— Це мій дід Воррен, — сказав Денні.

Я подивився на Джейка, а Джейк — на мене. Ми впізнали його. Ми вже бачили Джейкового діда. Ми бачили його поруч із мандрівником.

— Це мати тебе по мене вирядила? — почувся голос з тіні.

— Так, — відповів Денні.

Руки чоловіка лежали на зігнутих колінах. Він вдумливо захитав головою. Потім мовив:

— Може, домовимося, і ти їй скажеш, що не знайшов мене?

Денні пішов по піску, залишаючи після себе сліди від кросівок. Я пішов по них, Джейк почимчикував моїми.

— Ти хочеш підкупити мене? — спитав Денні. Це його неабияк зацікавило. Не можу сказати, чи він був такий серйозний, бо розмірковував про пропозицію, чи пропозиція йому видавалася досить серйозною, щоби над нею поміркувати. У будь-якому разі він закивав.

— Не те щоб підкупити, — відповів старий. — Давай-но так. Ти скажеш, що я прийду на вечерю, а до того часу я рибалитиму?

— Але ж ти цього не робиш.

— Рибалка, Денні, — то стан душі. Деякі чоловіки під час рибалки намагаються навудити якомога більше риби. А от я намагаюся спіймати речі, які ніколи на гачок не впіймаєш. — Він подивився на нас із Джейком. — А з вами, хлопці, ми знайомі.

— Так, пане, — відповів я.

— Чув, Шкіпера поховали.

— Так, сер, сьогодні. Я був там.

— Ти? Навіщо?

— Не знаю. Просто мав там бути — й годі.

— Мав там бути? — його верхня губа посміхнулася, але погляд лишився серйозним. — Хтось іще був?

— Мій батько — він священик, читав там молитви. Також наш друг Гас — він викопав яму. Шериф та власник похоронного бюро.

— Ого, оце на диво зібралося люду.

— Було добре. Його поховали в гарному місці.

— Не жартуєш? Ну що ж, якось побачу. Стільки доброти… Запізно, щоправда, еге ж бо?

— Прошу?

— Хлопці, знаєте, що означає itokagata iyaye? А ти, Денні?

— Ні.

— Це мова дакота. Означає «душа пішла». Це означає, що Шкіпер помер. Слухай Денні, а тато чи мама коли-небудь учили тебе нашої мови?

— Наша мова — англійська, — відповів Денні.

— Мабуть, що так, — мовив чолов’яга. — Мабуть, що так.

— Тобі прийшов лист, — вів далі Денні. Він вийняв конверт із внутрішньої кишені і простягнув його дідові.

Старий узяв листа до рук і скоса поглянув на нього. Дістав з кишені сорочки окуляри з товстими скельцями, оправленими в обідок, що нагадував золото. Він не одягнув їх, лінзи слугували йому лупою. Він уважно прочитав адресу відправника, а потім обережно відкрив конверт, дістав лист і так само неквапливо почав водити лінзами по тексту.

Мені було ніяково, я чекав, коли мене відпустять. Страшенно кортіло втекти.

— От дідько, — нарешті буркнув старий, зім’яв лист і жбурнув його на пісок. Він поглянув на Денні. — Я якось незрозуміло пояснив, що сказати матері? На кого чекаємо?

Денні відступив крок назад, повернувся і щодуху помчав з галявини, Джейк і я чкурнули слідом. Коли старий залишився далеко позаду, а галявина цілком заховалася в очереті, я спитав:

— То що з ним трапилося?

— Я погано його знаю, — відповів Денні. — Дід довгий час десь вештався. Казали, що через низку неприємностей старий був змушений залишити місто.

— Які саме неприємності? — поцікавився Джейк.

— Мама й тато нічого про це не казали, — знизав плечима Денні. — Дід Воррен з’явився минулого тижня, мати забрала його до себе. Татові сказала, що мусила те зробити, бо він частина родини. Він не такий уже й поганий, іноді навіть дотепний. Старий не любить сидіти вдома, каже, що стіни нагадують йому в’язницю.

Ми повернулися до будинку Денні, берег залишився позаду. Джейк і я попленталися додому, а Денні попрямував до мами зі звісткою від діда. Було цікаво, що саме він їй розкаже.

Ми дійшли до подвір’я, Джейк почав підійматися сходами, а я зупинився.

— Щось трапилося? — спитав Джейк.

— Хіба ти не бачив?

— Не бачив чого?

— Окуляри старого.

— А що з ними?

— Це не його окуляри, Джейку, — відповів я братові. — Це окуляри Боббі Коула.

Якусь мить Джейк стояв як укопаний. Трохи згодом у його очах промайнув вогник.

Того вечора до нас завітав дід. Він приїхав зі своєю дружиною, Елізабет. Моя справжня бабуся померла від раку, коли я був ще зовсім маленький. Спогадів про неї в мене не лишилося. До того, як у Ліз та діда зав’язався роман, вона працювала його секретарем. Ліз просила називати її на ім’я й у жодному разі не «бабця». Для мене вона була єдиною бабусею, яку я знав. Джейк, Аріель і я дуже її любили. Подейкували, що стосунки діда з першою дружиною були напружені, проте з Ліз усе було геть інакше. Лишень мати не зуміла знайти з нею спільної мови: була ввічлива, але завжди трималася осторонь.

