— Папуго! — закричала вона, відкриваючи кошик, де — вона знала це — лежав ніж, яким можна було обрубати пагони. — Папуго! Хлопці! Прокидайтеся, вставайте мерщій!

Усі прокинулись, побачили, що коїться, і здогадалися, що треба робити.

— О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! — роздратовано вигукнув Папуга. — Ці нахабні водорості. Я про них зовсім забув. Друзі, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.

І справді, варто було обрубати два чи три пагони, як водорості наче здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.

— Оце так! Оце халепа! — стогнав Папуга. — Ці паскудні водорості затримають нас, поки я не знайду Дездемону. Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.

Папуга приклав трубу до очей і уважно вдивлявся в далечінь, а потім задоволено прокректав:

— Нам пощастило, вони працюють он там! Тепер лишилось привернути їхню увагу.

— Хто «вони»? — спитала Пенелопа.

— Русалки, — відповів Папуга. — Г. Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він припустився помилки в заклинанні. Замість того щоб сказати «вічно квітучі» — ну, як оті квіти, що ми бачили, — він сказав «вічно повзучі». А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано — зроблено, раз і назавжди. Тому Г. Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка робота. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, водорості заполонять усе Співуче море. Гадаю, нам треба підтягти човен якомога ближче до них і голосно гукати.

Так і зробили: всі перехилилися за борти, схопились за водорості і заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, човен просувався вперед. Така праця вимагала великих зусиль, діти дуже втомилися, їм здавалося, що вони тягнуть цей човен цілу вічність! Раптом до них долинув тихий спів, що наче плив над водою.

— Еге-г-е-е-ей! — загукав Папуга. — Е-гей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

— Еге-е-ей! — знову загукав Папуга. — Це я, Папуга!

Тиша тривала. Зненацька праворуч від човна водорості розсунулися і з’явилася велика захекана русалка. Її вигляд суперечив усім уявленням Пенелопи про русалок, бо важила, бідолашна, мабуть, не менше ста двадцяти кілограмів. У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі і груди, а також дуже великі і виразні ясно-голубі очі, повіки були щедро пофарбовані тінями, а чорні накладні вії, довгі і густі, більше скидались на якісь зарості. Руки у неї були пухкі, доглянуті, з яскраво-рожевим манікюром. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій — велике срібне дзеркало.

— Здається, я чула чоловічий голос, він кликав на допомогу, — озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії ось-ось відпадуть. — Чоловік, безперечно, блакитної крові, нащадок древнього роду кликав мене на допомогу?

— Ні, не вгадала, — сказав Папуга, — це був я. Вітаю, Дез!

— Ага, — холодно промовила Дездемона. — Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена… Як дивно бачити тебе знову! Крім того, я попросила би не називати мене так грубо і вульгарно — себто Дез. Мене звати Дездемона, і я буду вельми вдячна, якщо ти надалі послуговуватимешся цим іменем.

— Гаразд! — відгукнувся Папуга. — Дозвольте мені вас познайомити: Пенелопа, Пітер, Саймон — панна Дездемона Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, головна русалка.

Русалка сперлася масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потиснула руку.

— Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, — сказала Дездемона і затріпотіла віями. — Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам дуже бракує хвостів, але не переймайтеся — ви ж не винні. Наважуся припустити: судячи з імен, у ваших жилах тече блакитна кров, чи не так?

— Ні-ні, не думаю, — відповіла Пенелопа. — Я гадаю, що кров у нас червона.

— Шкода, — сказала Дездемона, — але не всі можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами — по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Мені говорять про це ваші обличчя, аристократичні, не інакше.

— Ні, на жаль, тут я теж не можу з вами погодитись, — далі вибачалася Пенелопа.

— А я, наприклад, переконана, що варто тільки добре пошукати — і знатні предки тут як тут, — сказала Дездемона. — Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, у гордовитій лінії голови. Але слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

— Так і є, — погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

— Уся моя родина шляхетного походження, і по татові, і по мамі, — вела далі Дездемона. — О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся — вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона, — дуже палкі листи любовного змісту.

— Справді? — чемно здивувалася Пенелопа.

— Авжеж! — палко підтвердила Дездемона. — А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

— Слухай-но, Дез, — нетерпляче перебив Папуга. — Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

— Мій любий Папуго, — поважно відповіла Дездемона, — вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими і витонченими, ти це добре знаєш, і я впевнена, що їм це так само цікаво, як і мені. Але навіть якщо їм нецікаво, то вони занадто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

— Чого ж! Зазвичай я зовсім не проти того, щоб послухати про твою рідню, — енергійно заперечив Папуга. — Але зараз ми страшенно поспішаємо і через цю затримку у водоростях можемо спізнитись. Будь ласка, замість того, щоб розводити теревені, гукни краще кількох своїх подружок, аби звільнили нам дорогу і трохи підштовхнули! Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

— Добре, — похнюпилась Дездемона, — раз ви вже в такій скруті, я, звісно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони допомогти вам. Однак я все-таки була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім іменем, а не якоюсь там «любонькою» чи ще якимсь огидним фамільярним прізвиськом. Ми, шляхетні родовиті русалки, старанно дбаємо про своє добре ім’я. Усілякі фамільярні звертання можуть призвести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж є насправді.

— Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, — роздратовано сказав Папуга. — Я готовий на все, тільки прошу, порятуй нас, будь ласка!

— Які ж бувають невиховані особи, — шепнула Дездемона Пенелопі на вухо. — Не те, що ми з вами, — вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пишною рукою, занурилась у водорості і майже безгучно зникла.

— А хай йому грець! — нервово вигукнув Папуга, дістав із-під крила годинник і пильно подивився на нього. — Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми не передбачили такої халепи у наших планах.

Невдовзі Дездемона знову виринула біля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку і комплекції. Одні з них мали пшеничні кучері, як у Дездемони, в інших було червоне волосся, а ще деякі, від природи, очевидно, біляві, перефарбувалися в яскраво-синій колір.

— Юні панночки, — промовила Дездемона глибоким хрипкуватим голосом, — я знаю, ви погодитеся, що для нас велика честь приймати у себе гостей, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому і шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами і так далі, і таке інше.