Пару хвилин я брьохався у воді, коли зупинився і прислухався, зрозумів, що собачий гавкіт знов посилився. Тому я розвернувся і побіг назад — проти течії. Кляте гавкання чомусь не відставало, ліс просто повнився ним. Іноді здавалося, що чути вже і людські голоси. І тут я побачив перед собою стіну. Червону цегляну стіну, яка до болю нагадувала паркан тієї садиби, з якої я вперто тікав останніх півгодини. Вочевидь, я зробив коло по лісу і вернувся до того місця, з якого починав. Я стояв і в ступорі дивився на паркан, аж поки звуки, що чулися з лісу, не змусили мене прийти до тями. Тепер вже не було сумніву — крім собачого гавкоту я розрізняв і людські голоси. Це означало одне — погоня була вже близько, треба було щось робити. Що саме — не дуже уявляв. Я ковзнув поглядом по лісу, з якого щойно прибіг, по муру, і раптом зауважив, що в одному місці з-під паркану стирчала бетонна труба, а з неї і витікав потічок, по якому прибіг сюди. Практично на автоматі зробив те, до чого б ніколи не додумався у менш критичній ситуації. Я опустився на коліна в крижану воду потічка і порачкував усередину чорного отвору труби. Теоретично вона була достатньо великою, аби я зміг у неї пролізти. Я ніколи не страждав на клаустрофобію, але коли по-пластунськи дістався середини, мені реально стало не по собі. Там було темно і мокро, рухи мої були обмежені, а крижана вода, що десь на чверть заповнювала трубу, змусила моє тіло труситися, мов у пропасниці. Довго у ній перебувати я не міг. Глянув перед собою — труба була короткою, — перевів дух, а потім поплазував далі. За хвилину, зробивши останній кидок всім тілом вперед, плюхнувся в канаву вже на території садиби. Роззирнувся — як і скрізь, на території цієї садиби росли сосни, а от з кущами, де можна було б пересидіти пару годин, поки за стіною не вщухне шарварок, тут було кепсько — їх практично не було, крім кількох декоративно підстрижених… Можливо, мені вже ввижалося бозна що, але почулися чи то кроки, чи то голоси вже по цей бік паркану. Я ще раз швидко оглянув все навколо себе і побачив дерев’яний флігельок неподалік. Прожогом кинувся до нього, і — о диво! — він був замкнений лише на простий засув. За секунду я вже був всередині, і абсолютно вчасно — крізь щілину грубо збитих дощок побачив двох охоронців, що обходили територію по периметру. Дуже повільно вони пройшли буквально в кількох метрах від мого прихистку, про щось жваво розмовляючи. Нарешті їхні голоси затихли, я з полегшенням зітхнув. І в цей момент почув гарчання за своєю спиною. Обернувся і просто навпроти побачив двоє очей-жаринок, що невідривно дивилися на мене з кутка. Хтось тихо плигнув мені назустріч, і в косих променях світла, що пробивалось крізь щілини, я побачив його — здоровенного, але дуже худого вовка, все тіло якого вкривали як задавнені, так і зовсім свіжі рани. Я інстинктивно втиснувся в стіну халабуди, продовжуючи невідривно дивитися на нього. Той знов загарчав. Ззовні знову почулися голоси, що ставали дедалі гучнішими — здається, поверталися двоє недавно бачених мною охоронців.
— Тихіше, вовчику, тихіше… — звернувшись до вовка, тихо його заспокоював.
Вовк загарчав, проте мені здалося, що на цей раз вже не так загрозливо.
— Тихіше, — продовжив я. — Я так само не люблю їх, як і ти. Вважай, що ми друзі з тобою. Друзі по нещастю…
Вовк сів на задні лапи і продовжував гарчати вже, для годиться, невідривно дивлячись на мене. А я продовжував говорити, намагаючись ніби умовити його:
— Тебе тут тримають для притравки собаками? Он як тебе покусали… Я сьогодні теж від них тікав. Не сердься на мене. Мені просто треба пересидіти тут пару годин. Всього лиш пару годин… Ти дозволиш мені, вовчику?
Вовк вже майже не гарчав, просто сидів, дивлячись на мене. Я з певним полегшенням видихнув — здається загроза бути розірваним диким звіром мене обминула. Бодай щось добре за цей довгий, безкінечно довгий день. До мене дійшло, що я мокрий і якщо нічого не робитиму, то можу замерзнути. Тому скинув із себе одяг і почав розминатися, час від часу поглядаючи в бік вовка. Коли зарухався, він знову загарчав. Я стишив свої рухи, поки він не заспокоївся, потім знову почав розминатися. Зрештою, сяк-так мені вдалося зігрітися, хоча час від часу, коли знову ставало занадто холодно, вставав зі свого кутка і починав активно рухатися. Іншого виходу, як сидіти в цій хижі, поки з полювання не повернуться мисливці та не смеркне, у мене не було. А мисливці не поверталися, здається не видно було кінця цьому дневі. Я присів у найдальший від вовка куток, притулився спиною до стіни, на мить закрив очі і… заснув. Мені приснилися зелені луки, ліс, Тоня, я, а поруч з нами йшов вовк… Коли я прокинувся, — просто перед моїм обличчям світилися двійко вовчих очей-жарин. Цікаво, але страху я не відчув — просто звівся на ноги і роззирнувся довкола. Шпарини між дошками сараю вже не просвічували денним світлом, — отже надворі було темно.
