Між багатьма грибами відбувається запекла боротьба за їстівну територію — це добре видно на розпиленій мертвій деревині: на ній закарбовується безліч усіяних прожилками структур зі світлих і темних тканин, що чітко розмежовані одні від одних чорними лініями. Різні відтінки кольору походять від різних видів грибів, які пробили собі шлях крізь деревину. Вони відмежовують свою територію від інших видів темними непроникними полімерами, позначаючи в такий спосіб видиму для нашого ока лінію фронту.

Загалом виживання одної п’ятої всіх видів тварин та рослин залежить від мертвої деревини — це приблизно шість тисяч видів, що відомі на сьогодні^{37}.

Їхня корисність полягає в повторній переробці поживних речовин, але чи можуть вони також бути й небезпечними для лісу? Врешті-решт, вони могли б за відсутності мертвої деревини перейти на споживання живих дерев. Знову і знову чую я це занепокоєння з уст прихильників лісового туризму, з цієї ж таки причини той чи той приватний власник лісу забирає кожен впалий стовбур. Але це зайве. Через такі дії тільки даремно знищуються цінні середовища існування, тому що мешканці мертвої деревини не здатні вижити в живій. Здорове дерево не достатньо трухляве, занадто вологе й містить забагато цукру. Крім того, буки, дуби та смереки обороняються від таких заселень. Здорові дерева в своїй природній зоні поширення спроможні протистояти практично будь-якій атаці, якщо отримують достатню кількість поживних речовин. Поки дерево забезпечує своїх мешканців необхідними для виживання умовами, цьому сприяє також і ціла армада маленьких істот. Деколи мертва деревина має безпосереднє значення і для самих дерев, адже повалений стовбур може стати колискою для власного потомства. Наприклад, сіянці смерек особливо добре проростають на мертвому тілі своїх батьків, що по-науковому зовсім неапетитно окреслюють як омолодження трупа. М’яка, прогнила деревина дуже добре зберігає воду, частину її поживних речовин повторно вивільнюють гриби та комахи. Виникає тільки одна невеличка проблема: стовбур як замінник ґрунту не зберігається тривалий час, а безперервно розкладається щоразу більше, аж поки одного дня повністю не перетворюється на гумус і зникає в землі. Одначе що ж тоді стається з деревцем? Його корені поступово оголюються і втрачають опору. Проте цей процес триває упродовж десятиліть, тому паростки слідують за розкладеною деревиною в ґрунт. Стовбур смерек, що виросли в такий спосіб, зрештою, стоїть на ходулях, а висота останніх показує діаметр колись загиблого материнського дерева.

Пізнього літа ліси охоплює особливий настрій. Крони змінюють свої розкішні зелені шати на жовто-зелений покрив. Складається враження, наче щоразу більше дерев стомлюється й виснажено чекає на закінчення напруженого сезону. Подібно до людей, після довгого робочого дня на дерева чекає заслужений перепочинок.

Бурі ведмеді впадають у зимову сплячку, ліскульки чинять так само, а дерева? Чи в них взагалі буває щось подібне до спокою, щось, що можна порівняти з нашими нічними снами? Бурий ведмідь дуже добре годиться для порівняння, адже діє за подібною стратегією. Влітку та ранньої осені він наїдає грубий шар жиру, щоб узимку з нього живитися. Достоту так само чинять наші види дерев. Звісно, вони не їдять чорницю чи лососів, а інтенсивно накачують себе сонячним промінням і з його допомогою утворюють цукор та інші резервні речовини. Їх вони зберігають у шкірі так само, як і ведмідь. Щоправда, дерева не здатні погрубшати (це роблять тільки їхні кістки, себто деревина), вони тільки наповнюють свої тканини поживними речовинами. На відміну від ведмедя, який поглинає все, що потрапляє йому на очі, дерева коли-небудь просто насичуються. Особливо добре це видно від серпня по диких і звичайних черешнях чи березах. Хоч вони могли б до жовтня використати ще багато сонячних днів, але починають забарвлюватися в червоний колір. Це означає не що інше, як закриття цьогорічного сезону. Їхні судини під корою та в корінні вже наповнені, а додатково вироблений цукор більше ніде зберігати. Поки ведмідь активно харчується далі, до цих видів уже заглядає пісочний чоловічок[6]. Більшість інших видів, очевидно, мають більші резервуари, тому завзято та без угаву здійснюють фотосинтез аж до перших лютих морозів. Але тоді й вони припиняють будь-яку активність. Однією з причин є вода. Щоб дерево функціонувало, вона мусить перебувати в рідкому стані. Коли «кров» дерева замерзає, нічого не відбувається, навіть навпаки: якщо дерево надто мокре, то із замерзанням води воно може тріснути, мовби водогін. Тому більшість видів іще з липня зменшують кількість рідини, а відтак поступово зупиняють свою активність. Утім, цілковито перебудуватися на зимову експлуатацію вони не здатні з двох причин. По-перше, вони намагаються використати останні теплі дні пізнього літа для нагромадження енергії (якщо це не родичі черешень), по-друге, більшість видів дерев перенаправляють резервні речовини з листя назад у стовбур та корені. Передовсім зелений пігмент (хлорофіл) розосереджується в усіх складових частинах його тіла, щоб наступної весни знов у великих кількостях потрапити до нового листя. Коли цей пігмент відкачано, з’являються жовті та коричневі тони, що вже й раніше існували в листі. Вони складаються з каротину й, можливо, виконують застережну функцію. У цей час, щоб уберегтися від низьких температур, попелиці та інші комахи шукають прихистку в щілинах кори. Здорові дерева сигналізують про свою обороноздатність до наступної весни через яскраво забарвлене осіннє листя^{38}. Це невигідно для потомства попелиць та подібних до них, оскільки такі екземпляри здатні особливо інтенсивно виділяти отруту. Тому комахи вишукують слабших, менш інтенсивно забарвлених представників виду.

