— Якщо це найкраще з того, що у тебе було, то…

Я підійшов до неї впритул і поцілував у щоку.

— Привіт, Тоню.

На якусь мить вона завмерла. Потім відповіла:

— Привіт і тобі. Якими це вітрами?

— Хотів тебе побачити.

— Дивне бажання. Чого це раптом?

— Хіба я не міг за тобою скучити?

— Ти? Ні. Звичайно, не міг.

— Чому ти так думаєш?

— Я просто реально оцінюю ситуацію. Ти живеш виключно у своєму світі. Де є місце лиш для тебе і твоїх трохи дивних уявлень про життя.

— Ти помиляєшся, Тоню…

— Можливо… Але це вже мене не обходить. То що тобі треба?

— Хотів просто посидіти з тобою, поговорити, можливо випити трохи вина…

— Непогане бажання. Тільки ти знаєш, я дещо стомлена. Тому, мабуть, ні. Вибач.

Я спробував надати своєму обличчю якомога більш жалісного виразу:

— Тоню, я так довго на тебе чекав. Здається цілу вічність. І страшно змерз, зараз все таки не літо. Давай, хоч вип’ємо по чашці чогось гаряченького — і розбіжимося.

Тоня ще раз уважно глянула на мене і розсміялася.

— З тебе дуже поганий актор, Андрію.

— Я справді геть змерз, Тоню.

Вона піднесла пальця до моїх губів:

— Не перегравай. А то я передумаю. Добре, я піду, але не більш ніж на півгодини.

— На журналістську роботу ти так і не повернувся? — спитала Тоня, крутячи келих з білим вином. Ми сиділи в доволі затишній забігайлівці і попивали вино.

— Ні, так і не повернувся, — мовив я, роблячи ковток свого червоного.

— Може й на краще. Журналістика зрештою калічить людину, рано чи пізно… І чим ти займаєшся?

— Нині безробітний. До того працював піарником. Якщо так можна сказати…

— Помотало тебе. До речі, ти одружився?

— Ні. І ти, бачу, теж.

Тоня ковзнула поглядом по своїй правій руці.

— Як бачиш. І найближчим часом не збираюся.

— Молодець. Підтримую.

— А тобі що з того?

— Ну мені не так сумно буде одному без цього статусу.

— Можна бути щасливим і без цього…

— Звичайно, можна, — я підняв келих. — Давай за це і вип’ємо.

Тоня усміхнулася і ми дзенькнули склом.

— Визнай, — продовжив я, зробивши пару ковтків червоного, — нам разом було не так вже й погано.

— Іноді було…

— І зрештою, я хотів подякувати тобі за все, що ти для мене тоді зробила.

— Мені було тебе жаль, Андрію. Просто жаль…

— Не вірю. Я тобі подобався. Принаймні тоді. А може й зараз, — реготнув я.

Тоня кинула в мене серветкою і сама засміялася:

— Боже, які ми самовпевнені. Такі самовпевнені, що аж смішні. Можна я витру сльози від сміху?

— Роби що завгодно, моя романтична подруго.

Тоня зайшлася сміхом ще голосніше.

— Зрештою, — мовила Тоня трохи заспокоївшись, — це справді непогано, коли можна отак після всього зустрітися і посміятися над усім, що було.

— Певно так, — кивнув я. — До речі, я все хочу тебе спитати — ти й далі з ним зустрічаєшся?

Обличчя Тоні, ще пару хвилин тому таке веселе, одразу зробилося непроникним:

— Мені здається, що це тебе, власне, не повинно обходити.

— Ну чого ж. Зрештою, ми всі ніби учасники однієї історії…

— Андрію, давай чітко розділимо — так, справді, була ця прикра історія чи подія, учасниками якої ми всі були. Але… Це все у далекому минулому. А сьогодні є наші з ним стосунки. Які абсолютно тебе не стосуються.

— Я все чудово розумію, — я виставив перед собою руки, ніби захищаючись. — Просто хотів спитати, як у тебе справи, ото й усе. Тому що, — тут я запнувся на якийсь момент, потім продовжив, — тому що, зрештою, ти… не байдужа мені…

Тоня кинула в мій бік, як мені здалося, нищівний погляд і зі знущальною насмішкуватістю мовила:

— Та-ти-що! Який подарунок долі! Таки дочекалася…

Я зі стуком поставив келих з вином на стіл:

— Добре, будемо вважати, що з минулим ми покінчили. Зрештою, я зустрівся з тобою з однією конкретною метою — попередити. Якщо найближчим часом з тобою буде намагатися познайомитись одна людина, яка відрекомендується як Грінспен — тікай від нього якнайдалі. Чому — пояснювати не буду. Просто постарайся його уникнути. Все, я пішов. Був радий бачити.

Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.

Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.

— Що це? — спитав я.

— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.

— Ого, — здивувався я. — Справжній?

— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…

— І що ти з таким раритетом робитимеш?

— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.

— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?

— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.

Грінспен знизав плечима:

— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила Тоня.

— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.

— Що саме?

— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…

— Ну… я знаю, що ти так думаєш…

— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.

— Зараз?

— Так, саме зараз.

Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.

— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.

— Так, казав, а що?

— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.

— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.

— Що саме минеться?

Я махнув рукою:

— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.

Тоня голосно розсміялася:

— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.

Я рвучко сів на ліжку:

— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?

Тоня знизала плечима:

— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.

Я потер руками скроні.

— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.

Вона подивилася мені у вічі:

— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.

Я голосно зітхнув:

— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?

— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.

— Ти кажеш неправду, Тоню.

— Неправду? А ти згадай…

Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.