Але вибору вона не мала. Якщо чекати, поки Норлін піде, може бути запізно.

Ярвен вискочила з тіні від дерев на алею й помчала просто на нього.

— З дороги! — процідила вона. — Геть з дороги, Норліне!

Віце-король похитнувсь і, не вірячи власним очам, утупився в дівчину.

— Ярвен? — пробелькотів він. — Моя Ярвен?

— Геть із дороги! — прошепотіла Ярвен, відіпхнула його вбік і пробігла ще кілька кроків, які лишалися до живоплоту.

Норлін міг би її схопити. Натомість він лише стояв, дивися їй услід і мурмотів собі під ніс:

— Моя Ярвен… Як же це моя маленька дівчинка…

Вона почула тихенький посвист і блискавично обернулася до того місця в огорожі, звідки той посвист пролунав. Чиїсь міцні руки розвели кущі, й з’явилася лазівка. У залізній огорожі бракувало двох прутів.

— До машини! — шепнув Тілокі й помчав поперед неї, щоправда, раз у раз спиняючись і очікуючи, поки вона його наздожене. Лорок загнав джипа глибоко в кущі й тепер, не вмикаючи фар, майже нечутно виїздив звідти.

Ярвен дихала важко й часто. Аж у машині вона раптом усвідомила, що вже давно не чує собачого гавкоту. Не чула вона, і щоб Норлін кого-небудь гукав. Її батько не подав охороні жодного знаку.

Малена знала, як прудко женуться собаки, коли їх на когось нацькують, — бачила ж бо, як їх дресирували. Але вона таки добряче відірвалася від них, отож спробувала дихати рівніше; треба якомога швидше до Йоаса, там вона буде в безпеці.

Йоас, як і домовлялися, стояв одразу за першим рогом вулиці, прихилившись до товстого дуба. Він схопив її за руку й потяг до себе. Сюди світло прожекторів уже не діставало.

— Тримайся від них подалі! — прошипів хлопець.

Він стромив до рота невеличкого свистка й подув. Звук був такий тоненький, що людське вухо його ледве й чуло. Зате люте валування її переслідувачів одразу перейшло в збуджене хекання, і нарешті надбігли й самі вони: три доги, завбільшки майже такі, як Малена чи Йоас. Приязно насторочивши вуха й метляючи хвостами, вони витанцьовували навколо хлопця, який подружньому куйовдив їм голови, радісно скавучали, лизали йому руки, обличчя.

— Моро! Зісо! Ройо! — шепотів Йоас. — Славні пси! Славні мої пси!

Собаки заметляли хвостами ще дужче, треба було поквапитись. Малена почула на вулиці тупання й вигуки охоронців.

Вона сягнула рукою до сумки, яку Йоас лишив під деревом, і дістала пакунок. Крізь папір просочилася волога, але в темряві Малена, коли клала м'ясо на землю, не розгледіла, що то — плями крові. Собаки, принюхуючись, одразу повернули до неї голови. Ніздрі в них затремтіли, але Малена вже кинулася бігти.

— Сидіти! — спокійно мовив Йоас. — Моро! Зісо! Ройо! Сидіти!

Собаки послухалися, проте все ще не зводили очей з пакунка, що його Малена лишила для них за якихось кілька кроків.

— Сидіти! — ще раз наказав Йоас. — Славні пси!

А тоді побіг і сам. Моро, Зісо й Ройо, поки бачитимуть його, не зрушать з місця, але потім накинуться на м’ясо. Це може врятувати й охоронців, які за кілька секунд надбіжать сюди.

Йоас почувався зрадником. Сподівався лише на те, що засіб подіє швидко. І молився, щоб охоронці не надумали собак постріляти.

— Коли зустрінемося з рештою? — спитала Ярвен.

У неї було таке враження, немовби крізь ці сутінки, що помалу світлішали, вони їдуть уже цілу вічність, — їдуть вибоїстими луками, повз густі чагарі, весь час уникаючи доріг. Лорок сидів за кермом так упевнено, неначе вів джипа широкими, добре забрукованими шляхами, і жодного разу не заблукав, не зупинився, щоб пошукати дорогу, на мочарах ніде не влетів колесом у ковбаню, серед кущів ніде не зачепився за колюче галуззя. Здавалося, до цієї поїздки Лорок готувався роками.

То лише здавалося, нібито минула ціла вічність, насправді вони з Тілокі вскочили в машину до Лорока якихось кілька хвилин тому. Вона ще тільки-тільки перевела дух, і серце в неї також помалу починало битися рівніше.

