Ми вже не раз переживали теплі фази в січні чи лютому, а дуби та буки все одно не зеленіли. Звідки вони знають, що ще не час пускати нові паростки? Цю загадку, принаймні частково, розгадано на прикладі плодових дерев. Очевидно, дерева вміють рахувати! Тільки коли минає певна кількість теплих днів, вони вірять, що склалися відповідні погодні умови, й класифікують їх як весну^{42}. Проте самі лише теплі дні ще не означають прихід весни.

Одначе скидання та зеленіння листя залежить не тільки від температури, а й від тривалості дня. Скажімо, буки по-справжньому функціонують тільки тоді, коли світловий день триває щонайменше тринадцять годин. Певною мірою це дивно, адже тоді дерева мали б володіти здатністю бачити. Зрозуміло, що щось таке варто було б шукати в листі — зрештою, саме воно обладнане певним видом сонячних батарей, а отже, найкраще пристосоване до сприйняття світлових хвиль. У літнє півріччя все дійсно саме так, проте у квітні на гілках іще немає листя. Припускають, хоча це ще досі остаточно не досліджено, що таку властивість мають бруньки. Усередині них спочивають складені докупи листки, що ззовні вкриті коричневою лускою, яка запобігає висиханню. Коли дерева пустять паростки, пригляньтеся одного разу уважніше до цих лусок, роздивляючись їх проти світла. Правильно, вони прозорі! Можливо, вистачає найменшої кількості світла, щоб зареєструвати протяжність дня, як це відомо з насіння декотрих польових бур’янів. Для них досить уже навіть слабких променів місячного сяйва, щоб почалося проростання. Але також і стовбур дерева здатен реєструвати світло. У корі більшості видів сплять мініатюрні бруньки. Тільки-но сусідній стовбур вмирає й падає, до них потрапляє більше сонця, що зумовлює в деяких екземплярів їхнє проростання, щоб дерево змогло скористатися цією додатковою світловою пропозицією.

А як дерева зауважують, що це теплі дні не пізнього літа, а ранньої весни? Правильну реакцію викликає поєднання тривалості світлового дня й температур. Якщо температура зростає — це весна, якщо падає — осінь, дерева так само здатні це зафіксувати. Саме з цієї причини такі місцеві види, як дуб чи бук, пристосовуються до протилежного ритму Південної півкулі, якщо їх, наприклад, експортувати до Нової Зеландії і там посадити. Принагідно доведено ще й інше: дерева мають пам’ять. Як інакше вони мали б внутрішньо порівнювати тривалість світлового дня чи рахувати теплі дні?

Восени в особливо теплі роки з високими температурами ви можете побачити дерева, в яких збилося відчуття часу. Їхні бруньки бубнявіють у вересні, а деякі особини навіть випускають нове листя. Щоправда, такі розтелепи з приходом запізнілих морозів негайно відчувають наслідки своєї поведінки. Тканина свіжих паростків не одерев’яніла, листя так чи так беззахисне. Нова зелень замерзає, а від цього дереву точно боляче. Крім того, в результаті втрачено бруньки для наступної весни, а тому з неймовірними затратами енергії треба створити їм заміну. Отож, хто неуважний, той губить силу й гірше підготовлений до нового сезону.

Проте деревам потрібне відчуття часу не тільки для вчасного скидання листя. Щонайменше так само важливою є ця здатність для їхнього потомства. Якщо насіння восени впало на землю, то воно не повинне відразу прорости, адже тоді виникають дві проблеми: по-перше, ніжні паростки не встигають одерев’яніти, тобто стати твердими й витривалими для зими, а тому вони замерзають. По-друге, в холодну пору року для сарн та оленів фактично немає харчів, а отже, вони охоче накидаються на свіжу зелень. Отож-бо, краще прорости навесні, з усіма іншими видами рослин. Таким чином, насіння здатне відчувати холод, і тільки коли після тріскучих морозів починаються довгі теплі періоди, дерева-діти наважуються вилупитися зі своєї шкаралупи. Такий хитромудрий лічильний механізм, що його застосовують для зазеленіння листя, не обов’язковий для багатьох насінин. Приміром, сойки та вивірки заривають у землю букові горішки й жолуді, де вони спочивають на глибині кількох сантиметрів. Там унизу теплішає тільки тоді, коли настає справжня весна. Легковики, як-от насіння берез, мають пильнувати краще, тому що зі своїми маленькими крильцями вони завжди приземляються зверху на землю й там лежать. Залежно від місця розташування, вони можуть опинитись і в промінні яскравого сонця, а тому малюки, так само як і їхні дорослі батьки, мусять правильно реєструвати протяжність світлового дня та чекати на відповідний момент.

