— І ти дозволиш цій дрібноті ображати мене, Моррі?

Інґдал підвівся, він був босий. Худий і білий, як дріжджове тісто, парубійко. Проте він був на голову вищий за мене і, скоріш за все, з’їв собаку в усіляких бійках. А бажання розгепати мою голову в Морріса хоч відбавляй. На хвилі паніки на думку спало два виходи з ситуації. Перший — просто втекти, а другий… Саме так я тоді і вчинив. Опустивши плечі, я щосили штовхнув Морріса Інґдала. Удар припав прямісінько в живіт. Мої п’ятдесят з гаком кілограмів навалилися на Морріса і скинули з виступу. У воду летіли разом. Я швидко виплив, виплюнув з рота воду, миттю підплив до каменя й виліз, не давши Інґдалу анінайменшого шансу спіймати мене. Стрибнув до хлопців й обернувся, чекаючи, що Морріс уже стоїть позаду. Але його не було. Інґдал і досі не виліз із води, він відчайдушно молотив руками по поверхні.

— Він не вміє плавати, — кричала нам білявка. Вона стояла навколішках, зігнувшись над водою. Її груди трохи оголились, і на мить ця картинка мала набагато більше значення, ніж доля Морріса. Наступної хвилини Джейк дістав суху вербову гілляку завдовжки щонайменше два метри і подав мені. Я схопив її і, підскочивши до краю каменя, простягнув її Інґдалу.

— Хапай її, — закричав я йому.

Очі Морріса збіліли, руки лупили по воді і розбивали її поверхню на діаманти, що розліталися вусібіч. Він глухо кашляв, я боявся, що Інґдал втратив здоровий глузд і не зможе себе врятувати. Проте йому вдалося вхопитися за кінець гілки. Я тягнув, дівчина тримала палицю і волокла разом зі мною. Урешті-решт, гуртом доправили Морріса до плити, точку опори було знайдено. Він деякий час сидів у воді й обіймав камінь аж поки не відновив дихання. Далі почав повільно підніматися на поверхню. Урятований виліз на плиту, де стояв я увесь мокрісінький. Вода капотіла з шортів, футболки й кросівок. Усі завмерли й мовчки на нас витріщалися. Він дихав глибоко та уривчасто, в очах ще й досі читався відчай. Морріс прибрав довге чорне волосся з обличчя.

Він кинувся до мене. Обома руками розгнівано вп’явся в футболку, скрутивши тканину так, що з неї потекла вода. Його губи були міцно-преміцно зціплені, і те, що він міг іще при цьому щось говорити, справляло враження:

— Я тебе зараз уб’ю.

Я поглянув у його обличчя — лиховісні темно-блакитні очі були сповнені люттю. Я не мав жодного сумніву: це останні хвилини мого життя.

— В-в-відпусти його, — верещав Джейк.

— Відпусти його, — кричали товариші.

— Моррі, не треба, — гукала блондинка з магнетичними грудьми. Не отримавши відповіді, вона підійшла ближче і притиснулася до нас обох. То був такий собі маневр, аби розборонити нас із Моррісом. Нереальна мить. Смерть дихала мені в обличчя, а я відчував тепло та пружність дівочих грудей біля моїх плечей. Так, ніби за мить до загибелі небеса подарували хвилину раю. Мене це цілковито влаштовувало.

— Моррі, — вона муркотіла низьким голосом, що звучав, наче первісний спокусливий інстинкт для кожного присутнього тут чоловіка.

— Моррі, зайчику. Відпусти його.

В Інґдалі поєдналося безліч постатей. Неотесаний, збайдужілий, бездушний, самозакоханий, іноді розгублений та злий. Проте йому було дев’ятнадцять, і Морріс мав те, що підносило його над усіма нами, але саме через це він і впіймався. Я відчув, як його руки потроху опускаються, і він відпускає мою футболку. Інґдал зробив глибокий видих, схожий на той, що роблять коні, прочищаючи ніздрі, і відступив. Його дівчина і собі відійшла. Вона стояла в такій спокусливій позі, що Інґдал не міг відвести погляду.

І тоді настав мій зоряний час. Я знову вдарив і щосили штовхнув його. Він покотився назад, звалився з кам’яної плити і шубовснув у воду. Я стояв на краєчку і дивився, як він спльовує воду. Цього разу Морріс сам ухопився за каміння й потроху вилазив з води.

— Тікаймо, — крикнув я хлопцям. Ми щодуху накивали п’ятами з кар’єра. Мчали так, ніби за нами гнався сам дідько. Знайшли дірку в огорожі, пролізли крізь неї, схопили велосипеди і насилу переїхали брудні колії, що вели до головної дороги в містечко.

— Він нас наздожене, — кричав Денні і крутив педалі, рятуючи власне життя. — Він нас переїде.

Власне, це була правда. На своєму «Чорті» він міг опинитися тут за мить.

— За мною, — гаркнув я хлопцям, звертаючи зі шляху. Велосипед підстрибував у високій траві, що росла між кар’єром і дорогою. Я під’їхав до купи зіпсованого каміння, яке розвантажили посеред пустого майданчика. Велосипед поклав на землю і сховав у траві. Денні, Лі та Джейк зробили те саме. Отак і сиділи навпочіпки втрьох за купою кам’яних блоків, а серця вистрибували з грудей. Ще хвилина — і з-за тополь долинув гуркіт фордівського мотора. «Чорт» промчав повз нас, Інґдал сидів за кермом, білявка — поруч. Червоні язики полум’я горіли над дорогою, з виском повернули ліворуч до міста і зникли разом із Моррісом, який гнався за чотирма хлопчиськами. Проте того дня він їх так і не знайшов.

Ми подивилися один на одного: вже можна було дихати на повні легені. Розсміялися, попадали горілиць на траву й почали лементувати від полегшення та тріумфу. Ми виявилися кмітливішими за Морріса Інґдала, в якому сиділо чимало чого. Задирака, скупердяй, мстивий покидьок. А на наше щастя, того літнього вечора ще й цілковитий бовдур.

Того вечора мати й Аріель узяли «Паккард» і поїхали на генеральну репетицію написаного сестрою хоралу. Це мало стати родзинкою святкування Дня Незалежності, яке планувалося провести в Лютеранському парку. Того вечора тато грав у теніс з одним своїм товаришем, теж, як і батько, представником духовенства. Священик католицької церкви на ім’я отець Пітер Дріскол. Тато звав його Піт. Ми зверталися до нього «отче Пітер». Після гри батько запросив його на вечерю. Оскільки мами й Аріель не було вдома, він купив запечену курку, картоплю фрі та салат із сирої капусти та моркви в придорожньому ресторанчику. Усі представники чоловічої статі сімейства разом з отцем Пітером вечеряли в неформальній обстановці за столом на кухні.

Отець Пітер мені подобався. Він був молодий, багато жартував та ще й мав чудовий вигляд. Його рудувате волосся нагадувало зачіску з фото президента Кеннеді, яке я бачив на обкладинці журналу «Лайф». Під час навчання він грав за університетську бейсбольну команду — гравець між другою та третьою базами. Чудово розумівся на грі й захоплювався бейсбольною командою «Твінс». По завершенні трапези нас із Джейком залишили за старших на кухні, а тато з отцем Пітером, ще й досі одягнені в тенісні сорочки, пішли на ґанок. Набивши люльки, вони сиділи і пихкотіли.

Після того, як ми впоралися з посудом, Джейк запитав:

— Що робитимемо далі?

— Не знаю, — відповів я йому. — Мабуть, нічого.

Брат пішов нагору доліплювати модель літака, над якою він сумлінно працював. Я розмірковував над тим, чи не розповісти Гасові про двоюрідного діда Денні, а можливо, й про те, що я зробив з Моррісом Інґдалом. Але було й дещо інше, чим так кортіло поділитися. Щось, що після тієї пригоди біля кар’єра на давало спокою. Проте я не був певен, чи Гас є прийнятним для такої справи кандидатом. Та й це не мало жодного значення, оскільки його мотоцикла не було видно на парковці. Крізь скляні двері я почув розмову батька й отця Пітера. Священик пояснював:

— Я лише кажу те, що чув, Натане. Нью-Бремен — містечко маленьке. Люди базікають.

— Твої католицькі парафіяни пліткують про дружину священика методистської церкви? — голос батька звучав дещо здивовано.

— Мої парафіяни говорять про що і про кого завгодно. Друже, деякі з них вирости тут, разом із Рут. Чесно кажучи, вони здивувалися, дізнавшись, що вона вийшла заміж за пастора. Наскільки мені відомо, замолоду Рут була нестримною та енергійною.

— І досі така, Піте. Але коли вона виходила за мене заміж, я не був пастором. Вона обрала за чоловіка студента юридичного факультету, який збирався зчиняти бурі в залі суду й заробляти на тому мільйони. Але війна… Війна все змінила. Рут не підписувалась під роботою, яку має зараз. Проте вона виконує її сумлінно.