Василіски, очманілі від безнастанних атак зі всіх боків, далі затято боронилися.

Ядра грифонів трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї — на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову і дно оголилось, порожнє і брудне. А в стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення всередину. Над двома цими отворами виднілися червоні прапорці. Це був той момент, якого так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків суворих і агресивних жаб, тобто бригаду смертельно страшних жаб панни Пенелопи, та ще підрозділ кровожерних горностаїв із Коркового лісу. Усі вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд мила в червоному однострої і шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

— Панночко, будь ласка, — захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали по мулистому дну, — будь ласка, панночко, тримайтеся впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

— Гаразд, обіцяю, — сказала Пенелопа, і щоки її палали від захвату. — Як же цікаво! От біда! — гарматне ядро хряснуло в болото зовсім поряд. — Ні, не так уже й цікаво, зате страшенно небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, і скерував горностаїв в одну трубу, а сам із Пенелопою і смертельно страшними жабами рушив іншою. Пенелопа йшла в темряві слідом за Етельредом і їй здавалось, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла загорожа із залізних ґрат, за нею виднівся коридор до темниці, де зберігались великі книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи далі так само зникли ще одні ґрати, звідти висипали горностаї. Вони знов об’єдналися і безшелесно просувалися далі під проводом Етельреда і Пенелопи.

Загін дійшов до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти книги: вартові зібралися біля сходів і палко сперечалися. Мабуть, вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи варто їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один василіск усе-таки залишиться на варті, щоб у разі потреби підпалити книги, а решта підуть нагору битися. Відтак двері в темницю, де зберігалися великі книги, відімкнули, і вартовий став напоготові, аби будь-якої миті їх підпалити. А його друзі протупотіли сходами нагору, на поле бою.

— Що робити? — прошепотіла Пенелопа. — Якщо ми підійдемо ближче, він нас побачить і підпалить книги.

— Отож-бо й воно, — прошепотів у відповідь Етельред. — Ану, допоможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та покваптесь!

Пенелопа помогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

— Агов! — гукнув він до вартового. — Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

— Ані руш! — гаркнув василіск. — Ще крок — і я дихну на тебе вогнем!

— Що це з тобою, га? — здивувався Етельред. — Я просто прийшов передати тобі і твоєму шефові цікаву інформацію, яку випадково знайшов. Ану, поглянь-но сюди.

Етельред помахав вартовому пістолем із лавандовою водою.

— Що це? — недовірливо спитав вартовий.

— Я оце в трубі натрапив на одного горностая, — сказав Етельред, — та й уперіщив його каменюкою по голові. То він мав при собі ось що. Цією штукенцією горностаї там ваших гасять що є сили. Убивча річ. Тільки я не зовсім знаю, як воно працює.

Етельред зупинився якраз при дверях до темниці і крутив у лапах пістоль, ніби й справді не знав, як ним користуватися.

— Ану, дай сюди, я віднесу сержантові, — сказав василіск і ступив на крок за поріг. Етельред скористався моментом і випустив струмінь лавандової води просто йому в дзьоб.

Василіск відсахнувся, почав задихатися, кашляти і чхати, розбризкуючи довкола потоки полум’я. Пенелопа зрозуміла, що настала її пора. Вона обернулась до жаб і горностаїв, гукнула «Вперед!» — і побігла вниз коридором, а за нею ринула вся її жаб’ячо-горностаєва гвардія.

Василіск побачив юрбу ворогів, що мчала просто на нього, і хотів було втекти, як зненацька у нього вистрелили п’ятдесят струменів лавандової води з пістолів п’ятдесяти жаб, і ще п’ятдесят — від горностаїв. У василіска вирвався дивний крик, більше схожий на булькотіння, він закрутився на місці і непритомний впав на підлогу.

— А тепер — десятеро горностаїв і десятеро жаб — сюди, стерегти книги! — звелів Етельред.

Оскільки тут, у темниці, вони перебували у відносній безпеці, Етельред замкнув їх, а ключі доручив Пенелопі.

— Тепер так, панночко: ви стійте тут, — розпорядився він, — а ми побіжимо сходами нагору.

Із цими словами він очолив решту об’єднаного загону жаб і горностаїв і з ними пішов сходами на внутрішнє подвір’я. А тут битва вже майже закінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які до того ж безперестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв’язували попарно. Переконавшись, що його допомога не конче потрібна, Етельред залишив жаб і горностаїв допомагати зв’язувати василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом завмер від жаху.

Пенелопа сумлінно вартувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск уже отямився і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола — він був без зброї. На щастя, під ногами валялася піка, яку покинув хтось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився і метнув у василіска саме тоді, коли той уже намірився спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, і він знову повалився на землю.

— Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, — промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.

— Нічого особливого, панночко, — скромно відгукнувся Етельред. — Ви, до речі, теж врятували мені життя.

Раптом знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з’явився Г. Г. верхи на королі єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, що залишила грифонівська артилерія, повз обшарпані рештки воріт, які рознесли на друзки єдинороги, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за купками жалюгідних зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору. І тут із підземелля вийшла процесія смертельно страшних жаб панни Пенелопи: вони несли три великі книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.

Тоді король єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих печер, Пенелопа з бригадою смертельно страшних жаб ішли за ними, несучи великі книги, слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією грандіозною кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. Так із тріумфальною процесією три великі книги повернулися додому, в Кришталеві печери, під надійну опіку Генджвіста Ганнібала Джанкетберрі.

Що ж, не так уже й багато залишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому морі доти, доки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок василісків відремонтували і передали Освальдові під ресторан, від чого той був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.