«Але чому Любек? — міркувала вона. — Де саме трапився той нещасливий випадок? Треба було розпитати про це в поліцейського. Як і про те, що саме сталося. Чи підкинуло Ярвен у повітря? А може (їй не хотілося про це навіть думати), дитина потрапила просто під колеса? Чи залишаться в неї наслідки цієї аварії на все життя? Які саме? Що скоїлося з моєю донечкою?»

Проганяючи дорогою з-поперед себе всі машини, вона відчувала, як серце б’ється чимдалі спокійніше і як з наближенням до лікарні воднораз усе ж таки зростає її страх. Перше ніж сісти в авто, вона пошукала на карті виїзд із міста. Перед очима все розпливалося. Але знайти вулицю було неважко. Тепер туди вже, мабуть, не далеко. Скоро вона буде на місці.

Ярвен…

Мабуть, дівчинці було з нею не завжди легко, але іншої ради вона, мати, не знала. Надто великий був її страх, ще від самого початку. А тепер — на тобі, ще й нещасливий випадок. Було б смішно, якби…

Не збавляючи швидкості, вона крутнула кермо праворуч і завернула на виїзд із міста. На повороті машину занесло, але відразу пощастило вирівнятися. Спершу цим путівцем, а потім — знову праворуч.

Луки й лани мріли в теплому світлі надвечір’я, а вдалині, над самим обрієм, здіймалися міські вежі. Чому вертоліт доправив Ярвен саме сюди? До лікарні, що стояла вочевидь майже в полі? Що це взагалі за медичний заклад, який будують так далеко за містом? Реабілітаційна клініка? Профілактична? Невідкладна медична допомога? Видно, справи в Ярвен погані, коли її поклали не до звичайної лікарні.

— Ярвен! — прошепотіла жінка. — Ти, як завжди, знайдеш у собі сили!

Вулиця Підлісна була вузенька й навіть не мала посередині розмітки. Обабіч — жодних будівель; нерівна, з вибоїнами, тяглася вона кілометр за кілометром у поле. Що в тій лікарні, щоб її так ховати від людського ока? Що там такого можна побачити?

Вулиця скінчилася.

Мати Ярвен устигла загальмувати в останню мить. Червоно-білий ланцюг-шлагбаум відділяв дорогу від прилеглого лісу. І скільки оком кинеш — жодної тобі будівлі, скільки оком кинеш — жодної лікарні.

Може, вона переплутала назву вулиці на дороговказі? Може, десь проґавила поворот? Вона дала задній хід, шини завищали, й на вузенькій заасфальтованій смужці авто ледве розвернулося. Коли мати Ярвен на величезній швидкості погнала назад дорогою, якою щойно їхала в цей бік, двигун аж завивав.

Зненацька їй довелося різко загальмувати. Назустріч, навряд чи на меншій швидкості, мчала, не звертаючи, машина. Замість узяти праворуч, вона раптово зупинилася, майже торкнувшись бампером машини матері Ярвен.

Та рвучко штовхнула дверцята й вигукнула:

— Слава Богу! Я шукаю…

— …лікарню святої Катарини, — доказав за неї водій і привітно вийшов назустріч.

З передніх дверцят із другого боку вийшов, широко всміхаючись, його супутник.

* * *

— Я була така рада, що якось спромоглася промекати напам’ять отого дурного віршика! — розповідала Тіна. — Пригадуєш? «Джон Менард».[1] Там про шторм, про судно, і як він наприкінці помирає… «Тримавсь, аж допоки дістався він берега!» Клас! Принаймні в таке, коли декламуєш, можна вкласти скільки завгодно справжньої трагедії!

У животі в Ярвен забурчало, і Тіна хихикнула.

— Сподіваюся, нагорі там ти цього не робила?! — сказала вона. — А що декламувала? Теж «Джона Менарда»?

— Нічого, — похитала головою Ярвен, відчуваючи, що ось-ось знепритомніє від голоду.

— Нічого? — перепитала Тіна, звівши на подругу недовірливий погляд. — І вони все ж таки лишили тебе на другий тур?

Ярвен розмірковувала про те, що можна відкрити Тіні, не порушуючи своєї обіцянки.

— Це через харизму, — нарешті обережно промовила Ярвен. Адже цим вона навряд чи сказала щось зайве. — Вони там вирішили, що в мене якась дуже правильна харизма.

— Керстін! — покликала зі сходів пані Тяркс.

Керстін коротко помахала дівчатам рукою й подалася нагору.

Тепер вони сиділи в кегельбані лише вдвох. Після другого туру вниз ніхто з дівчат уже не сходив.

«Цікаво, — думала Ярвен, — що це має означати: те, що всіх їх забракували, чи те, що тепер уже просто дуже пізно й навіть найперспективніших кандидаток до завтра відпускають додому?»

