— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.

— Все нормально.

— Ти хоч трохи відійшов?

— Так, звичайно, мені набагато краще.

— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…

— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.

— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?

— Звичайно.

Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.

— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.

— На жаль, вино у нас закінчилося.

— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.

— Добре, як скажеш.

Я дістав ще одну склянку для Тоні і налив на самісіньке денце.

— Вічна пам’ять, — промовив, не чаркуючись.

— Вічна пам’ять, — відповіла Тоня.

Ми випили, Тоня скривилася і одразу ж налила собі соку.

— Їж, чому ти не їсиш? — озвалась вона до мене, ставлячи вже порожню склянку з-під соку на стіл.

— Вибач, трохи завтикав, — відповів, беручись за, виделку.

Наступних півгодини ми вечеряли у повній тиші. Лише коли Тоня встала, аби зібрати тарілки, я сказав:

— Дякую.

— Рада, що тобі було смачно.

— Я не лише за їжу. Хоча вона теж була смачна. Дякую за все.

Тоня запитально поглянула на мене.

— Ти так ніби прощаєшся.

Я опустив очі додолу:

— Та ні, просто я мав це тобі колись сказати. Особливо зараз. Коли ти була постійно поруч…

Тоня махнула рукою:

— А що я, по-твоєму, мала б робити? Ти просто якісь дивні речі говориш…

— Для того й існують близькі люди. Аби мучитися з іншими…

— Перестань говорити дурниці!

— Добре, замовкаю. Тільки наостанок я хотів би попросити тебе за одну річ. І якщо можеш — пообіцяй, що виконаєш.

— Знаючи тебе, хитруна, я нічого не буду обіцяти наперед. Кажи, що ти хочеш?

— Якою ти іноді буваєш непоступливою. Якби це не звучало дивно, я хотів би тебе попросити, аби ти більше не опікувалася мною. Якщо зі мною ще щось трапиться.

— Андрію, ти лякаєш мене. А що з тобою може трапитись? Розказуй!

— Та нічого, абсолютно нічого. Просто раптом щось, якась прикра пригода, я кудись влізу через свій дурний розум. Пообіцяй мені, що відпустиш мене. Просто відпустиш мене — і заживеш власним життям. У якому мене не буде.

Тоня з прикрістю подивилась на мене:

— Ну якщо ти так просиш…

— Тоню, тільки без образ…

— Я не ображаюсь. Якщо ти хочеш, аби у твоєму житті не було мене, то так і скажи!

— Тоню, зрозумій одну річ — я не хочу, аби ти страждала. Страждала через мене. Повір, я буду щасливіший, коли знатиму, що у тебе все добре. Просто зрозумій це.

Тоня похитала головою і обійняла мене за плечі:

— Дурнику, ну як я зможу тебе кинути…

— Просто пообіцяй мені.

— Пішли спати, Андрію.

І ми пішли спати.

Наступного ранку я встав, коли Тоня ще спала. Тихо одягнувся в коридорі, аби не розбудити її, зібрав у сумку сякі-такі речі, поклавши на саме дно ножа. Повністю зібравшись, навшпиньках повернувся до кімнати, де спала Тоня. Вона лежала на боці, повернувшись до стіни, її обличчя мені не було видно, лише силует під простирадлом. Я видихнув і притулився до стіни. Здавалося, ще трохи, і я б точно нікуди не пішов. Проте, затамувавши подих постояв, потім вийшов на кухню, де на якомусь клаптику паперу вивів: «Вибач. Сподіваюся, ти зрозумієш». Залишив записку на столі і тихо вийшов з дому.

Захід, на якому я планував бути, мав відбутися в центрі міста, в опері. Саме там міська влада влаштувала урочисте зібрання, присвячене якомусь черговому ювілею. Ще до початку я ввійшов до будинку опери, боявся, що на вході будуть стояти рамки металошукачів, але, на щастя, їх не було. Проте охоронець на вході пильним поглядом обмацав мене:

— Журналіст?

— Так, звичайно, — відповів я, показуючи йому редакційне посвідчення.

Охоронець прочитав прізвище з посвідчення і почав шукати його у списках запрошених. Знайшовши, стиха проказав щось під носа і грізно запитав:

— Зброя, газові балончики?

