— Він і вона, — провадила Нагіра. — А я все ще вірила… — І знов заходилася натискати кнопки мобільного телефона.

— Кому це ти шлеш повідомлення? — спитала Ярвен.

Тим часом машина звернула на вузенький — такий, що на ньому не розминулися б і два віслюки, — піщаний путівець і, підскакуючи на звивистому серпантині, покотила крутим схилом ущелини вниз. Час від часу Меонок вискакував з кабіни водія і прибирав з-перед машини гілляки та валуни, іноді йому допомагав і Тілокі, а одного разу закачати рукава довелося й решті пасажирів кузова. Ярвен здавалося, що до них цією дорогою ніхто ніколи не їздив, а якби вона ще й побачила була ту колію, то нізащо в світі не повірила б, що тут можна проїхати взагалі. Однак Лорок вів машину з упевненістю сновиди, так ніби нутром відчував кожнісіньку перешкоду заздалегідь, ніби добре знав кожнісіньку звивину, кожнісінький кам’яний виступ.

— Я розсилаю повідомлення всім, — сказала Нагіра. — Усім, хто за кілька годин може дістатися до старої лоцманської хатини. Тим, хто цієї хвилини на півночі південного острова, й тим, хто на півдні північного. А вони, своєю чергою, передадуть звістку далі, й так вона летітиме від одного до другого, поки всі наші люди дізнаються, що король живий і де він. Зрештою, сотні, може, навіть тисячі людей тільки й чекають, щоб я подала їм цей сигнал.

Ярвен не зводила з неї погляду.

— Його, мабуть, добре охороняють, хоч Норлін із Больштремом і не сподівалися, що хтось довідається про те, що король іще живий, — вела далі Нагіра. — Його добре охороняли, мабуть, від самого початку, а крім того, я припускаю, що тепер Норлін ще й вишле війська. Вони сном-духом не знають, що ти вивідала і що нам стало відомо, але твоя втеча викликала в них тривогу. Вони, звісно, впевнені, що ти щось шукала, а що ж це таке, як не місце, де сховано короля?! Тільки ж вони не знають, чи ти про те місце щось пронюхала, адже ніяких доказів цьому вони не мають. Ти нічого не чула. Нічого не знайшла. А може, там навіть немає чого й шукати. Вони гадають, ти щось шукала, але Больштрем застав тебе, того ж ти й утекла. Ні, вони не певні, що саме ти знаєш і чи ти що-небудь узагалі знаєш. Тому й не стануть одразу перевозити короля кудись-інде — вже хоч би через те, щоб не привертати загальної уваги. Народ не має нічого помітити, тепер це найважливіше.

— Ти цього певна? — спитала Малена. — А якщо все ж таки?..

Нагіра знизала плечима й відповіла:

— На їхньому місці, я спершу зачекала б. І постежила б. І завбачливо зосередила б в околицях Зарбі кілька військових підрозділів, і то якомога непомітніше, так, щоб у людей склалося враження, нібито йдеться про захист від бунтарів. Але ми випередимо війська. Після того, як підірвали моста через ущелину на південному острові… — Вона всміхнулася. — Виходить, той теракт тепер стане в пригоді нам! Адже на північ вони можуть дістатися лише кружними шляхами, і повір мені, тут перевага на нашому боці!

Ярвен ще міцніше вчепилася руками в борт комбі, що його Лорок на неймовірній швидкості все ще гнав в ущелину, й заплющила очі. Тим часом сонце вже підбилося до самісінького зеніту і в кузові стало нестерпно гаряче.

— Не встигнуть іще Норлінові війська й ущелину перетнути, як наші люди вже будуть у Зарбі, — сказала Нагіра. — Повірте мені, шанси в нас непогані.

Машина наскочила на камінь і небезпечно перехилилася набік, так наче ось-ось перекинеться, але потім знову вирівнялась. Йоас із присвистом видихнув повітря, поглянув за борт і промовив:

— Ми вже внизу.

Нарешті Ярвен зважилася розплющити очі.

Машина саме котила всипаним рінню руслом, серединою якого там, де Лорок мав намір переправитися на другий бік, протікав лише тоненький струмочок. Проїхавши ще кілька метрів, вони звернули на узвіз. Ярвен простогнала. Усе ж таки вгору їхати, мабуть, не так страшно, як униз. Живіт у неї звело. Вона лягла на тверде дно кузова й знов заплющила очі. Коли в Зарбі вона їх розплющила, стояв ще тільки ранній ранок.

