Лукрецій («De rerum natura»[508], 1, 830) приписує Анаксагору вчення про те, що золото складається з крупиць золота, вогонь — з вогненних іскор, кістка — з дрібних невидних кісточок. Джосая Ройс{780} — можливо, під впливом святого Августина — вважає, що час складається з часу і що «кожна мить теперішності, в якій щось відбувається, є так само низкою миттєвостей» («The World and the Individual»[509], II, 139). Така постановка питання дотична до думок, висловлених у цій статті.
Кожна мова — плинна і є відбитком свого часу; вона непридатна для розмови про вічне, про позачасове. Тих, кому не прийшлися до вподоби наведені раніше докази, можливо, задовольнить ця сторінка, датована 1928 роком. Я вже згадував про неї; це оповідання «Відчуття смерті»:
«Хочу занотувати тут те, що я пережив нещодавно вночі — дрібницю, надто швидкоплинну та дивовижну для простої пригоди і надто безглузду та зворушливу, щоб бути думкою. Йдеться про один епізод і одне слово: я вимовляв це слово й раніше, але ніколи доти не відчував його з такою повнотою. Отже, приступаю до оповіді, беручи до уваги всі випадковості часу та простору, що тоді мали місце.
Пам’ятаю, це було так. Надвечір’я того дня захопило мене в Барракасі — районі, де я майже не буваю, до того ж настільки віддаленому від звичних місць, куди я потрапив потім, що це додало дивний присмак дню, про який я згадую. Я був вільний, а що вечір видався погідний, тож після вечері я вийшов з дому, щоб прогулятися й поринути в спомини. Обирати маршрут не хотілось, я вирішив скористатися всіма можливостями, не зводячи їх до якоїсь конкретної, щоб прогулянка не здалася нудною наперед. Отже, я пішов, як то кажуть, навмання; підсвідомо я вирішив оминати проспекти та широкі вулиці, в усьому іншому поклавшись на найхимерніші пропозиції випадку. А проте якийсь душевний потяг вів мене до тих кварталів, що їх я часто згадую і назви яких відлунюють у моєму серці.
Кажу не про рідний квартал, де минуло моє дитинство, а про його досі ще таємничі околиці — місця, добре знайомі з розповідей, але майже незнані насправді, близькі й легендарні водночас. Зворотною стороною звичного були для мене ці закапелки, про які я й гадки не мав, невидимі, наче фундамент будинку або кістяк тіла. Я опинився на якомусь перехресті. Вдихав ніч, спокійно відпочиваючи від думок. Через втому і без того невигадливий вид здавався ще більш спрощеним. Непоказність робила все довкола якимось примарним. Вулиця складалася з приземкуватих будиночків; на перший погляд убогі, вони, проте, мовби випромінювали щастя. Вони були водночас уособленням бідності й краси. В жодному не горіло світло; на розі бовваніла смоковниця; піддашки, що височіли над видовженою лінією стін, здавалося, були витесані з тієї ж безмежної ночі. Вулицю перетинала стежина, та й сама вулиця була ґрунтовою — з глини ще не завойованої Америки. Провулок у глибині, вже майже пампа, губився десь біля Мальдонадо. Над примарною землею трояндовий живопліт мовби не вбирав місячне сяйво, а випромінювався сам. Мабуть, ця рожевість і є найкращим втіленням ніжності.
Я дивився на цю простоту. І подумав уголос: «Точнісінько, як тридцять років тому»… Я уявляв ті часи — зовсім недавні для інших країн, але такі далекі для нашої надто мінливої частини світу. Здається, співав якийсь птах, і я відчув маленьку ніжність, завбільшки з нього самого; однак швидше за все у цій запаморочливій тиші чулося лише одвічне цвіркотання цикад. Безтурботна думка: «Я в тисяча вісімсот якомусь році» — вже не була приблизними словами, а зробилась явою. Я відчув себе мертвим, відчув себе умоглядним спостерігачем світу; відчув невиразний страх, що його живить знання — найбільше одкровення метафізики. Ні, я не думав, що повертаюся до примарних першоджерел Часу; радше я відчув на собі непевний або й неіснуючий сенс незбагненного слова «вічність». І лише згодом я зміг визначити це відчуття.
Тепер я сказав би так: ця безтурботна картина, яка складалася з однорідних явищ — погідної ночі, сяйливого живоплоту, сільських пахощів жимолості, глини під ногами, — була не просто схожа на ту, що її являв цей закапелок багато років тому; вона — поза всякими подобами та збігами — була та ж сама. Варто відчути цю тотожність, і час стає оманою: якщо якусь учорашню мінливу мить неможливо відрізнити й відокремити від сьогоднішньої, тоді його просто не існує.
Певна річ, у житті людини такі моменти трапляються не часто. Найпростіші з них — відчуття фізичного болю й фізичного щастя, наближення сну, звуки музики, піднесення чи апатія — вже позбавлені особового. І ось висновок: наше життя надто вбоге, щоб не бути вічним. А проте навіть у вбогості не можна бути цілком певними, оскільки час легко спростовують відчуття, але не розум, — здається, невіддільний від ідеї послідовності. Відтак нехай це миттєве осяяння залишиться емоційною оповіддю, і в сповідальній нерозв’язаності цього аркуша існуватимуть справжня мить захоплення і ймовірне відчуття вічності, якими щедро обдарувала мене та ніч».
Серед численних учень, знаних в історії філософії, найдавнішим і найпоширенішим, мабуть, є ідеалізм. Ця заувага належить Карлайлу («Новаліс», 1829); до філософів, на яких він посилається, слід додати, не сподіваючись заповнити безкінечний перелік, платоніків, для яких єдиною реальністю є прототипи (Норріс{781}, Юда Абарбанель{782}, Геміст{783}, Плотін), теологів, котрі вважають випадковістю все, що не має відношення до божественного (Мальбранш{784}, Йоган Екхарт{785}), моністів, для яких світ — зайвий додаток до абсолюта (Бредлі, Геґель, Парменід)… Ідеалізм такий же давній, як і метафізичний неспокій: його найвитонченіший прихильник Джордж Берклі досяг успіхів у XVIII столітті: всупереч заявам Шопенгауера («Welt ais Wille und Vorstellung», II, 1), його заслуга полягає не в передбаченні самого вчення, а в доказах, вигаданих для його обґрунтування. Берклі застосовував ці докази проти поняття матерії; Г’юм застосував їх до свідомості; я спробую застосувати їх до часу. Але спершу стисло нагадаю різні етапи цієї полеміки.
Берклі заперечував матерію. Певна річ, йому не йшлося про колір, запах, смак, звук або дотик; він заперечував, що, крім цих відчуттів, з яких складається зовнішній світ, існує біль, якого ніхто не відчуває, кольори, яких ніхто не бачить, форми, до яких ніхто не дотикається. Він гадав, нібито додавати якусь матерію до відчуттів — це однаково, що додавати до світобудови ще якийсь незбагненний і зайвий світ. Він вірив у примарний світ, зітканий нашими чуттями, а матеріальний світ (скажімо, світ Толанда{786}) вважав його химерним двійником. Він зазначав («Principies of Human Knowledge», 3): «Усі погодяться, що ні наші думки, ні пристрасті, ні створені нашою уявою образи не існували б без нашої свідомості. Для мене так само очевидно, що будь-які відчуття або втілені відчуттями образи — хоч би як вони сполучалися між собою (id est, хоч які б предмети вони утворювали) — не можуть існувати інакше, як у свідомості, що їх сприймає… Я стверджую, що цей стіл існує; тобто я його бачу й доторкаюсь до нього. І якщо я стверджую це, вийшовши з кімнати, то хочу сказати цим лише одне: якби я там був, то сприймав би його, або його сприймає хтось інший… Говорити про якесь абсолютне існування неживих предметів незалежно від того, сприймає їх хтось чи ні, по-моєму, безглуздо. Їхнє esse є percipi; їхнє існування поза свідомістю, що їх сприймає, неможливе». У 23-му розділі, передбачаючи заперечення, він додає: «Але ж простіше простого, скаже хтось, уявити дерева в лузі або книги в бібліотеці, поруч з якими немає нікого, хто б їх сприймав. Авжеж, це простіше простого. А проте, запитую я вас, хіба ви не відтворили в свідомості певні образи, які ви називаєте «книгами» та «деревами», виключивши при цьому образ того, хто їх сприймає? І хіба ви самі в цю мить їх не уявляєте? Я не заперечую, що свідомість здатна уявляти образи: я заперечую, що предмети можуть існувати поза свідомістю». Втім, у 6-му розділі він уже заявив: «Є істини такі очевидні, що для того, щоб побачити їх, досить лише розплющити очі. Одна з них надзвичайно важлива: і небесне склепіння, і земні шати — всі предмети, що складають величну будову Всесвіту, — не існують поза свідомістю; єдина форма їхнього існування — це їхнє сприйняття; коли ми не думаємо про них, вони не існують або існують лише у свідомості Вічного Духу». (Бог Берклі — це всюдисущий спостерігач, мета якого — дати світові лад.)