— Ні, все лишив вдома, — усміхнувся я.

Охоронець з незворушним обличчям махнув мені рукою — проходь. Я пройшов у фойє, покружлявши в ньому, піднявся сходами на другий поверх. Людей там було значно менше, ніж на першому. Хоча біля одного із входів до зали зібрався чималий натовп. Люди щільним кільцем оточили когось, до кого була прикута їхня увага. Мені довелося трохи попрацювати ліктями, аби протиснутися ближче, щоб розгледіти того, хто викликав таку цікавість. Це був чоловік, вище середнього зросту, років сорока, в міру підтягнутий, з невиразного кольору волоссям, одягнутий у сірий костюм. Він стояв до мене спиною і про щось повагом розповідав, активно жестикулюючи, з виглядом абсолютно впевненої у собі людини. Кожен його порух, кожне слово зустрічали захопливу реакцію оточуючих, які мов губка всотували все, про що він їм говорив.

Я глибоко вдихнув, наче готуючись пірнути, потім видихнув, враз зрозумівши наскільки схвильований, зробив пару кроків убік від цієї юрби і, притулившись до колони, ще кілька разів глибоко вдихнув-видихнув. Потім, зібравшись з духом і відштовхнувшись від своєї опори, знов розштовхуючи людей, пішов до нього. Водночас однією рукою намагався на дні сумки намацати руків’я ножа, але чомусь не міг його знайти, снуючи всередині туди-сюди серед своїх речей. Мабуть, я виглядав дивакувато. Але увага оточуючих була прикута до чоловіка в центрі натовпу, тому здавалося, хай би що я виробляв у цей момент, — ніхто б не звернув на мене ані найменшої уваги. І я йшов далі, крок за кроком зменшуючи відстань між нами. І з кожним кроком дедалі більший спокій огортав мене. Крок, ще крок, ще один крок… Ось вже з-за чиєїсь спини побачив його сірий піджак, його жестикуляцію… Моя рука таки намацала руків’я, яке з силою стиснув. Я зробив ще один крок. І цієї миті він обернувся. Обернувся без попередження, ніби відчувши небезпеку на підсвідомості. Наші погляди зустрілися, його очі вразили мене. У нього був спокійний і водночас жорсткий, майже звірячий погляд, без найменшого натяку на жалість. Погляд впевненого у собі хижака, який вочевидь вирішив, що він вищий за інших, що володіє правом вершити долі, майже як Бог. Я глибоко вдихнув і зробив ще крок вперед…

— Про що ти так задумався? — торкнула мене за лікоть Тоня, і я прийшов до тями.

— Та так, згадував, як я востаннє тебе бачив.

— О, це було незабутньо. Ти тихо відкрив двері і, зайшовши до кімнати, мовчки дивився, як я ніби спала.

— Оце так! То, виявляється, ти тоді прикидалася?

— Так, я тоді не спала. Просто лежала і робила вигляд, що сплю, поки ти там сопів під стіною.

— Чому?

— Боялася, що почнеться вечірня розмова. І, можливо, була зла на тебе. Потім ти пішов і я не встигла з тобою попрощатися.

— Так, потім я пішов.

— Я встала — і ця записка на столі. Я одразу зрозуміла, куди ти пішов.

— Хіба я казав тобі, куди піду?

— Ти, певно, сам забув, але за кілька днів перед тим ти прохопився. Казав про якусь подію за його участі. І що ти не зможеш на нього дивитися, тому скоріш за все не підеш. Коли я прочитала твою записку, я одразу зрозуміла, що ти там будеш. У мене було передчуття чогось жахливого. Так воно і сталося…

— І що ти далі робила?

— Я пішла туди.

— До оперного? Ти в той день була там?

— Майже. Я не встигла. Коли я вже була коло опери, то побачила, що приїхала одна міліцейська машина, потім інша. Я одразу подумала про тебе.

— Не помилилась.

— Але я не знала, що саме там сталося — нікого не пускали досередини. Покружляла трохи, потім подзвонила твоїм друзям. Вони, здається, і сказали, що в інеті з’явилась новина про інцидент в оперному. Але напряму тебе не називали, принаймні одразу після інциденту. Розводились про якийсь конфлікт в опері під час урочистостей… у затриманого було знайдено ножа… Потім мені подзвонили.