Проте навіщо завдавати собі стільки клопоту? Багато хвойних дерев показують, що можна чинити й інакше. Вони просто утримують усю зелену розкіш на гіллі й зовсім не бажають щорічного оновлення. З метою убезпечитися від замерзання голок, вони утворюють засіб від замороження. Щоб не випаровувати взимку воду, дерево вкриває поверхню голок грубим шаром воску. Крім того, їхня шкіра тверда й міцна, а невеличкі дихальні отвори значно заглиблені в їхній поверхні. Усі ці заходи разом ефективно запобігають втратам вологи. А це було б дуже трагічним, бо із замерзлої землі більше не надходить ніяка пожива, тому дерево просто висохло й померло б через зневоднення.

Натомість листя є м’яким і ніжним, тобто практично беззахисним. Не дивина, що буки та дуби відразу ж скидають його, щойно наближаються морози. Але загалом чому ці види в ході еволюції так само не розвинули товстої оболонки й засобів від замороження? Чи справді доцільно щороку заново утворювати до мільйона листків на дерево, використовувати їх тільки впродовж кількох місяців, а потім знову клопітливо струшувати? Очевидно, еволюція відповіла на це питання ствердно, адже, коли приблизно сто мільйонів років тому утворювалися листяні дерева, хвойні існували на цій планеті вже сто сімдесят мільйонів років. Тобто листяні дерева є порівняно сучасним етапом розвитку. Якщо глянути уважніше, то їхня поведінка восени дійсно дуже продумана. У такий спосіб вони уникають потужної сили — зимових ураганів. Коли ті від жовтня інтенсивно дмуть крізь ліси, для багатьох дерев битва розгорається не на життя, а на смерть. Зі швидкістю 100 км/год ці вітри здатні перекидати великі екземпляри, і в деякі роки такої швидкості вони досягають з тижневою циклічністю. Через осінні опади ґрунт дуже розм’якає, а тому корені не мають у розмитій землі належної опори. Якщо перерахувати, біля дорослого стовбура буря вирує із силою в двісті тонн. Хто кепсько озброєний, такого не витримує та падає. Проте листяні дерева непогано підготовлені. Щоб вітер їх добре обтікав, вони скидають усі свої сонячні вітрила. Упавши додолу, так зникає велика загальна площа завширшки тисячу двісті квадратних кілометрів^{39}. Якщо перерахувати, то це наче вітрильник із сорокаметровою щоглою згорнув свій головний парус розміром тридцять на сорок метрів. Утім, це ще не все. Стовбур і гілля сформовані таким чином, що коефіцієнт аеродинамічного спротиву є меншим, аніж у сучасних легкових автомобілів. Окрім того, загальна конструкція така гнучка, що сила потужного пориву вітру амортизується й розподіляється по всьому дереву. Усі ці заходи сприяють тому, що з листяними деревами взимку фактично нічого не трапляється. Під час неймовірно сильних ураганів, що вирують кожні п’ять-десять років, деревам допомагає їхня спільнота. Кожен стовбур інакший, має власну історію, а отже, й індивідуальні лінії деревних волокон. Як наслідок, кожне дерево після першого ж пориву вітру, що водночас нахиляє всі дерева в одному напрямку, відпружується з різною швидкістю. Здебільшого дерево добивають саме наступні пориви вітру, тому що тоді посеред різкого коливання дерево знову нахиляється — але тепер ще нижче. Проте в незайманому лісі діють закони взаємодопомоги. Оскільки кожна крона рухається індивідуально, то, гойдаючись, вони вдаряються одна в одну. Поки якесь верховіття ще вертається у вихідне положення, інше вже знову нахиляється вперед. Як наслідок, вони м’яко стикаються й гальмують одне одного. І, коли здіймається наступний порив вітру, вони вже майже нерухомі, відтак боротьба починається з початку. Завжди захопливо бачити гру крон і водночас спостерігати за соціальною спільнотою з її окремими індивідуумами. Звісно ж, якщо не брати до уваги, що під час урагану до лісу краще не ходити.