Якби згодом хто-небудь поцікавився був у Ярвен, як вона напередодні уявляла собі операцію з визволення короля, то на думку їй спало б насамперед одне слово: хвилююча. Усі оті кілька годин у кузові комбі Ярвен не полишав страх. Вона боялася військ віце-короля, боялась автоматів, боялася, що зніметься стрілянина, можливо, навіть підуть у хід гранати й зброя, про яку вона ще ніколи й не чула. Якогось виразного уявлення про операцію Ярвен не мала, хіба те, що може дійти до справжнього бою, і вона опиниться в самісінькій його гущі.

Відразу пополудні, коли вони нарешті під’їхали до околиць Зарбі, — привітні невеличкі села сонно дрімали під пообіднім сонцем, — це напруження стало вже просто нестерпне. Як серед такого мирного краєвиду могли діятися такі страхіття?! Мобільний телефон у Нагіри тепер раз у раз пікав, даючи знати, що надходять повідомлення. Тілокі також безперервно натискав кнопки свого мобільника. Щойно попереду вдалині вигулькнула Зарбівська дзвіниця, вони відразу звернули з траси. Місто об’їздили кружною дорогою поти, поки ліси порідшали, і в повітрі Ярвен відчула подих моря й запах солоної води. Спинилися біля занедбаної сторожки чергового на залізничному переїзді. Перед сторожкою на лавці сиділо двоє чоловіків у нацуплених на самі очі кашкетах, і коли до них підкотив комбі, вони на нього майже й не глянули. Зморені колійні робітники, що сіли перепочити й швиденько викурити по сигареті.

— То що? — гукнула до них з кузова Нагіра.

Один з тих двох підхопився на ноги, підбіг до комбі й відкинув заднього борта. Його втому, здавалося, мов рукою зняло.

— Усе готово, — доповів він.

— Тоді злазьте, — розпорядилася Нагіра й кивнула головою Йоасові, Малені та Ярвен. — Вам трьом там нічого робити.

— Як?! — обурилася Малена. Злазити з кузова вона й не думала — так само, як і Йоас та Ярвен.

— Мерщій з машини — і в сторожку! — наказала Нагіра. — Те, що зараз буде, — не для ваших очей і вух. Ми братимемо штурмом лоцманську хатину. Це за якихось милі дві звідси, і тут повсюди вже позасідали наші люди. Норлінові війська ще не надійшли, навколо хатини там лиш десяток охоронців. Можливо, все мине й досить спокійно. Та може статися й так…

— Я теж поїду! — рішуче заявив Йоас і люто глипнув на жінку. — Ти ж бо не думаєш, що…

— Буде стрілянина, — урвала його Нагіра. — Когось може поранити, вбити. В останні дні ти ж, мабуть, помітив, Йоасе, що все оце — не іграшки! Невже ти справді гадаєш, що в тому, що тепер буде, ви нам якось допоможете? Чи вчилися ви вести бій, як цього вчилися мої люди? Чи вмієте ви не лише цілитись, а й маскуватися, знаходити укриття, вводити в оману противника? Чи, може, нам під час бою ще й наглядати за трьома дітьми?!

— Я не дитина! — кинув Йоас. — Меонок і Лорок не багато старші за мене!

— Нагіро! — невдоволено покликав Тілокі. — Пора вже!

— Зараз же мені злазьте на землю! — наказала Нагіра. — Не злізете самі — Меонок з Лороком примусять вас силоміць. Сплигуй, Йоасе! І хутко в сторожку. Ми дуже сподіваємось, що все це швидко минеться.

Ярвен зіскочила з кузова перша. Малена ще повагалася й промовила:

— Нагіро, якщо наші підозри справедливі, то мій батько тепер серед викрадачів. Що ви робитимете, щоб, як доведеться стріляти в них, не вцілити в нього? Хіба ти не розумієш, що ми…

— Негайно стрибай! — знову гримнула Нагіра. — Ти що — не чуєш? Про все вже подумали. І ти нам нічим не допоможеш, це вже напевно.

Малена скочила на землю. Лише Йоас усе ще вагався.

— Йоасе, — сказала Малена, — мені здається, Нагіра має рацію. Ми їм не станемо в пригоді.

Нарешті на землю сплигнув і Йоас.

У сторожці він сів у кутку на вкриту порохнявою підлогу, зціпив вуста й, поки надворі віддалявся гуркіт двигуна, не підводив погляду.

— Йоасе! — озвалася Малена. — Не будь дурнем! Ми зробили все, що могли, і, якби не ми, Нагірині люди тепер тут не були б. Ярвен пробралася в Естерлінд, я відвернула увагу охорони, а якби ти не вкоськав собак, то наш план уже від самого початку був би приречений на невдачу. Боротися треба, Йоасе, не завше зі зброєю в руках! Давати користь можна й по-іншому!