«Ти — та, хто ти є, — сказав колись Йоас. — Ніхто не відповідає за своїх батька й матір… Ти залишаєшся сама собою».

Одначе Норлін — її батько, і вона завдячує йому своїм порятунком. Коли її шукали з собаками, він дав їй утекти. Якби тієї ночі він був зрадив її, Нагіра ніколи не визволила б короля.

— Що з тобою? — спитав Йоас.

Кожна клітинка її тіла чинила опір проти того, щоб його вистежили й упіймали.

«Байдуже, хто він. Я й досі та сама».

У королівській їдальні на столі горіли свічки. Молода жінка в чорній сукні й білому чепчику майже нечутно снували туди-сюди, прислуговуючи господарям. Усе ж таки й у цьому замкові було, отже, трішечки так, як у справжньому.

— Але що преса так швидко перейшла на наш бік!.. — промовив Лірон. Розуміти те, що він казав, було важко, але рани в нього, пояснив лікар, мали швидко загоїтись. Замість їсти птицю, як решта за столом, Лірон обережно сьорбав ложкою суп. — Як вони там виправдовувались? Що Норлін їх обдурив, оголосивши про твою смерть? А уявляєш, якби вони й далі підтримували його й не приїхали до Зарбі, щоб повідомити про твоє визволення?! Уявляєш, якби з тобою сталося те саме, що зі мною, коли я надумав був показати їм Ярвен і принцесу?!

Король махнув рукою й відповів:

— Але ж тоді обставини були зовсім інші! Тоді всі ще вважали, нібито я помер, а при владі був Норлін. Тож вони, звісно, боялися оприлюднити твою викривальну історію. Але тепер я знов тут. А якби хоч одна-однісінька газета, хоч одна-однісінька радіостанція надрукувала чи передала була ту історію, повсюди стало б відомо, що Норлін мене викрав, а мою смерть лиш інсценував, щоб захопити владу. Тож тепер усім їм хотілося бути краще вже серед тих перших, котрі виступлять з повідомленням. Краще вже від самого початку на праведному боці! Отакі вони, мої скоґландці. — Він усміхнувся до Ярвен і промовив: — Я ще навіть по-справжньому тобі не подякував. Ти вчинила дуже мужньо. І час це був для тебе тяжкий.

Ярвен зашарілася й опустила погляд у тарілку. Поруч Малена саме взяла в руку курячу ніжку й, поринувши в роздуми, почала її обгризати. Ярвен перевела погляд на маму. Тим часом Малена заходилася ще і облизувати пальці. Пані Шнеделер і пан Френкель крізь землю провалились би.

Цієї миті двері розчахнулися.

— Ваша величносте! — промовила дебела руда жінка в білому, спереду забрудненому робочому халаті, тягнучи за собою дівчинку, що впиралася й усіляко випручувалась.

Услід за цими двома на порозі нечутно постали двоє чоловіків у сірих костюмах і спробували були вивести непроханих гостей за двері. Але король спинив їх рукою.

— Атож, ваша величносте, я розумію, не гоже мені отак просто вдиратися сюди тощо… Ви ж бо знаєте, досі я собі такого й не дозволяла — кухарка, знаєте! Ваша кухарка! Але ниньки день особливий, і там, унизу, в своїй кухні, я вже просто не годна всидіти, щоб бодай не сказати вам… Усім вам, ваші величності! І вам, ваша високосте! І вам, ваша високосте! І вам, ваша високосте! Яка ж я щаслива, що все оце нарешті так щасливо скінчилось! Які ж ми всі там, унизу, на кухні, від цього щасливі, ваша величносте! І взагалі цілий замок тощо! Але насамперед оця моя дурненька мала кухарчучка хотіла… — Вона легенько штурхонула дівчинку в плечі й випхала її наперед. — Ну ж бо, Каїро!

— Каїра?! — вигукнула Ярвен.

Вигляд у дівчинки був такий, немовби вона ось-ось знепритомніє й упаде з ніг. Малена тим часом виловила з підливи ще одну курячу ніжку.

— Оцю малу дурепу вчора вночі застукали за тим, що вона подавала світлом якісь сигнали! — пояснила кухарка. — Сигнали світлом! Атож! А воно їй треба? Збреде ж таке в голову тощо. Хтозна там що, та на горіхи дістала, либонь, цілком справедливо! Але ж вони забрали в неї кухарську книжку, а мала ще навіть не пройшла свою науку, тож вона й хотіла спитатися…

— Книжку їй, звичайно, віддадуть, — спинив жінку король. — То тебе звати Каїра? Підійди ближче. Ти зробила велику послугу цілій країні, і я обіцяю, що ми тобі за це ще віддячимо.

