норлін мастак, — кинула Нагіра.

Щойно Каїра пішла, Ярвен нишком підкралася до вікна. Обережно відслонила штору. І ще встигла загледіти охоронця, що саме завертав за ріг будівлі.

Вона якомога тихіше відчинила балконні двері й переступила поріг. Йоас таки мав рацію: коли Ярвен перелізла через поруччя і обережно спустилася на руках униз, а тоді, повиснувши, сплигнула на землю, балкон виявився не дуже й високим для дівчини, яка в школі на фізкультурі завжди одержувала добрі оцінки. Небезпека чигатиме на неї лише в тому разі, якщо сюди надто швидко повернеться котрийсь з охоронців.

Коли вона покотилася по гальці, камінчики жахливо зарипіли, і Ярвен уже злякалася, що розбудить увесь будинок. Одним-однісіньким стрибком вона доскочила до тисового куща, де мала сховатися й чекати, поки наспіє допомога. Йоас усе їй докладно описав.

До одягу їй там і сям почіплялися невеличкі камінчики, і вона обережно пострушувала їх долонею. Жодної подряпини, лише трохи боліла рука. Але бігти вона не заважатиме, і це головне.

Ярвен придивлялася до мансарди, намагаючись розгледіти, чи мигає там світло. Але вікно було темне. А що, як у Каїри нічого не вийшло? Що, як Нагіра не прийде?

Уже вранці, не пізніше, Тяркс виявить, що Ярвен зникла. Отоді вони й спустять собак.

— Ти це розумієш? — нагадувала їй Нагіра. — Якщо втечеш від них через балкон, то без нашої допомоги з парку не виберешся ще довго. Без нас ти взагалі звідти не виберешся! І про це знають і вони. Вони спустять собак, Ярвен, і що буде далі, краще тобі не розповідати.

Ярвен тільки похитала головою.

— Тому з кімнати тобі можна буде вислизнути аж після того, як ми відповімо на твій сигнал і ти впевнишся, що ми вже йдемо! — наказувала Нагіра. — Коли тричі прокричить уві сні птах, так і знай: це ми. А поки не почуєш нашого сигналу на знак того, що ми вже в дорозі, нікуди не рипайся! Бо якщо тебе знайдуть собаки, тобі гаплик.

Але вони не могли передбачити того, що оце сталося. Що чекати Ярвен доведеться зовсім не в кімнаті, хоч би якою небезпекою загрожувала їй втеча. Вона припала під кущем до землі.

Згодом почулися голоси. Вигуки, крики, тупотіння ніг по гальці, різкий, пронизливий свисток.

Ярвен ще глибше втислася в кущ і завмерла в очікуванні.

Щойно той пронизливий свисток вихопив Норліна з неглибокого, тривожного сну, він подався вниз. У голові гуло, пальці, коли він, не спиняючись, заходився зав’язувати на собі пояс халата, не слухались.

На важкій залізній огорожі, що оточувала парк і ховалася за високими кущами з внутрішнього боку, тепер повсюди спалахнули прожектори. Вони протинали захмарену ніч мовби широкими світляними просіками, повертали праворуч і ліворуч, поки в парку вже не лишилося жодного темного куточка. Безладно метушилися охоронці, тримаючи напоготові автомати.

— Ворота замкнено! — гукнув Больштрем. — Вона має бути ще десь тут! Спускайте собак!

З темряви випірнув собаківник і притьма подався до собачої будки.

— Стій! — гаркнув Норлін. У голові в нього гуло вже просто-таки нестерпно. — Стій! Не треба собак! Я не дозволяю!

Собаківник став і перевів запитливий погляд з Норліна на Больштрема, який саме міцно схопив віце-короля за руку.

— Послухай мене уважно, Норліне, — сказав Больштрем. — Ота мала паскуда, кухарка, щойно подавала світлом якісь сигнали, ми її за цим ділом застукали. Ніхто ж не сподівався, що те дурне дівча на таке здатне?! Певна річ, намовити її могла лише Ярвен. А сама твоя чарівна доця щезла з кімнати, і двері на балкон — навстіж. Хто б міг подумати, що якесь дівчисько зважиться стрибати з такої висоти!

