— Агов! — озвався зненацька Етельред, — а коли згадають про мене?

— Про тебе? А до чого тут ти? — здивувалася Дездемона.

— Як це до чого? Я — польський граф, щоб ви знали! — проголосив Етельред. — Мій родовід бере початок зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.

— Ти? — засумнівалася Дездемона. — Щось ти не дуже схожий на графа.

— Це не дивно, — відповів Етельред. — Мене підмінили в колисці, уявляєте?

— Пробач, будь ласка, — сказала Дездемона, але ти розмовляєш зовсім не так, як личить графові.

— Це тому, що мене врятувала і виховала як свого сина одна старенька пані, — пояснив Етельред. — Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти і виховання.

— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула недовірливо Дездемона. — Колись ти мені про це неодмінно розповіси докладно. А зараз, мої юні панночки, пора рятувати цей аристократичний екіпаж. Взялися — всі разом: раз-два, потягли!

Проявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тимчасом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї потужними плечима і руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, не припиняючи ні на мить милої бесіди.

— Коли я була ще зовсім юна, — розповідала вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

— Брайтона? — спитав Пітер. — Ми із Саймоном минулого року провели там літні канікули.

— Справді? — вигукнула Дездемона. — Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала, що якось вона плавала там, і раптом… — ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

— Хто? — не стримався Саймон.

— Король Георг Четвертий! — відповіла Дездемона. — Так-так, Його Королівська Величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, що оберігав від води його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранитись об каміння. І ось, тільки-но він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Там таке зчинилося, що важко собі уявити, розповідала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги і придворні як були — у звичайних костюмах — пірнають, як божевільні, щоб виловити сандалію.

— І що було далі? — спитали заінтриговані слухачі.

— Вони так її і не знайшли, — відповіла Дездемона. — Але коли вже всі забралися звідти, моя тітонька й собі вирішила пошукати — і їй пощастило. Так, вона знайшла її і досі зберігає у невеличкій скляній скриньці — ту саму сандалію, що колись була на нозі Його Королівської Величності. І що ви на це скажете?

— Небагато знайдеться людей, у кого тітонька — власниця королівської сандалії, — зауважила Пенелопа.

— Свята правда! — тріумфально вигукнула Дездемона. — Саме це я завжди кажу своїм дівчатам. А ви, любонько, дуже часто буваєте на прийомах у Букінгемському палаці?

— Ні, не надто часто, — зізналася Пенелопа.

— Моя бабуся одного разу пливла вгору Темзою, і її зачепила баржа. Спочатку бабуся дуже розсердилась, бо в неї під оком з’явився синець, але потім дізналась, що це була баржа самої королеви Єлизавети. Уявляєте? Мало хто може похвалитися тим, що їм поставила синця під оком сама королева, ви згодні?

— Дорога вільна! — закричав Папуга. — Приготуйтеся підняти вітрило!

— Що ж, мене потішила наша коротенька розмова, — грайливо повідомила Дездемона. — Нема нічого кращого, ніж перемовитися слівцем із кимось, хто розуміє, що таке аристократизм.

— Я теж була дуже рада, навзаєм, — вклонилася Пенелопа.

— Сподіваюся, ми ще зустрінемось, — сказав Саймон.

— Так, я теж надіюся, — додав Пітер.

— Усі ви дуже люб’язні, — Дездемона шалено затріпотіла віями.

Потім навколо неї зібралися колом подружки, і всі вони, гойдаючись на хвилях, посилали мандрівникам повітряні поцілунки і махали руками вслід, аж поки човен не набрав швидкості і не зник у відкритому морі.

— Яка прикра затримка, — сказав Папуга, з тривогою поглядаючи на годинник. — Надзвичайно недоречна. І не схоже, що нам вдасться рухатись хоч трохи швидше. А це означає, що ми не встигнемо дістатися до Острова вовкулак до ночі.

— Але ж Г. Г. наказував не причалювати до острова в темряві, — нагадав Пітер.

— Гадаю, у нас немає вибору, — похмуро констатував Папуга. — Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то проґавимо сприятливий вітер, який Г. Г. нам пошле на зворотний шлях, і тоді на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

— Добре, тоді це зробимо ми — Пітер, я і ти, — сказав Саймон Папузі. — Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

— Але ж слухайте… — почала було Пенелопа.

— Будь ласка, Пенелопо, — зупинив її Папуга, — Саймон усе правильно каже. Якби це було вдень — тоді інша справа, а вночі тут занадто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи блимавкам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом встигнете відпливти подалі від берега в разі, коли щось піде не так.

— Хай буде по-вашому, — поступилася Пенелопа, — але знайте, що я з цим не згодна.

Човен усе плив, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп’ять хвилин поглядаючи на годинник, і постійно дивився у підзорну трубу. Він саме робив це знову, п’ятдесятий раз підряд, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з’явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти, перелякані не на жарт, побачили, як щось незрозуміле підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води і вистрелила вгору на тридцять футів, похитуючись на довгій тонкій шиї. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима-блюдцями, з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу подумали, що то крила. На підборідді і довкола рота густо росли щетинисті вусики-щупальця, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі були кольору морської хвилі, а борода й вуса — вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а поміж них стирчав кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, тимчасом як вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було у цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість:

— Сюрприз! Це Освальд. Яке щастя!

— Він добрий? — спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

— Освальд? — перепитав Папуга. — Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

— Просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, — пояснила свій переляк Пенелопа.

— Та ні, Освальд хороший, — заспокоїв її Папуга. — Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

— Він допоможе нам? — спитав Саймон.

— Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, — сказав Папуга. — Головне — привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

— Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, у човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі від подиву заокруглились ще дужче.

— Паляничка! — радісно скрикнув він. — Через стільки років — морська синя паляничка, нарешті, о, нарешті!

Створіння, яке Папуга назвав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… — і перш ніж хтось устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, із серпами й мішками для рути.