— Нагіра поїхала іншою дорогою, — сказав Тілокі, що сидів спереду біля Лорока. — Так розумніше. Це відверне увагу переслідувачів.

Ярвен дивилася з вікна в нічні сутінки. Може, з-за хмар щойно виплив місяць, а може, то потрохи вже настає ранок. Охоронців Норлін не покликав. Бажає вона того чи ні, але тепер своєю втечею завдячує батькові. Думати про це не хотілося.

Вони виїхали на вузьку дорогу, яка кілька миль вела лісом, а потім Лорок звернув на ще вужчий путівець. За густими ліщиновими заростями стояв невеличкий легковичок. Вони пересіли до нього, а джипа покинули.

— Навіщо? — спитала Ярвен.

— Хіба ти не дивишся кінофільмів? — спитав Тілокі. — Якщо поблизу Естерлінда хтось усе ж таки помітив нас чи бодай нашого джипа, тоді скоро його шукатиме вся країна! Ти вивідала те, що мала вивідати?

— Не знаю, — прошепотіла Ярвен. — Можливо.

— Розкажеш Нагірі одразу, як тільки зустрінемося з нею, — промовив Тілокі. — А поки що не гаймо часу!

Поки вони їхали, ніч за вікнами помалу почала відступати, все довкола знову прибирало звичних кольорів: дерева й кущі — темно-зеленого, хліба на узбіччі — ніжного білувато-жовтого. Ярвен примушувала себе думати про Нагіру й про те, що втеча таки вдалася. Про те, де переховують короля і як вони його визволятимуть. Про те, що вдома думає, можливо, Тіна, адже вона, Ярвен, уже цілий тиждень не з’являється до школи. Вона намагалася думати про все-все — тільки не про те, що Норлін не подав охороні жодного знаку.

Нарешті Тілокі заходився нетерпляче розминати плечі й сказав:

— Лороку, ми ж бо вже давно мали бути на місці!

Лорок завернув ліворуч, на вузеньку піщану дорогу, що повела в глибину лісу, потім, за кілька сотень метрів, — ще раз, на зарослу бур’янами стежку попід низько опущеним віттям, яке неприємно зашкрябало по дашку машини.

— Ось тепер ми й приїхали! — мовив Лорок.

Ярвен штовхнула дверцята. Перед нею на невеличкій галявині стояли, поспиравшись на пошарпаного комбі, Малена, Йоас, Нагіра й Меонок. Стояли й з полегкістю всміхалися до неї.

Ярвен сиділа навпочіпки поміж Йоасом та Маленою у відкритому кузові комбі, який мчав вузенькими путівцями з такою швидкістю, що вона аж потерпала: ось-ось або лусне шина, або відпаде колесо, і машина вискочить з колії й перекинеться. Вона обіруч так учепилася в борт, що аж кісточки на пальцях побіліли. А Нагіра лише всміхалася.

— Лорок ці дороги полюбляє! — сказала вона. — Так, як він, не їздить ніхто.

Нагіра сиділа поруч із Тілокі навпроти решти трьох і безперервно набирала номери на мобільному телефоні. Як тільки Ярвен після втечі вийшла з легковичка, Нагіра схопила її за плечі й запитала:

— Ну, як? Що-небудь вивідала?

Ярвен залюбки розповіла б їй усю історію: про те, як Больштрем заскочив її в бібліотеці, як вони спершу забрали в неї ліхтарика, а тоді ще й повикручували всі лампочки в кімнаті, як мала кухарка подала замість неї сигнал і як дівчинку застукали, як гримерка виказала її й цим, сама про те не здогадуючись, допомогла їм здійснити план. Але Ярвен знала, що для цієї розповіді ще буде час. Наразі головне — підказати Нагірі, де шукати короля.

Коли Ярвен розповіла про те, що обговорювали Норлін із Больштремом, що їй потім спало на думку, про матір і святкування дня народження, про вино й мамині спогади, обличчя в Нагіри спохмурніло. Хвилю повагавшись, жінка схопила мобільний телефон.

— Мабуть, так воно і є, — промовила вона. — І те, що ти оце довідалася, — краще, ніж узагалі нічого. Старенька лоцманська хатина! Саме та старенька хатина!

Після цього вона забула про все на світі, крім свого мобільника.

— А що воно таке — ота старенька лоцманська хатина? — поцікавилась Ярвен.

Малена з Йоасом лише стенули плечима, а Нагіра на мить підвела погляд від телефона й кинула:

— Там вони завше зустрічалися.

І Ярвен зі страхом завважила, як у її очах промайнув гнів — через стільки років, а все ж таки гнів…