— Я що — проспав до самого вечора? — спитав якомога спокійніше вовка.
Той відступив на кілька кроків назад і сів на задні лапи, продовжуючи з цікавістю спостерігати за мною. Знову вирішив трохи розім’ятися, бо лише зараз зрозумів, наскільки замерз. Хоча, здається, одяг на мені трохи підсох, руки та ноги заледеніли. Почав активно вимахувати руками, намагаючись розігрітися, цього разу вовк вже без гарчання спостерігав за мною. Нарешті мені так-сяк вдалося зігрітися, а з огляду на темінь ззовні, саме прийшов час, аби спробувати вибратися звідси. Я тихенько відхилив двері, які так і лишалися незамкненими, і обережно визирнув, аби роздивитися, що робиться назовні. Надворі була вже справжня ніч, з чорного неба блимали яскраві зорі, температура, схоже, була близько нуля градусів. Натомлені нинішньою невдалою гонитвою, людолови, залили невдачу горілкою — такий висновок можна було зробити з їхніх п’яних криків з боку будинку. Я обернувся до вовка:
— Я зараз вже збираюся йти. Дякую за гостину — ти був справді добрим хазяїном. Можеш, до речі, піти зі мною. Тебе, гадаю, тут точно нічого не тримає…
Ще раз виглянув і востаннє звернувся до вовка.
— Все, пішов, — тихо мовив. — Тікай краще зі мною, це не місце для живої душі…
Вовк так само запитально дивився на мене. Я махнув наостанок йому рукою і скрадаючись вийшов на двір. Трохи покрутився, аби знайти трубу, і вже за мить рачкував по ній на волю. У трубі на мене знов чекав крижаний потічок, але частину одягу я скинув ще в хижі, і коли знов занурився у неї, намагався тримати його над головою, аби не намочити. Вилізши з труби по той бік муру, швидко одягнувся. Востаннє глянувши на цегляну стіну, що темною масою височіла наді мною, чимшвидше побіг звідси.
Розрахунок у мене був простий — йти узбіччям дороги, що вела до цього будинку, і вийти на трасу, там упіймати машину і дістатися міста. Я зашпортувався, час від часу голе без листя гілля хльоскало мене по обличчю і плечах, але я, як навіжений, біг далі, намагаючись не губити обриси дороги ліворуч від себе. Не знаю скільки це продовжувалося, але я йшов і йшов, поки не почув позад себе шум машини. Можливо, хтось виїхав такої пізньої пори до міста, але був гірший здогад — хтось вирушив шукати мене, чи не вибрався я з темряви ближче до дороги і чи не чалапаю зараз назад до цивілізації. Ця думка мені зовсім не сподобалась, і я заглибився в ліс, намагаючись разом з тим дотримуватись напрямку, паралельного дорозі. Так і рухався, проте згодом мене почали брати сумніви — чи правильно я йду, чи справді дотримуюсь напрямку, що веде вздовж дороги. Зрештою, я таки набрався духу і повернув ліворуч, туди, де мала проходити дорога. Якийсь час продирався крізь чагарі, які чомусь ставали дедалі густіші, а потім зрозумів, що таки заблукав. Дороги не було, і я навіть не знав, де її шукати. Я був сам на сам з темним нічним, незнайомим лісом. Довго стояв, розмірковуючи, що робити далі. Варіантів не було жодних, крім одного — йти далі. І я пішов, молячись подумки, аби знову не побачити перед собою високу цегляну стіну.
Йшов лісом, залитим місячним сяйвом, був легенький морозець, проте він навіть не відчувався — такий я був змучений і спустошений. Згодом я опустився на землю, зіпершись спиною об дерево, і звернув увагу на нічне небо. Чисте, ясне морозяне небо, з якого світив місяць і дивилися на мене тисячі й тисячі зірок. Я закрив очі. Холод остаточно відступив, мені стало спокійно й затишно. В уяві зринула картина — ми всі разом — я, Сем, Грінспен сидимо за столом на кухні у нашому домі, п’ємо пиво, щось жваво обговорюємо, на кухню заходить Віка, починає нас за щось відчитувати, ми у відповідь сміємося, вона кидає щось у наш бік. Ми сміємося вже всі разом. Потім бачу Тоню, що безмовно спостерігає за нами крізь вікно. Я підходжу до вікна і щось їй кажу. Здається про те, аби вона була обережнішою, аби їхала звідси, бо тут небезпечно, а я дуже-дуже за неї переживаю. Проте вона нічого не чує по той бік шиби, яку не можна ні відкрити, ні вибити, лише дивитися. Я кричу — від безпорадності — мій крик переходить у вовче виття. Добре, що прокинувся. Відкрив очі і побачив майже над собою темний вовчий силует із закинутою догори мордою. І почув виття. Я ворухнувся — і двоє вже знайомих мені очей-жаринок вперлися в мене. Вовк відстрибнув. Я піднявся на ліктях і тихо, аби не налякати чи не спровокувати вовка, заговорив до нього: