— Звісно. Ваші люди атакували Нью-Бремен та вбили чимало місцевих жителів.

— А знаєш, чому вони це зробили?

Правду кажучи, я не знав. Однак був більш ніж переконаний, що це було їхньою буденною, звичною справою. Але цього я не озвучив.

— Нашим людям не було чого їсти, — вів Редстоун. Білошкірі незаконно заволоділи нашими землями, забрали траву на корм тваринам, зрубали дерева, аби побудувати собі житло. Полювання було нашим останнім шансом вижити. Врожай того літа був поганий, а зима тяжка, занадто тяжка. Ми попросили в білошкірих їжі, вони пообіцяли її дати. Усе це закріпили угодою, яку ми підписали. А знаєш, що потім почули у відповідь попухлі від голоду люди? «Їжте собі траву». Звісно, ми боролися. Ми боролися за їжу. Ми боролися, бо угоду було порушено. Ми боролися, бо відмовлялися бути під чобітьми в білошкірих. Чоловіка, який порадив нам їсти траву, вбили. Наші воїни напхали йому повен рот тією травою. Це буда марна спроба, оскільки у ворога були солдати і зброя, гроші й газети, що красномовно писали брехню. Кінець кінцем, наші люди втратили все, що мали, а потім їх вислали. Тридцять вісім наших воїнів повісили за один день. Білошкірі дивились на це і раділи.

Я не знав, у що вірити. У школі повстання описували геть інакше, проте я готовий був поставити під сумнів усе, чим нас там «годували». Це місце мені ніколи особливо не подобалося. До шеренги учительських улюбленців мене не записували. Подейкували, що я ставлю надто багато запитань, які до того ж іноді ще й звучать зневажливо. Батьківські збори завжди таїли неприємні несподіванки для старих. З Аріель та Джейком усе було інакше. Їм завжди діставалася лише похвала.

— Який стосунок має ця історія до тюрми? — поцікавився я.

Дід Денні допив пиво, встав, підійшов до невеличкого холодильника в кутку кімнати й дістав ще одну пляшку «Брендта». Він відкрив її та зробив чималий ковток. Це вперше я бачив його на повний зріст так близько. І зрозумів, який же він дебелий та дужий. А це навіть попри свій вік — йому було щонайменше шістдесят. Він витер рота величезною рукою кольору вицвілої цегли.

— Я говорив правду. За це мене записали в порушники спокою і посадили до в’язниці.

— В Америці людей не ув’язнюють через те, що вони не дають іншим спокою, — кинув йому у відповідь.

Редстоун витріщився на мене так, що я відразу зрозумів, як то бути мешканцем міста, яке стало на заваді розлюченим воїнам народу сіу. Він спокійно відповів:

— От як їм усе сходить з рук.

Голос Денні покликав згори:

— Агов, гру закінчено. Підемо поплаваємо?

Злість у темному погляді Воррена Редстоуна на мить паралізувала мене. Далі він промовив:

— Іди собі гратися, білошкірий хлопчику, — двоюрідний дід Денні відвернувся від мене.

У Нью-Бремені було три місця для плавання. Перше — громадський басейн, де завжди було гамірно і купа людей, та ще й рятувальники постійно сюрчали на тебе у свистки. Друге — заміський клуб, але, щоб туди потрапити, потрібні були грошенята чи друзі, які їх мають. Третє — старий кам’яний кар’єр на південь від містечка. Його закрили кілька років тому. Спричинило це закриття підводне джерело, яке наповнило водою величезну глибоку западину так швидко, що довелося лишити навіть більшу частину обладнання. Подейкували, якщо плавати глибоко під водою, то можна розгледіти, як десь унизу рухаються величезні сонні машини-монстри. Довкола кар’єра побудували огорожу і повісили оголошення, аби ніхто не зазирав на його територію, проте особливої уваги на це не звертали. І хоча батьки наказували нам триматися якнайдалі від цього місця, спекотної літньої пори воно було одним із наших найулюбленіших. Навіть чистий серцем Джейк ігнорував суворі накази отця-неньки і завжди йшов слідом за нами.

Джейк, Денні, Лі і я, їдучи містечком на велосипедах, проминули його межі. Далі, ще через якусь милю, повернули на захід і попрямували вздовж зарослих бур’янами брудних колій. Кар’єр розташовувався у віддаленій частині, відокремленій шеренгою тополь. Раніше тут видобували червоний граніт, тому на території навколо кар’єра лежали чималі купи непридатного для будівництва червоного непотребу. І до сьогодні ця місцина нагадує мені велику, глибоку рану. Коли ми під’їхали, вигляд чорного «Форда» 32-го року випуску аж ніяк не додав мені наснаги. Його припаркували біля дірки в дротяній огорожі, що слугувала за вхід до кар’єра. Від розбитих передніх та задніх фар не лишилося і сліду.

— Машина Морріса Інґдала, — зауважив Джейк.

— Мабуть, мордує качок, — відповів я йому.

— Поїхали додому, — розвернувся розчарований брат.

Денні та Лі й собі розвернули велосипеди.

— Я лишаюся, — заявив я. — Я сюди приїхав поплавати, — підкотив велосипед до огорожі, підпер його ніжкою.

Джейк відкрив був рота, потім закрив його, а потім знову відкрив і закрив без жодного слова. Брат нагадував рибку, витягнуту з води.

— Я не знаю, — мовив Денні. Він сів поряд з велосипедом і розгублено поглянув на інших.

— Ти справді підеш? — запитав Лі.

— Та дідько би вас побрав, звісно ж, піду, — я проліз крізь дірку в огорожі і пішов стежкою серед бур’янів. Ішов повільно. За хвильку я почув, як біжать хлопці, щоб наздогнати мене.

У західній частині кар’єра була велика пласка плита з червоного каменю. Вона височіла на кілька метрів над водою. Навколо росли верби, які ховали її від стороннього ока. Це було моє улюблене місце для купання. Одразу відчувалася глибина, можна було стрибати у воду, пірнати з каміння, не боячись наштовхнутися на щось під водою. А коли вже кортіло вилізти, природа сама створила тобі природні східці та кам’яне поруччя. З-під верб линула музика. Переносне радіо грало пісню Роя Орбісона «Біжу, як боягуз». Ми тихенько йшли стежкою, вишикувавшись вервечкою. Коли дійшли до верб, я рукою зупинив інших, а сам поплазував далі.

Вони лежали на великому покривалі, яке простелили на широкому рівному кам’яному виступі. Білі плавки Морріса Інґдала прилипли до червоного купальника білявки. На переносному холодильнику стояло радіо та пиво. Зараз воно грало «Ти покинула мене» Дела Шеннона. Поки я стояв у тіні дерев, Моррісова ліва рука, зім’явши купальник, поповзла по дівочих грудях, наче великий білий павук. У відповідь вона вигнула спину й ще палкіше припала до нього.

Хоча ми й намагалися сидіти якнайтихіше, Інґдал нас почув. Він повернув голову туди, де ми сиділи, і крикнув:

— Боже ти мій, а чи раптом це не пердун-Френк та Гоуді Д-д-дудді з парою бідолашних блазнів — Міккі Маусів? Ну що, все встигли роздивитися?

— Ми просто прийшли поплавати, — відповів я йому.

Морріс так і лежав на дівчині:

— Ми прийшли першими, тому забирайтеся звідси.

— Але тут усім місця вистачить…

— М-м-може, ходімо, — запропонував Джейк.

— Ч-ч-чудова ідея, — розреготався Інґдал.

— Ходімо, — сказав Денні.

— Ні, ми можемо й тут поплавати. Он скільки місця…

Інґдал покрутив головою і, врешті-решт, зліз із дівчини:

— А тепер ось що я вам скажу.

Я показав хлопцям, щоб ішли за мною:

— Ми обійдемо й подамося на інший бік, — пояснив я їм.

— Я не хочу, аби вони тут вешталися, — промовила білявка. Вона підвелася, дівочі груди стирчали з купальника як два великі дорожні конуси. Її губи були пухкі та червоні. Вона потягнулася до пляшки з пивом.

— Ви чули, що вам сказали? — вів далі Інґдал. — Зникніть негайно.

— Це ви зникніть, — відповів я. — Ми живемо у вільній країні.

— Хто ці малі зануди, Моррі?

— Аріель Драм — сестра оцього.

— Аріель Драм? — її обличчя скривилося так, ніби білявка з’їла бутерброд з коров’ячим лайном. — Ця лярва?

— Вона не лярва, — випалив я їм у відповідь, хоча й гадки не мав, що воно означає.

— Ти, невеличкий шматок мотлоху, — гаркнув Інглад. — Те, що її полірує багатійко, ще не означає, що твоя сестра не лярва.

— Ніхто її не полірує, — відповів я Моррісу, скрутив кулаки і підійшов ближче. — Сама ти лярва, — кинув межи очі блондинці.