Мама приготувала коктейлі з мартіні, від яких батько, як завжди, відмовлявся. Ми сиділи у вітальні — дорослі розмовляли. Дід говорив про нещодавнє переселення в долину значної кількості родин мексиканських селян як про небажаний процес. Батько поцікавився, чи могли б місцеві жителі впоратися з такою силою-силенною роботи без допомоги тих переселенців. Ліз розповіла, що сім’ї емігрантів, яких вона зустрічала в місті, були охайні та ввічливі, а діти поводилися пристойно. Їй було шкода, що вся сім’я — від малого до старого — мусила тяжко працювати на полі, аби прогодувати себе. Дід лише додав, що їм би не зашкодило знання мови.

Джейк і я сиділи мовчки, потерпаючи від тих балачок. Ніхто не запитував нашої думки, а відчуття, що ми мали право її висловити, в нас не виникало. Мати нафарширувала курку, запекла картоплю та спаржу. Суха й підгоріла птиця, підлива з грудочками, тверда та липкувата спаржа, проте діду догодили. Після вечері великий дідів «Б’юїк» відвіз Ліз додому. Мама й Аріель пішли на репетицію з «Нью-бременськими співцями» — вокальним ансамблем, який мати створила два роки тому. Вони планували виконати хорал, написаний Аріель для концерту на честь Дня Незалежності. Батько пішов до свого кабінету в церкві, а нам із Джейком лишили посуд. Я мив, Джейк витирав тарілки рушником.

— Що ж нам робити? — Джейк тримав чисту тарілку, з якої на старий лінолеум крапала вода.

— З чим?

— З окулярами Боббі.

— Я не знаю.

— Можливо, він їх просто знайшов. Ну, знайшов на місті, де збили Боббі.

— Може, й так. Якщо ти не поквапишся й не витреш тарілки, то в нас на підлозі з’явиться озеро.

Джейк швидше запрацював рушником:

— А може, варто розказати?

— Кому?

— Не знаю. Татові?

— Ну, звісно. І тоді доведеться розказати, що ми збрехали про те, як знайшли мерця. Ти справді цього хочеш?

Джейк спохмурнів, потім подивився на мене так, ніби провина за ситуацію, в якій ми варилися, була цілковито на мені:

— Якби ж ти з самого початку розказав правду.

— Гей, це ти змовчав про діда Денні. А я лише продовжив ту гру. Чи ти забув?

— Якби ми пішли, коли хотів я, то й брехати не довелося б.

— Але ж ти збрехав. І найцікавіше, ти жодного разу навіть не заїкнувся, коли розповідав. Як думаєш, що це означає?

Джейк поклав суху тарілку на стіл і взяв іншу з сушарки.

— А як щодо Аріель?

Я саме намагався щіткою віддерти дно дека, до якого поприставали шматки підгорілої курячої шкірки:

— В Аріель і без цього клопоту вистачає.

Про те, аби розповісти мамі, — жінці, яка так палко захоплювалася власним життям, навіть не йшлося. Нам добре було відомо, що донька була її улюбленою дитиною, а турботи, пов’язані з синами, вона завжди лишала на батька.

— А якщо Гас? — запропонував Джейк.

Я завмер на мить. Гас — ця ідея видавалася цікавою. Тоді, в суботу, його поведінка біля крамнички Голдерсона була дещо дивною. Скоріш за все, це вплив пива й жахливих обставин, про які я радше волів би забути. Хтозна, можливо, вже минуло достатньо часу, й у Гаса визріла добра порада.

— Добре, — сказав я йому. — Поквапся, закінчуємо — й одразу до нього.

Ми перетнули дорогу і підійшли до дверей церковного підвалу, де в невеличкій кімнатці мешкав Гас. Вечоріло, жаби та цвіркуни виспівували красиву мелодію. Мотоцикл Гаса марки «Індіан» стояв біля будівлі, поруч припаркувалося кілька авто, яких я не знав. У батьковому кабінеті світилося, з вікна линули прекрасні звуки Концерту для фортепіано з оркестром № 1 Чайковського. У татка в кабінеті стояв магнітофон і була ціла полиця всіляких записів, які він частенько слухав. Цей музичний твір був його улюбленим. Ми зайшли в двері й одразу завмерли. Посеред підвалу у світлі голої лампочки Гас і ще троє чоловіків розсілися за невеличким гральним столиком, на якому лежали карти й фішки для покеру. Тютюновий дим стіною, біля фішок кожного з гравців стояла пляшка пива. Чоловіків я добре знав: то були пан Голдерсон — власник крамнички, Ед Флорін — листоноша й один із таткових парафіян, а також Доул — поліцейський. Гра припинилася, щойно вони нас побачили.