— Аріель іще геть юна, а зацікавити молоду жінку просто, Натане. Твоя донька напрочуд обдарована, але їй ще стільки всього необхідно вивчити про реальне життя. Nf-3.

Батько взяв Емілевого офіцера і поставив його на потрібне поле.

— Рут каже, що вона народилася для величі. А ти що скажеш? D-6.

— D-4. Немає жодних сумнівів, що Аріель — чудовий музикант. Така ж талановита, як будь-хто в її віці. Гадаю, після Джульярдської школи вона успішно пройде прослуховування й отримає місце в хорошому оркестрі. Вона також обдарований композитор, але їй стільки всього ще слід вивчити, і прийде це лише з часом та досвідом. Та що там казати, якщо схоче, то й хорошим учителем зуміє стати. Я намагаюся пояснити, Натане, що в неї потужний потенціал у багатьох сферах, але велич? Дідько його знає. Це щось таке, що більше залежить від Господа й доброї вдачі, ніж від наших зусиль.

— Рут так на неї сподівається. Bg-4, — вів далі батько, посуваючи слона.

— Усі батьки мріють про славу і велич для своїх дітей, еге ж бо? А може, й ні. Я ж не маю власних дітей, звідки мені знати? D на E-5.

— B на F-3. Ну, про це ще можна посперечатися. Аріель завела мову, що не хоче їхати вчитися.

— Що? — здивувалися Емілеві сліпі очі.

— Думаю, вона просто тягне кота за хвіст. Сумніви, як перед початком чогось нового.

— Он воно що, — Брендт похитав головою. — Більш ніж природно. Мушу зізнатися, що сумуватиму, коли вона поїде. Не впевнений, що зможу комусь довірити свої спогади. Q на F-3.

Робота, яку Аріель виконувала для Брендта — то часткова компенсація за час, який він витрачав на вдосконалення її майстерності як музиканта і композитора. Батьки не мали змоги оплачувати подібне навчання. Тому для такої людини, як Брендт, ця домовленість більшою мірою була пов’язана із симпатією до матері та дружбою з батьком.

— І якою була реакція Рут, коли Аріель оголосила цю новину?

— Мало дах не знесло, — відповів тато.

— Не дивно, а ти? — засміявся Еміль.

Батько уважно роздивлявся дошку:

— Я хочу лишень, щоби вона була щаслива. D на E-5.

— Bc-4. А що таке щастя, Натане? З власного досвіду, це лише поодинокі миттєвості на довгому і складному шляху. Ніхто не може бути щасливим завжди. На мою думку, краще бажати їй мудрості: ця чеснота незмінна.

— Nf-6, — відповів, вагаючись, батько.

— Qb-3, — миттю відреагував Еміль.

Батько із хвилину дивився на шахи, а потім додав:

— Qe-7. Ти знаєш Тревіса Клемента?

— Ні, Nc-3.

— Він живе в Кедбері. Його дружина — одна з моїх парафіянок. Тревіс — ветеран. Корея. Добряче йому там дісталося. Це й досі гризе його. Клемент пиячить. Жахливо поводиться з сім’єю. C-6.

— Іноді, Натане, мені здається, що то була не сама війна, а з чим ми туди йшли. Вона чітко показала всі людські вади, й те, що ховалося глибоко в шпаринах, вилізло назовні. От візьмемо хоча б тебе і твою життєву філософію. Ідучи на війну, ти вважав, що станеш першокласним адвокатом, але я більш ніж переконаний, що десь у глибині душі сиділи зерна священика.

— Ну, а ти?

— А я сліпий, — посміхнувся Брендт.

— Я не знаю, як достукатися до Тревіса.

— Не думаю, що це тобі до снаги, Натане. Ти надто багато від себе очікуєш. Bg-5.

Батько відкинувся на спинку стільця і провів рукою по щоці.

— B-5, — невпевнено промовив він.

— Тату, — гукнув Джейк, вибігаючи з саду. В одній руці він тримав граблі, а в іншій звивався садовий вуж.

— Сину, не порань його, — відповів батько.

— У жодному разі. Френку, дивися, який красень!

— Вуж? Теж мені дивина, — відповів я йому. — От коли знайдеш гримучу змію, тоді й поговоримо.

Моя відповідь анітрохи не засмутила брата. Щасливий Джейк полетів назад до саду, де на нього чекала Лайза. Вони щось жестами пояснили одне одному. Брат поклав вужа на землю: вони обоє стояли і дивилися, як плазун поповз собі далі між стеблами кукурудзи.

