— Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, — сказав Саймон, — ми неодмінно встигнемо.

— Про це не турбуйтесь, — пообіцяв Г. Г. — Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру — і я його запущу, це ж елементарно!

— Прихопіть ще пігулки від морської хвороби, — зненацька прокричала Дульчібелла.

— Тихо будь, жінко, — обірвав її Папуга, — ми обговорюємо важливі справи.

— Морська хвороба — теж важлива справа, — наполягала Дульчібелла. — Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулак, — отоді побачите, яка це важлива справа.

— Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, — заспокоїла павучиху Пенелопа.

— Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, — зітхнула Табіта. — Але, боюся, човен мене не витримає — я завелика.

— Ти завелика, а я застарий, — і собі зітхнув Г. Г. — Але все-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на велику небезпеку.

— Дурниці, — заперечив Пітер, — я б нізащо в світі не погодився проґавити такі пригоди!

— Я теж, — підхопив Саймон.

— За нас не турбуйтеся, — мовила Пенелопа, обійняла Г. Г. і поцілувала його в рожеву щічку. — Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо Міфологію під ваше крило, ось побачите.

— Тричі «Віват!» панночці Пенелопі! — загорлав Етельред, плескаючи в долоні.

— Ви дуже, дуже добрі, — промовив Г. Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, і гучно висякався.

— Панночко, — палко промовив Етельред, — можна і мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Але можу стати в пригоді…

— Звичайно, хай їде, — сказав Саймон. — Це ж наша відважна жаба.

— Авжеж, — погодився Пітер, — наш винахідливий тямущий Етельред.

— Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, — запропонувала Пенелопа. — Ми всі пишаємося твоїм товариством.

Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно, кілька разів поспіль.

Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г. Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою та Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсипи крихітних перлів, а лагідні хвилі кольору шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком — ніби хтось проводив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.

«Не дивно, — подумала Пенелопа, — що це море називають Співучим».

На це лагідне і мелодійне море вони спустили надувний човен, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив правильним курсом із Пенелопою, хлопцями, Папугою та Етельредом на борту, а також із великим кошиком, повним харчів, що дав їм у дорогу турботливий Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту і лаванду, і великі мішки, щоб складати туди рослини.

— Скажи мені, Папуго… — почала Пенелопа і згадала, що, відколи вони в Міфології, вже не вперше ставить подібні питання. — Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пригадую, що саме…

— А я пригадую, — втрутився Саймон. — Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?

— Саме так, — підтвердив Папуга. — Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулак, тому їх було багато. А коли вони почали вимирати, то благали дозволити їм оселитися в Міфології, і Г. Г. був змушений піти назустріч. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. усе-таки вирішив їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами — мандрагорами і блимавками. А згодом ще й вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. підселив сюди і їх.

— Я чула, що блимавки заманюють подорожніх у трясовину та сипкі піски, — сказала Пенелопа. — А хто такі вогняники?

— О, вони такі кольорові! — відповів Папуга. — Найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, це рідня звичайних блимавок, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а блимавки, як відомо, завжди холодні. Вогняники — чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно гарні і щирі. А от блимавки — навпаки, свавільні, неслухняні шибайголови.

— А мандрагори? — спитала Пенелопа. — Це теж щось схоже на вогняників?

— Ні-ні, — відповів Папуга, — вогняники створені головним чином із вогню, а мандрагори — це рослини, до того ж страшенно ледачі. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звісно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.

— Крик? — перепитав Пітер. — Але поясни, заради всього святого, як же це можна придумати крик?

— Їхній крик особливий, — сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. — Це такий моторошний, жахливий крик, який коли хто почує, то може збожеволіти.

— Це для того, щоб їх не зривали? — поцікавився Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — і тепер вони нічогісінько не роблять, тільки сплять від ранку до вечора, з вечора до ранку. Але варто кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і всі разом верещать на повен голос, уявляєте?

— Ой-ой, і нам доведеться пройти через ліс отаких мандрагор? — промовив Пітер. — Це, мабуть, небезпечно…

— Я ж вам казав, що ця операція дуже небезпечна, — нагадав Папуга. — Спочатку нас чекають випробування з мандрагорами, потім — із вовкулаками, а далі — з блимавками… Щоправда, вдень їх не видно, та й вовкулаки вдень сплять. Тому Г. Г. і наполягав, щоб ми пристали до цього острова тільки засвітла. Це найбезпечніша пора.

— Ми швидко рухаємося вперед, нас підганяє вітер Г. Г., — зазначив Саймон.

Човен і справді летів, наче на крилах, розтинаючи співучі хвилі барви шампанського. Сяяло сонце, повівав теплий вітер — подорож вдавалася на славу! Вода була така чиста, що на глибині двадцяти футів діти бачили табунці яскравих риб, що сновигали туди-сюди, величезні мушлі з блискучими перлинами всередині, гігантських омарів і крабів із дивовижним забарвленням. Маленькі зграйки багряних і синіх летючих риб зненацька вистрибували з води просто перед човном, пролітали над хвилями, цвірінькаючи, мов пташки, і знову пірнали у воду.

— Агов, панночко, — звернувся Етельред до Пенелопи стишеним голосом, — не бійтеся тих вовкулак, добре? Вам їх не варто боятися, бо я весь час пильнуватиму, присягаюся!

— Друже, насправді я дуже боялась, — відповіла Пенелопа, — але з таким особистим охоронцем, як ти, думаю, мені тепер нічого не страшно.

Видно було, що Етельредові надзвичайно приємно таке чути.

Вони пливли вже кілька годин, монотонність руху все-таки втомлювала. Папуга сховав голову під крило і задрімав; Етельред лежав горілиць із роззявленим ротом і хропів, а дорогоцінний циліндр тимчасом підіймався й опускався у нього на грудях. Пенелопа і хлопчики теж задрімали, заколисані запашним лагідним вітром. Пенелопа невдовзі прокинулась, трохи полежала, розмірковуючи над тим, чи не варто було б чим-небудь підкріпитися, і, вдивляючись у чисте зеленаве небо з батальйонами кольорових хмар, раптом відчула: щось не так. Але не зрозуміла, що саме. Лише за хвильку збагнула, що її непокоїть. Хмари не рухались. Вона сіла і роззирнулася довкола. Зусібіч, скільки сягало око, мандрівники були оточені водоростями, великими пурпуровими і зеленими брижами, схожими на кольорове мереживо, яке ворушилось і розросталося на очах. Човен міцно застряг у водоростях, як на мілині, і застиг на місці. Пенелопа зрозуміла, як це небезпечно, але це ще було не все. Зненацька пагін перекинувся через борт, ніби щупальце живої істоти, швидко поповз і з легким шарудінням почав розростатися навсібіч. Пенелопа зрозуміла, що ще два-три такі пагони, і їхній човен разом із ними зникне в гущавині пурпурово-зелених рослин.