— Ось бачиш, Каїро! — знов озвалася кухарка. — Дурне дівча, я ж бо тобі казала: тепер, коли його величність знову на місці…

Але цієї миті обоє чоловіків у сірих костюмах ступили ще крок уперед, і тепер король їм знаку не зробив.

Кухарка все збагнула.

— Ой, атож, вибачайте, ваша величносте, ваші високості, ми вже біжимо на кухню! — Вона по-змовницькому підморгнула Малені й прошепотіла: — Шоколадний тортик з безе! Ти ж його так любиш! На солодке!

Ярвен провела поглядом обох кухарок і подумала: «Якби це була казка, то король, не вагаючись, сказав би Каїрі: „Звичайно, ти дістанеш назад свою кухарську книжку та ще й золота на її вагу“. Але я раз у раз помічаю, — міркувала вона далі, — що в королів це робиться не так, як зазвичай можна собі уявити. Треба буде потім ще зазирнути на кухню й подякувати Каїрі. Мені це геть випало з голови».

— А що буде з гримеркою? — спитала вона.

Король кинув у її бік розгублений погляд, але Малена вже обгризла й другу курячу ніжку й змогла відповісти Ярвен.

— Її відпустили додому, — сказала вона. — Жінці було страшенно соромно за ту зраду. Не заспокоїлася навіть тоді, коли я пояснила їй, як вона нам допомогла. «Та я ж нічого про це не знала! — раз у раз казала вона. — Я справді хотіла її виказати! Мені так соромно!» Але ж у неї, Ярвен, як-не-як, троє дітей. Так зробило б, мабуть, кожне.

Йоас невдоволено засопів.

— Не будь такий самовпевнений, сину, — озвався Лірон, бовтаючи ложкою в супі й сумно поглядаючи на м'ясо.

— А де ж Нагіра? — раптом згадала Ярвен, і її погляду не уникло те, як здригнулася мама. — А решта де? Де Тілокі? Лорок? Меонок? Де вони всі?

Король зітхнув і промовив:

— Складна це історія, Ярвен. Вони зникли відразу, щойно з’явилася преса. Щойно стало очевидно, що Норлін зі своїми людьми вже не в змозі нічого вдіяти, вони повернулися в ліси. Вони бунтарі, Ярвен. Хоч і визволили твою матір і мене. Але доти їхні дії тривалий час були спрямовані все ж таки проти нашої країни. Вони кинули бомбу в будівлю парламенту.

Мати Ярвен поклала руку братові на плече.

— Не докинули! — вигукнув Йоас. — Зумисне не докинули!

— Ми подбаємо про те, щоб бунтарів не карали, — промовила мати Ярвен. — Ми про це вже мали розмову. І щоб кожен, хто хоче, дістав змогу разом з усіма будувати єдину Скоґландію. Однак часи тепер настають тяжкі, про це ми, попри всю нашу радість, не повинні забувати. Серед людей ще стільки неприязні! На півночі й на півдні. За один день мир не приходить.

Хвилю за столом панувала мовчанка. Нарешті Малена, задоволено, сито зітхнувши, відкинулась на спинку стільця, витерла сніжно-білою серветкою масні пальці й промовила:

— Ет, дарма! Принаймні тепер краще, ніж було досі.

Цієї миті двері розчахнулися вдруге. За цілим морем бенгальських вогнів кухарчину постать ледве чи й можна було розгледіти.

Зате її голос пролунав виразно, коли вона врочисто вигукнула:

— Шоколадний торт на солодке! Шоколадний торт із безе!

Тіна саме стояла навколішках біля велосипеда на садовій доріжці й невесело стирала спеціальною рідиною іржу зі спиць, коли це за воротами дачі зупинився лімузин. Хто з нього вийде, Тіна здогадалась, перше ніж повідчинялися дверцята.

— Ярвен! — вигукнула вона.

Обидві дівчини, що вийшли з машини поперед похмурого на вигляд, смаглявого хлопця, були в однакових штанях і в однакових блузках, а на їхніх однакових червоних блейзерах на голові був напис: «Scogland forever!»[4] Та найдужче вражали їхні страшенно схожі одне на одне обличчя.

— Ну, то котра з нас? — спитала перша.

Друга стала поруч із нею.

Тіна перевела погляд з однієї на другу й нарешті сказала:

— Ти, звісно! Це просто неймовірно, Ярвен! — І розпростерла руки, щоб обійняти першу з дівчат.