Норлін затис долонями скроні й закричав:

— У такому разі її треба шукати! — Навіть йому самому власний голос видався чужим. — Якщо вона ще в парку, то їй не пощастить утекти від нас! Нехай охорона шукає її, й Тяркс із Гільґардом теж! Досить буде дівчину впіймати, її смерть нам не потрібна. Якщо нацькуємо собак, вони її роздеруть, ти ж знаєш, Больштреме! Їх дресирували лише на це! Я забороняю! — Голос у нього зірвався, і собаківник знов запитливо поглянув на Больштрема.

— Спокійно, Норліне, вгамуйся! — промовив той. — Краще поміркуй! Якщо вона подавала сигнал Нагірі та її людям, то вони прийдуть, щоб визволити її, і хтозна, як воно ще обернеться. Ми не знаємо їхніх планів, вони щохвилини можуть наставити нам пастку. Тим-то їх потрібно випередити, і то негайно!

— Я забороняю! — закричав віце-король. Кожне слово громом віддавалося в його зболеній голові, так ніби хотіло розколоти її навпіл. — Я забороняю! — Він рвучко випручався з Больштремової руки й звернувся безпосередньо до собаківника: — Якщо ти всупереч моїй забороні спустиш собак, то вчиниш державну зраду! А ти знаєш, яка покара чекає за державна зраду! — І ребром долоні різко провів собі по горлу.

Собаківник уклонився. У світлі прожекторів його обличчя було тепер біле, як стіна.

— Згодом ти про це ще пошкодуєш, Норліне! — промовив Больштрем.

— Усім шукати! — закричав Норлін. — Прочісуйте парк! Прочісуйте кожен кущик, кожен куточок! Щонайпізніше за півгодини її треба знайти, я наказую!

— Ти збожеволів, Норліне! — промовив Больштрем. Його голос був сповнений зневаги.

Заметалися промені прожекторів, і охоронці, понахилявшись, подалися підтюпцем у різні боки, зазираючи під кущі й перегукуючись. Часу в них лишалося обмаль.

На вигуки, що долинали з одного з вікон у мансарді, спочатку ніхто не звертав уваги, та потім усі раптом покидали те, що робили, й позадирали голови вгору.

— Вона вже по той бік! О Господи, ви шукаєте не там, вона вже давно за огорожею! Бігає на алеї перед ворітьми! Заради Бога, та посвітіть прожекторами он туди, вона вже давно по той бік!

Норлін і собі звів очі вгору. З одного з мансардних вікон вихилилася, нестямно розмахуючи руками, жінка, в якій віце-король, придивившись, упізнав гримерку.

Ця жінка цілу ніч просиділа біля вікна. Думала про дітей, про те, чого їй повік уже не спізнати: як найменшенький піде до школи, як найстаршенька її скінчить, як усі троє виростуть, стануть самостійні, позакохуються, самі вже матимуть дітей… Повік уже не співатиме вона найменшенькому перед сном колискову, не наліплюватиме йому на крихітну ранку пластир і не втішатиме: «Ну, годі, годі, все вже гаразд!»; повік уже не сидітиме вона біля середульшого, коли той, гризучи вже й так геть пожованого олівця й розпачливо наморщивши лобика, чипітиме над домашніми уроками, не вітатиме його радісними вигуками, коли в неділю він стоятиме у воротах своєї футбольної команди й раз у раз ловитиме м’яча; повік уже не обмірковуватиме вона з найстаршенькою, який колір найкраще пасує до її очей, котрий із хлопців, може, не геть такий дурний, як більшість із них, не слухатиме разом з нею улюблену її пісню, щотижня нову…

Цієї ночі жінка прощалася в думках з усім, що було миле її серцю, як ото роблять пасажири пробитого судна, коли його корпус невтримно перехиляється набік і вони в жахливу мить просвітління усвідомлюють: до рятувальних шлюпок їм уже не дістатися… Вона пригадувала свій садок, пригадувала великодні дзвони навесні, рожеві мальви влітку й лісові горіхи восени. Сподівалася лишень, що хтось подбає про її дітей, і хоч була й не богомільна, а все ж таки звернулася до неба з невеличкою молитвою. А її садок якось уже зарадить собі й сам…