На сільській дорозі між моєю рідною місцевістю Гюммелем та найближчим населеним пунктом в Арталі стоять три дуби. Вони є видним елементом у полі, що назване на їхню честь. Відстань між ними неймовірно вузька: сторічні стовбури відокремлені один від одного лише кількома сантиметрами. Проте саме тому вони є для мене ідеальним об’єктом спостереження, бо умови довкілля ідентичні для всіх трьох. Земля, вода, місцевий мікроклімат — усе це не може відрізнятися в межах одного метра. І якщо ці дуби по-різному поводяться, то причина полягає тільки в їхніх індивідуальних, відмінних від інших, особливостях. А вони й справді поводяться по-різному! Коли дерева взимку стоять без свого листяного покриву чи влітку повністю вкриті листям, то водій, проїжджаючи повз них, не зауважить, що збоку стоять три дерева. Їхні крони зливаються докупи й утворюють одну спільну півкулю. Корені, що так щільно ростуть один біля одного, могли б розвинутися і з одного-єдиного кореня, як це часто буває в повалених, а відтак знову пророслих екземплярів. Та, як показує листя восени, тут ідеться про інше. Коли правий дуб уже забарвлюється в осінні шати, середній і лівий іще стоять у всій своїй зеленій красі. І тільки через один-два тижні вони, так само як і їхній товариш, поринають у зимовий сон. Але якщо місце перебування ідентичне, то що може бути причиною різної поведінки? Коли дереву скидати листя — це дійсно справа характеру. Тому що скинути його треба обов’язково, як ми дізналися в попередньому розділі. Проте коли надходить відповідний момент? Дерева ж не можуть здогадатись, якою буде прийдешня зима, не знають, буде вона суворою чи лагідною. Вони реєструють тільки скорочення світлового дня та падіння температур. Якщо ті дійсно спадають. Часто восени буває ще по-літньому тепле повітря, і тоді три дуби потрапляють у халепу. Чи варто ще використати ці теплі дні, ще здійснювати фотосинтез і ще швидко нагромадити кілька додаткових калорій цукру? Чи ліпше не ризикувати та скинути листя, якщо раптово почнуться заморозки й доведеться примусово впасти в зимовий сон? Очевидно, кожне з цих трьох дерев вирішує це індивідуально. Праве — трохи лякливіше чи, якщо позитивно це окреслити, розумніше. Навіщо потрібні зайві запаси, якщо потім не вдасться скинути листя й доведеться цілу зиму перебувати в життєво небезпечній ситуації? А тому краще вчасно його позбутися й вирушити в царство сновидінь! Двоє інших дубів є відважнішими. Хто знає, що принесе наступна весна, скільки сили поглине раптова атака комах і скільки резервних речовин залишиться опісля. А тому вони просто довше зберігають свій зелений покрив, по вінця під корою наповнюючи судини та корені. Дотепер цей спосіб дій завжди себе виправдовував, але ніхто не знає, як довго це ще триватиме. Тому що через зміну клімату осінні температури зараз іще довше залишаються високими, а ризикована гра з листям подеколи затягується аж до листопада. Проте осінні урагани починаються, як і раніше, вчасно — в жовтні, а отже, зростає ризик, що одного разу повністю вкрите листям дерево перекинеться. За моїми припущеннями, обережні дерева в майбутньому мають кращі шанси на виживання.

Щось таке можна спостерігати за стовбурами не тільки інших листяних дерев, а й білих ялиць. Згідно з лісовим етикетом, вони мусять бути довгими та гладенькими, тобто без гілок у нижній половині дерева. Це доцільно, тому що там бракує світла. Якщо там не можна переробити сонячне проміння, то роботу зайвих частин тіла, які лише споживали б харчі, просто призупиняють. Це схоже на функціонування наших м’язів: якщо їх не використовувати, вони зменшуються заради економії калорій. Проте самостійно дерева не годні позбутися своїх гілок, а просто дозволяють їм засохнути. Про решту дбають гриби, що нападають на мертву деревину. Колись-то вона трухлявіє, ламається й падає на землю, де остаточно перетворюється на гумус. У дерев тоді виникає проблема тільки з місцем зламу галузки. Адже гриби можуть і далі жваво вростати в стовбур, оскільки тут немає захисного шару кори. Ще немає, проте це можна змінити. Якщо гілка була не надто грубою (до трьох сантиметрів), то минає лише кілька років, перше ніж це місце знову заросте. Ізсередини дерева здатні знову просочити цю зону водою, а тоді гриби вижити там уже не можуть. Утім, якщо гілля було дуже грубим, то це все триває надто довго. Рана протягом десятиліть зостається відкритою й утворює лаз, крізь який гриби здатні проникнути глибоко в деревину. Стовбур прогниває зсередини й щонайменше стає нестабільним. Саме тому за лісовим етикетом у нижній частині стовбура мусять утворюватися лише тонкі гілки. Якщо надалі в процесі росту вони відпадуть, то за жодних обставин не повинні з’явитися знову. Але саме так чинять деякі екземпляри. Якщо поруч помре колега, вони послуговуються доступом до світла, щоб утворити внизу нові бруньки. З них виникають нові гілляки, які спершу дійсно корисні. У такий спосіб ці дерева можуть двічі використати вигідну нагоду для фотосинтезу: в кроні та біля стовбура. Проте одного дня, можливо, навіть через двадцять років, дерева навколо такою мірою збільшать своє верховіття, що прогалина знову зникне. У нижньому ярусі стемніє, і товсті гілки відімруть. Саме тепер доведеться розплатитися за жадобу до сонця, тому що, як я вже описав раніше, гриби глибоко проникнуть у стовбур оцих невігласів і стануть для них небезпечними. Те, що така поведінка дійсно індивідуальна і, відповідно, є справою характеру, ви й самі можете перевірити під час наступної прогулянки лісом. Придивіться до дерев, що стоять навколо невеличкого просвітку. Кожне має той самий стимул, щоб накоїти дурниць і породити нове гілля біля стовбура, але тільки частина дерев піддається на спокусу. Кора решти залишається бездоганно гладенькою й уникає передбачуваного ризику.