І раптом у неї сяйнула щаслива думка. На мить Ярвен відчула таку полегкість, що, як сама помітила, аж усміхнулась. Больштрем клацнув вимикачем і показав пальцем на ліжко. «А тепер — скік, стриб, і в люлю! — сказав він. — Маленьким дівчаткам треба спати! Хіба ж не кажуть, що через недосипання псується личко?» І, причиняючи за собою двері, засміявся.

Якщо замість ліхтарика вона подаватиме сигнал електричним світлом, — три короткі спалахи, три довгі і знову три короткі, — остерігатися слід лише охоронців, які походжають уздовж огорожі по той бік парку. Але стояти одночасно край вікна й під вимикачем біля дверей вона теж не зможе, отож вибрати мить, коли охоронці зайдуть за ріг будівлі й не помітять, як у її кімнаті блимає світло, буде важче.

Ярвен трохи розсунула важкі штори. Унизу один з охоронців саме наближався до її вікна, під ногами в нього порипувала галька. Чоловік кинув короткий погляд угору. Ярвен за шторою стояла так, наче палицю проковтнула, і не дихала. «Ось коли він пройде… — подумала вона й зачекала ще трохи. — Ось коли заверне за ріг… Краще ризикувати якомога менше».

Вона вже пройшла півшляху до вимикача, вже піднесла руку… Коли це двері рвучко відчинилися.

До кімнати ступив Гільґард. У руках він тримав драбину.

— Мені дуже шкода, Ярвен… — промовив він.

Ще як вона побачила його вперше, — біля школи, коли він покликав їх із Тіною, — їй ще тоді здалося, що він нагадує кіноактора: елегантний, трохи стриманий і весь випромінює люб’язність.

Такий він був і тепер. Від його люб’язності в неї аж мороз поза спиною пішов.

— Доведеться мені повикручувати в тебе лампочки, дурненька дівчинко. Ану, гайда в ліжко! Ну, ось, отак буде краще. Навіщо ти це зробила? Навіщо ти намагалась обвести нас круг пальця? — Він поставив драбину під важку люстру й поліз нагору. — А якщо надумаєш устати й перекинути драбину, то я про всяк випадок маю ось це. — І щось дістав із-за пояса.

Досі пістолета Ярвен у вічі не бачила.

— Зараз тут, дівчинко, стане трохи темнувато. Сподіваюся, темряви ти не боїшся! — І він засміявся.

Ярвен як могла стримувала сльози. Коли вже всьому кінець, то Гільґард принаймні не має побачити, як вона плаче.

Гільґард склав драбину, підійшов до нічного столика й сказав:

— А цю теж! — І одним рухом спритно викрутив лампочку з нічника. — Та-ак, цієї ночі тобі тут буде, на жаль, таки досить темнувато. Але ти не переймайся, так триватиме не довго. Щоправда, чи дуже ти зрадієш тому, що буде потім… — Він засміявся й рушив з драбиною з кімнати. — Побачимо.

І крутнув ключа з другого боку дверей.

Отже, розв’язка настала. Вони вирішили, що вже її не потребують, і тепер їм байдужісінько, пpo що вона здогадалася. Вони не мають сумніву, що вона й так уже давно про все знає.

Щоб не розридатись, Ярвен уп’ялася зубами в подушку. Тепер їй лишалося сподіватись тільки на одне: що Норлін стане проти її смерті. Хіба ж він їй не батько?!

Але ж і вона йому донька… А проте ненавиділа його! То чому ж він мав відчувати щось інше, ніж вона, — тепер, коли довідався, що вона його зрадила?

Під замок її візьмуть, мабуть, у будь-якому разі. Згодом настане день, коли Больштрем, Гільґард і Тяркс нашепчуть Норлінові, що його донька, поки житиме, становитиме для нього небезпеку, і тоді не впиратиметься вже й він. А ховати в’язнів від усього народу важко, надто коли це такі небезпечні в’язні, як вона й король. Дуже важко…

Усьому кінець.

Недовго думаючи, Ярвен вирішила, що принаймні до ранку час вона ще має. Вона вжахнулася, коли вже за кілька хвилин після того, як пішов Гільґард, у двері постукали.

Ярвен затулила руками обличчя. Ось вони й прийшли, щоб забрати її. Уже прийшли.

Вона зіщулилась, як тільки могла, й сховала обличчя в подушку, немовби так могла стати невидимкою.

— Ваша високосте, цсс, прошу вас! — почувся з-за дверей чийсь наляканий голос. — Будьте ласкаві, тихенько, ваша високосте! Щоб вони нас не почули!

Услід за цим хтось поставив щось на підлогу.