— Гаразд, але ж так вони навіть не знають, що ти, може, затинаєшся або ще щось! — промовила в сумнівах Тіна. — Коли ти нічого не декламувала…

— Балакати вміють, зрештою, всі, — відказала Ярвен. Вона й сама розуміла, що це — аргумент безглуздий, але ж кіношники — люди досвідчені. — Це надто часто переоцінюють.

Тіна лише стрельнула на неї очима й нічого не сказала.

— Я хочу додому, — озвалася по хвилі вона. — Адже ми виснемо тут уже добрих години три, не менше.

— Тіно! — гукнула зі сходів жінка. — Другий тур!

Тіна підвелася.

— Нарешті! — прошепотіла вона. — Я тобі потім зателефоную! Мені ж бо кортить знати, чи ти…

— Бувай! — кинула Ярвен і помахала рукою.

Вона ще ніколи не була в кегельбані сама. Скільки ж це разів вони приходили сюди на всілякі дні народження? Двічі вона збивала всі дев’ять кеглів, але частіше — лише по одному. З мамою в цю гру Ярвен ніколи не грала. Та навіть не розмовляючи з нею про це, Ярвен знала: кеглі — не та розвага, яку можна назвати комільфо.[2]

Тепер, коли всі розійшлися, світло зі стелі раптом здалося надто яскравим, а натерта підлога — подряпаною, просто-таки жалюгідною.

«Ніколи не можна лишатися самій там, де зазвичай розважаєшся й веселишся разом з усіма, — подумала Ярвен. — Таке місце раптом починає пригнічувати. Як ото ярмарок уночі, коли завмирають каруселі».

Вона глянула на годинника. Мама додому ще не повернулася. Їй узагалі не варто знати про цю історію. Ярвен може покласти всьому край навіть у тому разі, якщо пройде другий тур. Власне, чи вона справді хоче зніматись у фільмі? А втім, мама їй однаково не дозволить. Та ще й розгнівається, як почує, що Ярвен усупереч її волі пішла на цей кастинг.

— Ярвен Шенвальд! — вигукнула зі сходів пані Тяркс.

Ярвен підхопилась на ноги.

Троє кіношників у залі здавалися тепер такі самі виснажені, як і вона.

— Ярвен, — промовив, однак, весь сяючи, Гільґард, — сподіваюсь, у тебе ще все гаразд?

Ярвен кивнула головою.

— Річ у тім, що в нас є для тебе гарна новина! — додав він і підморгнув.

Ярвен наморщилася. Може, їй бодай цього разу нарешті скажуть що-небудь продекламувати.

— Ти пройшла! — сказав Гільґард. — Ти перемогла! Щиро вітаємо!

— Пройшла? — збентежено перепитала Ярвен.

— Так, ти пройшла… в останній тур! — додав Рупертус. Він уже відклав камеру й вимкнув прожектора.

— І шанси в тебе, Ярвен, чудові, — усміхнувся Гільґард. — Для всіх нас трьох ти — кандидатка номер один. Звичайно, остаточне рішення ухвалюємо не ми.

— Я? — злякано прошепотіла Ярвен. — Я дістану роль? Я краща за… Тіну? І за Бріту?

Вона мала б радіти. Натомість відчула, як у ній наростає паніка.

Обидва молодики спершу перезирнулися, потім перевели погляди на пані Тяркс і помовчали. Нарешті Гільґард озвався:

— Чому тобі не віриться? Адже ми ще перед цим казали тобі…

— Але ж мати не дасть на це дозволу, годі й сумніватися! — промовила Ярвен. — Вона не хотіла навіть, щоб я йшла на цей кастинг!

— О, нам це не вперше! — зневажливо махнув рукою Гільґард. — Таке трапляється часто, повір мені! Та коли згодом матері довідуються, що їхнє дитя пройшло конкурс… що його відібрали на роль — одне з-поміж кількох десятків чи сотень претендентів…

— Адже кастинг для цього фільму ми проводимо не лише тут! — укинув Рупертус.

Тяркс осудливо зиркнула на нього.

— …тоді матері зазвичай так пишаються, що вже не мають нічого проти, — доказав Гільґард.

Ярвен хитнула головою й прошепотіла:

— Але не моя мати.

Нараз на неї накотилася хвиля відчаю. Адже ішлося зовсім не про фільм, ішлося не про те, щоб стати кінозіркою. Вона ще навіть не була певна, чи цього взагалі дуже хотіла. Йшлося про те, що мама ніколи їй нічого не дозволяла, що мама завжди їй усе псувала, навіть тоді, коли її вибирали одну з-поміж кількох сотень дівчат. А також про те, що так триватиме завжди, все життя.

вернуться

1

Балада німецького класика Теодора Фонтане.

вернуться

2

Від франц. comme il faut — як належить, тобто відповідає правилам доброго тону.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: