Він читав Двадцять третій псалом, а потім процитував Послання до римлян: «Я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше творіння не зможе нас відлучити від Божої любові, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!».

Батько закрив Книгу і сказав:

— Нам часто здається, що ми — одинаки на своєму шляху. Але це зовсім не так. Навіть цього незнайомця Господь добре знав і завжди був поруч. Господь ніколи не обіцяв, що життя буде легким. Він ніколи не казав, що не буде страждань, відчаю, самотності, непорозумінь та безумства. Він обіцяв лишень, що не залишить нас на самоті з нашими стражданнями. І хоча ми іноді не бачимо і не чуємо його присутності, Господь усе одно поруч, поруч завжди. Його любов ніколи нас не полишає. І Він пообіцяв нам іще щось, дав найважливішу обіцянку. Усе припиниться. Кінець болю, стражданням, самотності настане, ми будемо разом з Ним і пізнаємо Його — це і є Рай. Цей чоловік, який, можливо, все життя провів на самотині, більше не почувається відлюдькуватим. Цей мандрівник, який, можливо, невтомно чекав довгими днями та ночами, більше не чекає. Він зараз там, і Господь знав, що він там буде. У місці, підготовленому саме для нього. І ми радіємо за нього.

Разом із татом ми прочитали «Отче наш» та постояли кілька хвилин, мовчки дивилячись на труну. На фоні чорної ями вона видавалася ледь жовтуватою.. А потім батько сказав фразу, що надзвичайно здивувала мене:

— Чудовий день, аби померти, — точнісінько те саме, що думалося й мені. — Нехай він вічно спочиває в мирі, оточений красою.

Майже те саме, що й мені спало на думку. Він повернувся до чоловіків і кивнув: кожен узяв за кінець мотузки.

Власник бюро звернувся до мене:

— Френку, коли ми піднімемо, забереш ці дошки?

Вони підняли труну, я нахилився та забрав дві балки з-під низу, чоловіки повільно опустили домовину й витягнули мотузки.

— Гасе, тобі допомогти? — запитав батько.

— Ні, капітане, — відповів той. — У мене ще цілий день попереду, нема куди поспішати.

Батько потиснув руку шерифові та власникові бюро, і ми пішли до машини. Гас зостався засипати яму землею, яку сам і навіз для могили.

Удома батько пояснив:

— Я повертаюсь у місто. Маю ще дещо погодити з Ґреґором та паном Ваалем.

Він знову сів у «Паккард» і помчав собі. Джейк десь вештався. З церкви навпроти долинали звуки: Аріель грала на органі, а мати співала. Я переодягнувся і пішов до церкви, аби дізнатися, де Джейк.

— Двоюрідний дід Денні О’Кіфа кудись зник, — відповіла мама. — Джейк пішов допомогти Денні знайти його. Де тато?

Мене здивувало, що в Денні є двоюрідний дід у Нью-Бремені. Він казав, що більшість його родичів живе неподалік міста Ґраніт-Фоллз.

— Йому потрібно було повернутися в місто, — відповів я, а потім додав: — Ти дозволила Джейкові вийти за межі подвір’я? Його покарано так само, як і мене.

Мама тримала в руках ноти й уважно їх вивчала, не звертаючи на мене уваги. Вони працювали над хоралом, який написала Аріель для концерту на честь Дня Незалежності, що мав відбутися за тиждень.

— Його другові знадобилася допомога, — промовила мати. — Я сказала, що все гаразд, він може йти.

— А я можу їм допомогти?

— М-м-м-м-м-м? — вона звела брови, замислившись над якоюсь частиною партитури.

Аріель сиділа на лавці біля органа і змовницьки всміхалася:

— Дозволь Френкові допомогти їм, — попросила сестра. — За його участі знайдуть набагато швидше.

— Та гараз, — погодилася мати, махнувши мені вслід. — Іди вже.

— Будинок Денні, — додала вона. — П’ятнадцять хвилин тому.

Я миттю чкурнув, поки мама не передумала.

Побіг до оселі Денні, що була розташована в західній частині нашого кварталу з видом на річку. Його мати в цей час саме розвішувала прання на задній частині двору. Це була дрібненька жіночка, лише трохи вища за мене, з чорним волоссям та мигдалеподібними очима. І статура, і риси народу сіу. Денні ніколи не розповідав про своє походження, але я чув, що його мати належала до громади сіу, що проживала на заході, вздовж річки Міннесота. Вона була одягнена в коричневі капрі, зелену майку і білі кросівки. Мати Денні була вчителькою. Я вчився в неї в п’ятому класі, і вона мені подобалася. Коли я зайшов у двір, вона саме схилилася над кошиком.