— Будьте ласкаві, ваша високосте, послухайте мене!

Ярвен відвела долоні від обличчя й прошепотіла:

— Каїра?!

— Ой, ви навіть знаєте, як мене звати! — прошепотіла мала кухарка, і в її голосі Ярвен почула радість і подив воднораз. — Вам треба втікати, ваша високосте, я тільки це й хотіла вам сказати! Я знаю, що не маю права втручатися в королівські справи, не думайте про мене погано! Але я…

— Що? — прошепотіла Ярвен. Потому якомога тихіше встала й прокралася до дверей.

Мала кухарка й крізь двері запевне чула, як гупало в Ярвен серце.

— Я підслухала віце-короля і його радника! — провадила Каїра. — Ох, я знаю, що підслуховувати не можна, не думайте про мене погано! Але я гадала…

Ярвен стала навколішки й приклала вухо до лискучих, золотисто-бурих дерев’яних дверей. Козуля, за якою женеться лисиця, — випростані в стрибку ноги, відкинута назад голова… Досі Ярвен ніколи ще не випадало так близько бачити ці інкрустації.

— І що? — прошепотіла вона. Від страху голос у неї охрип.

— Ваша високосте, вони хочуть вас убити! Віце-король заперечує, але мені здається, він просто не має чого сказати! Ваша високосте! Радник каже, що ви їм уже не потрібні — не знаю тільки, для чого! Тепер люди вже все дно дуже ненавидять нас, північан. І що ж тепер оце з вами робити, ваша високосте? Тож радник і каже, що краще вже вас убити!

Каїра хвилю помовчала, ніби очікуючи від Ярвен відповіді. Потім зашепотіла знов:

— Я заприсяглась у відданості королівському дому! І повірте мені, прошу вас, я не хочу нічого вчинити проти віце-короля! Та якщо він хоче вбити вас, ваша високосте, а ви ж бо — теж королівський дім…

Ярвен глибоко вдихнула повітря. Вона не могла збагнути, чому ця дівчина й досі називає її «ваша високосте», коли вже давно побачила, що коси в неї темні, очі — карі, а шкіра — оливкова. Мала кухарка була дівчина проста.

— Послухай, Каїро! — прошепотіла Ярвен, намагаючись говорити якомога спокійніше. Може, якийсь вихід усе ж таки є. — Повертайся тихенько до себе в кімнату й безперервно вмикай і вимикай світло. Увімкнеш — і знову вимкнеш, увімкнеш — і знову вимкнеш. Ти мене розумієш? Тоді прийде допомога, Каїро! Тоді все буде добре.

— Якщо ввімкну світло? — прошепотіла кухарка. — Але навіщо?

— Не просто ввімкнеш, Каїро! — також пошепки відповіла Ярвен. Невже дівчина така нетямуща? — Увімкнеш — і знову вимкнеш, увімкнеш — і знову вимкнеш! Це такий сигнал! — Якусь мить вона розмірковувала, чи не пояснити Каїрі, яким цей сигнал має бути насправді: три короткі спалахи, три довгі й знову три короткі. Але одразу й збагнула, що тоді мала кухарка ще більше все переплутає. До того ж із кожною хвилиною наростала небезпека того, що її тут застукають на гарячому. — Ти зрозуміла? Тоді вони прийдуть і врятують нас!

— О, так, ваша високосте! — прошепотіла Каїра.

Ярвен усвідомила: щойно вона сказала те, чого Каїра від неї й очікувала. І в цьому не було нічого дивного, адже дівчина все життя вчилася саме цього від «високостей» і очікувати: що вони завжди знають раду.

— Гаразд, — мовила Ярвен. — Тоді йди й роби, що я тобі сказала. Тільки якомога швидше і якомога тихіше, Каїро! І будь обережна!

Вона не нагадала дівчині, щоб та остерігалась охоронців у парку, — не хотіла викликати в малої ще більшу тривогу. Тепер важливо було тільки одне: щоб Каїра подала сигнал.

— Здається, пора! — прошепотіла Малена, вихиляючись далеко з вікна. — Здається, там мигнуло світло!

Тієї ж миті поруч опинилася Нагіра.

— То не кишеньковий ліхтарик! — сказала вона. — То звичайна електрична лампочка. Невже ти не бачиш? Та ще й у мансарді. А крім того, це й не умовний сигнал. — Вона почала лічити: — Увімкнули — вимкнули, увімкнули — вимкнули. Ні, то не Ярвен. Не така вона дурна, щоб забути умовний сигнал.

— А якщо все ж таки Ярвен? — промовила Малена й рушила до дверей. — І якщо вона того ліхтарика згубила?