Що ближче було до острова, то лиховіснішим він здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу аж пересмикнуло, коли вона уявила, хто тут живе.

— Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, — пояснив Папуга, — тому що Мандрагоровий ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулак — на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не занюхають, ми назбираємо рути і мерщій накиваємо п’ятами.

— А як же блимавки? — поцікавився Пітер.

— Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, — застеріг Папуга.

Освальд пригальмував недалеко від острова і завернув у невеличку бухту. Човен причалив, друзі витягли його на піщаний берег — червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідному промінні.

— Запам’ятай, — звернувся Папуга до Пенелопи, — ти залишаєшся тут разом із Етельредом і Освальдом. Коли відчуєш якусь загрозу — мерщій тікайте звідси.

— А як же ви? — засмутилася Пенелопа.

— За нас не турбуйся, — самовпевнено заявив Папуга, — ми не пропадемо.

— Па-па, Пенелопо… — прошепотів Пітер. — Пам’ятай, найменша загроза — і вас тут нема!

— Так, — додав Саймон, — краще не ризикувати.

— Щасти вам. Будьте дуже обачні. Бережіть себе, — сказала на прощання Пенелопа.

Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками і серпами в руках, зникли в чагарниках, а з ними і Папуга. Етельред із Пенелопою сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.

— Не хвилюйтеся, панночко, — примовляв Етельред. — Вони пройдуть Мандрагоровий ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й незчуєтесь.

Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.

— Поясніть мені врешті, — попросив він, — навіщо їм та рута?

— Навіщо? Аби віддати її горностаям, — відповів Етельред.

— Горностаям? Ага, зрозуміло, як я сам не здогадався! — пирхнув Освальд. — Але НАВІЩО?

— От біда! То ти нічого не знаєш? — вигукнув Етельред. — Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?

— Ні, на жаль… — знічено пробурмотів Освальд. — Розумієш, я був у відрядженні у справах і зовсім недавно повернувся.

Тоді, щоби не нудьгувати, Пенелопа та Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.

— Підлі тварюки! — обурився Освальд, дослухавши до кінця. — Так вчинити з Г. Г.! Найдобрішою у світі людиною! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Як же йому пощастило мати таких друзів!

— Тепер ти знаєш, навіщо нам рута. Лише з нею ми маємо шанс усе врятувати, — сказала Пенелопа насамкінець.

— Так, тепер я розумію, чому вона вам необхідна, — погодився Освальд. — Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, така собі малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепта.

— Саме так! — погодилася Пенелопа. — Як ти гарно сказав!

— А я, друже, ні слова не второпав, — зізнався Етельред.

— Я тут подумав, — сказав Освальд, — може, мені варто підпливти до острова з північного сходу, щоби бути напохваті в разі чого?

— Ой, молодець! — зраділа Пенелопа. — Дякую, так буде значно спокійніше.

— Що ж, тоді я поплив, — Освальд трохи відійшов від берега, занурився під воду і зник з очей швидко і безгучно, мов дрібна рибка.

Пенелопа з Етельредом уже кілька годин (принаймні їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.

— Який жаль, панночко, що ми мусимо сидіти мовчки… — нарешті прошепотів Етельред. — Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…

— Це дуже мило з твого боку, — шепнула Пенелопа, — а я б залюбки послухала.

— А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, — він озирнувся. — Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я вмію тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно — всі тільки потилиці чухають.

— Я просто вражена! — відповіла Пенелопа.

Знову запанувала тиша, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.

— Знаєте, панночко, — не витримав Етельред, — погляньте, там, у кінці затоки, є пагорб. Я би застрибнув туди, звідти краще видно. Може, побачив би наших? Як вони ту руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!

— Добре, — сказала Пенелопа, — думаю, так буде навіть краще. А я залишуся тут, біля човна.

— Дякую, панночко, тоді я побіг, — прошепотів Етельред і пострибав геть.

Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула, що не варто було відпускати шпигуна, тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з’явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася вгору, і тільки-но цілком відірвалася від моря — місячне сяйво залило все довкола. І раптом Пенелопа почула довге тужливе виття, від якого холола кров у жилах. Воно раз у раз озивалось луною і котилося долом. Невдовзі все змовкло, але тиша тепер здавалася дівчинці ще жахливішою, бо тепер вона точно знала — вовкулаки прокинулись і шугають лісом.

Пенелопу мучило питання: чи варто зараз іти на пошуки Етельреда? Однак вона не могла ні на що зважитись. Зненацька почувся дивний голос. Спочатку він звучав як тихе і далеке зітхання, але коли наблизився, вона змогла розібрати слова.

— Рятуйте, — жалібно шелестів ніжний, мов пух чортополоху, голосок. — Будь ласка, допоможіть, будь ласка.

Пенелопа підхопилась і кинулася до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке мінилось барвами веселки і чи то котилося, чи то переповзало від куща до куща в напрямку моря.

— Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, — повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світелка, яке рухалось їй назустріч. Бездумно, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулась до нього крізь чагарники.

Опинившись поруч, вона побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м’ячик і складається ніби з язичків полум’я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла всередині маленьку пухкеньку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, а замість пір’я вкриту тоненькими язичками полум’я. Вогники так тремтіли і бігали, що неможливо було розгледіти, яке ж воно, це пташеня. Зрозуміло було лише, що воно дуже налякане. Пенелопа присіла біля пташечки і хотіла взяти її на руки, але та хутко перекинулась на спину і щосили відштовхнула долоню Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.

— Не чіпай мене, — легенько зітхнула вона, — почекай трохи, я змінюся.

Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив, істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.

— Тепер я холодна, — сказала вона тихенько, — можеш взяти мене на руки.

Пенелопа підняла і заходилася пильно роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.

Пенелопа пішла до берега і човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням там вмостилося.

— Ти, мабуть, Пенелопа, — сказало створіннячко, — гик.

— Так, — здивовано відповіла Пенелопа, — а ти звідки знаєш? І хто ти?

— Я вогняночка, — прошепотіла маленька істота, — тобто… гик! — я поки що пташеня, маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.

— А що з тобою трапилося? — запитала Пенелопа.

— Я можу коротко розповісти, — сказала задихана Фенелла, — бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ще слабенько літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилась… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють блимавки… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підступні змовники. Ця їхня змова була справді підла. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз на острові, а жабу і Пенелопу — це ж ти? — залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…