— Добридень, пані О’Кіф, — ввічливо привітався я. — Я шукаю Денні.

Вона підняла блакитний рушник і повісила на мотузку:

— Я попросила його знайти двоюрідного діда.

— Знаю, я прийшов допомогти.

— Чудово, Френку. Але, думаю, Денні й сам впорається.

— Мій брат пішов з ним.

Така відповідь її здивувала і без видимої для мене причини була не до вподоби.

— Ви знаєте, куди вони пішли? — запитав я в неї.

— Його дід любить рибалити. Я відправила його подивитися вздовж річки, — відповіла пані О’Кіф, насупившись.

— Красно дякую, я знайду їх.

Мої слова бадьорості їй анітрохи не додали. Я вибіг з двору і за мить уже прогулювався біля річки.

Рибалити мені ніколи особливо не подобалося, проте я був знайомий з хлопцями, які цю справу полюбляли, і я знав, де вони зазвичай вудили. Існувало кілька хороших місць — залежно від того, що саме ти хотів упіймати. Якщо зубатку — тоді канал біля старої лісопильні. Якщо щуку — мілина за чверть милі: ця м’ясиста риба вподобала собі там місцину біля греблі. І, звісно ж, естакада за півмилі від околиці міста. Північні береги річки навпроти нашого кварталу було засіяно різними сільськогосподарськими культурами, поруч у тіні тополь ховалися будівлі ферм. Удалині пролягала дорога, що з’єднувала містечка долини з містом Манкейто, яке простяглося на сході, за сорок миль від Нью-Бремена. Позаду неї височіли скелі й обриви, які визначали межі доісторичної льодовикової річки Воррен.

За поворотом я почув голоси та сміх, а з іншого боку серед ланцюжків високого очерету побачив Джейка та Денні, які гралися камінням. Камінці, торкаючись води, залишали на темній поверхні сліди, схожі на вервечку мідних тарілок. Коли Денні та Джейк помітили мене, гра одразу припинилася, хлопці повернулися спинами до сонця, їхні приховані тінню оченята нишком поглядали на мене.

— Знайшли діда?

— Ні, — відповів Денні, — ще не знайшли.

— Коли тут каміння шпурлятимете, то точно не знайдете.

— Ти н-н-нам не командир, — відповів Джейк. Він підняв гладенький камінчик і кинув його з усієї люті. Той ударився об воду ребром і потонув, так ні разу і не відскочивши від поверхні.

— Чого ти злий як чорт?

— Т-т-т, — його обличчя спотворилося від болю. — Т-т-т, — Джейк замружився, — ому, що ти — брехун.

— Що ти таке верзеш?

— Тобі все пречудово відомо, — він подивився на Денні, який вертів у руках камінь.

— Ну, добре, я страшний брехун з брехунів. Ти задоволений? Нам потрібно знайти твого діда, Денні, — я проштовхався поміж ними й попрямував уздовж річки донизу.

Денні наздогнав мене і неквапливо пішов поруч. Я поглянув назад: Джейк і досі стояв на тому самому місці, обмірковуючи можливі варіанти дій. Урешті-решт, він пішов з нами, але держався осторонь. Ми намагалися триматися ближче до піщаних і глинистих берегів, що порепалися від пекельної спеки. Іноді доводилось продиратися крізь очерет і кущі, які росли біля самої води. Денні розповідав про книгу, яку він щойно дочитав. У ній ішлося про чоловіка, якого покусав вампір, і який був останньою людиною на планеті. Денні читав багато фантастики й любив переповідати ті історії з початку і до кінця. Робив він це майстерно. І от коли він майже закінчив оповідь, поміж очеретяних рядів, що густо вкривали ділянку піску, ми натрапили на невелику галявину, посеред якої стояв крихітний навіс. Халупчина була зроблена з прибитих до берега дошок, які кріпилися до рами; вицвілі шматки покоробленої міді слугували дахом та боковою стіною. У глибокій тіні навісу сидів чоловік. Він сидів прямо, схрестивши ноги, й уважно дивився на нас.