Щось надприродне було у стосунках цієї парочки, і, я гадаю, труднощі в спілкуванні з рештою світу — найкраще пояснення. Лайза була глухою, і хоча розмовляти вміла, виражати думки словами зовсім не поспішала. Для нас ті балачки звучали мляво й незрозуміло. А щодо Джейка, то братові зліпити якусь путню розмову не вдавалося майже ніколи. Вони спілкувались усіма можливими способами: знаками, жестами, гримасами. Лише з Емілем та Джейком Лайза знаходила спільну мову. Тепер мені зрозуміло, що вона страждала на аутизм, але в ті часи її вважали схибленою. Люди сприймали дівчину як відсталу та недоумкувату. Під час розмови Лайза ніколи не дивилася в очі, а в тих поодиноких випадках, коли залишала безпечне подвір’я й гуляла містом, вона перебігала вулицю, аби не зустрітися з перехожими. Більшість часу вона перебувала за білим штахетним парканом, дбаючи про квіти, город і брата.

— Лайзі пощастило мати Джейка за друга, — сказав Брендт. — N на B-5.

— Джейкові це теж, здається, до вподоби. C на B-5.

— У Лайзи більше немає друзів. Нікого, окрім мене. Але я занадто на неї покладаюся. Іноді думаю, що буде з сестрою, коли мене не стане. B на B-5. Шах.

— Ще рано про це думати, Емілю. Окрім того, в неї є родина, а не лише ти.

— Вони нехтують нею. Так було завжди. Іноді мені здається, що вони шалено зраділи, коли я повернувся додому сліпий. Це створило ідеальні умови, аби звести двох невдах докупи й контролювати їх. Ми живемо тут, за цією огорожею: це і є межею нашого світу. А знаєш, що найдивніше, Натане? Ми щасливі. У мене є музика і Лайза. У Лайзи — сад і я.

— Мені здавалося, що ти вважаєш щастя швидкоплинним.

Еміль засміявся й додав:

— От я й потрапив у пастку власних слів. Але, якщо ти уважно подивишся на дошку, Натане, я впевнений, ти помітиш, що вона чекає і на тебе.

Батько якийсь час вивчав фігури, а потім відповів:

— Бачу. Ось що ти маєш на увазі. Майстерно, друже. Здаюся.

Вони продовжували розмову, а я спостерігав за Джейком і Лайзою, які досі порпалися в саду; із кабінету долинало клацання друкарської машинки. Світ за штахетною огорожею здавався чудовим місцем. Місцем, де розбиті шматочки склеювались у красиву досконалу річ.

Одразу по обіді батько почав готуватися до похорону чолов’яги, якого ми всі називали мандрівником; я попросився піти з ним. Татко хотів знати причину такої моєї поведінки, але, як я не намагався скласти докупи думки, зробити це було складно. Просто вважав, що так потрібно вчинити. Завдяки мені світ дізнався про нього, тому я вважав своїм обов’язком провести мандрівника в останню путь. Я намагався щось вигадати, та, коли спробував пояснити це батькові, сам зрозумів, що повірити в моє белькотіння неможливо. Урешті-решт, я таки отримав татів дозвіл, бо і він не зумів вигадати причини, чому моя присутність була б зайвою. Єдиною вимогою батька був пристойний зовнішній вигляд, тобто моє недільне вбрання.

Джейк поводився якось дивно. Жодних намірів стосовно похорону не мав, але у своїх звинуваченнях щодо інтерпретації історії на мою користь зайшов надто далеко. Сидів за журнальним столиком у вітальні, вовтузився з розмальовкою і красномовно стверджував, що мені подобається грати виключно першу скрипку. На картинці було зображено гірський пляж ідилічної місцини штату. Навіть попри ретельний поділ полотна на лінії та цифри для кольорів, Джейкове малювання перетворить це чудове зображення на карлючки, лиш трохи ліпші, аніж мавпячі.

Я не зважав на те й пішов переодягатися.

До цвинтаря, що розташувався на пагорбі в західній частині міста, доїхали на «Паккарді». Яму вже викопали, Гас та шериф Ґреґор чекали на нас. За мить прибув містер Ваель на катафалку. Тато, Гас, шериф і власник похоронного бюро дістали труну. Проста, соснова, відшліфована, без ручок. Чоловіки підняли її і віднесли на плечах до могили, а потім поставили на дерев’яні балки. Гас поклав поруч мотузки, аби спустити труну в яму. Батько розгорнув Біблію.

Це був хороший день, аби померти. Тобто, якби мандрівникові можна було обирати день, коли не потрібно було більше перейматися через щоденні турботи, спокійно відпочити й насолодитися всім найкращим, що створив Господь, то це був саме той день. Тепле і спокійне повітря, ніжно-зелена трава, за якою доглядав Гас, річка, що віддзеркалювала довгу, шовкову стрічку неба. Я раптом подумав, що, коли помру, це місце буде ідеальним, аби спочивати і насолоджуватися красою навколо. Мені видавалося дивним, що саме цей клаптик землі було надано людині без майна і житла, про яку ми майже нічого не знали. Навіть ім’я чолов’яги зосталося для нас загадкою. Я і не здогадувався про приготування до тих похорон, але підозрював: без батька тут не обійшлося. Мого тата та його велелюбного серця.