Чарлі сів на пісок біля мене. Сідав він поволі, скуто, ніби намацуючи місце у повітрі, а під кінець присідання просто падав на землю. Я подивився на нього, зваживши швидко, чи варто мені забратися подалі від міцного підзашийника, і вирішив, що можна залишитися.

Чарлі подивився на мене.

– Привіт, псе, – сказав він мені.

Я привітно ударив хвостом по піску, але голови піднімати не став. Мені було сьогодні млосно, й надвечір у мене вже теж не залишилося сил показати йому свою радість.

Чарлі оцінив круговид, щедро змащений помаранчевим та рожевим. Над затокою стояла пара, а вода була спокійною, наче дзеркало, лиш іноді її поверхнею пробігала випадкова брижа хвилі. Я дослухався до себе, до світу, до Чарлі, і мені видавалося, що у світ мій, у моє життя прийшла якась повнота.

– Хороший пес, – сказав він, невиразно зажовуючи слова. Видко, що й говорити йому було незручно теж.

За якийсь час Чарлі поволі поліз рукою до кишені й витягнув звідти крайку присохлого хліба, що пахнув соусом і смаженою печінкою. Він кинув окраєць мені, й той упав неподалік мого носа. З ввічливості я, не підіймаючи голови, дотягнувся до хліба і зажував його. Сьогодні я практично нічого не їв, і черево, у відповідь на крихту ситості, забуркотіло, вимагаючи продовження.

– У тебе є господарі? – спитав він мене.

Я не відповів нічого.

Чарлі помовчав ще і додав:

– Ти, може, був би не проти скласти мені компанію? Як на мене, ти такий самий одинак, як і я. Двоє парубків, певне що порозумілися б. Що скажеш?

Я змахнув кілька разів привітно хвостом.

Чарлі взявся розтирати свої ноги з видимим відчуттям муки. Я бачив, що йому то болить.

Я встав на лапи і підійшов до нього, впершись носом у його давно вже не прану сорочку.

– Добрий пес, – засміявся Чарлі і погладив мене.

Сонце сідало, було тихо, я відчув раптом, що знаю щось більше, ніж можу подумати. Якесь осяяння почало розпирати мене, і, хоч я не розумів, що то сповнює мене, воно було добре.

Чарлі підвівся, поправив капелюха й покликав мене:

– Ну, то пішли, може, щось з’їмо удвох?

Так почався черговий етап у моєму житті.

Чарлі виявився геть самотнім.

Він мешкав у кімнаті в старому будинку одразу біля халабудки Момо. Будинок був великий, з облупленим фасадом, а кімната, в якій мешкав Чарлі, – холодною і темною. Темною вона була тому, що вікна в кімнаті було забито фанерою, аби пронизливий зимовий вітер не видував залишків тепла. Чарлі був у значно жалюгіднішому становищі, аніж я, – я, принаймні міг побігати, коли починав мерзнути, йому ж доводилося терпіти усе, як є, просто сидячи у себе на порозі, або на матрасі, або на кріслі. Чарлі здебільшого сидів, не рухаючись, просто чекаючи, коли це життя добіжить кінця.

Я бачив тільки трьох людей, з якими він час від часу спілкувався.

Момо, стара жінка, що пекла домашній хліб і продавала його на п’ятничному базарчику, приносила Чарлі їсти. Момо й сама потребувала допомоги. Купаючись якось у морі, вона поранила палець на нозі, і відтоді рана ніяк не заживала. Рана мокріла, і з неї сочилася сукровиця. Я чув, як тхне та рана, тож було ясно, що Момо скоро покине цей пляж, як його покинули всі, кого я знав. У Момо, траплялося, сходилася весела компанія вечорами – якісь літні чоловіки, котрі приїхали з далеких країв, або молоді дівчата, вагітні чи з маленькими дітьми, – всі вони сиділи, гомоніли, курили, сміялися, ми з Чарлі тихо спостерігали за цим всім, практично ніяк себе не виказуючи. Чарлі сидів нерухомо, як палиця, а коли його щось питали, відповідав тихо, ледве-ледве ворушачи губами, та так, що годі було розібрати, що він казав. Тому до нього заговорював хіба хтось із нових, а потім лишав і більше не чіпляв. Борода у Чарлі була сірою, майже сивою, довгою і сплутаною. Мало хто знав, що під капелюхом у нього – довгий хвіст такого ж сивого волосся, замотаного вузлом. Що він міг робити, так це дивитися на інших – Чарлі дивився на всіх їх, і його очі при цьому блищали.

Я ж тихо лежав біля його ніг, забившись під лаву, так, щоби мене не було ні чутно, ні видко. Мене навчили, що ходити на кухоньку Момо, де печуться свіжі хліби, не можна, і я просто час від часу переводив погляд із товариства людей на освітлені жарівкою двері, завішані марлею, звідки долинали звабливі аромати.

Чарлі слухав ці розмови до якогось часу, а потім, кажучи на прощання щось невиразне, ішов у свою кімнату в холодному будинку. Іноді я спав у нього, але частіше – просто згортався на порозі під дверима, і цього мені було досить.

Крім Момо до Чарлі заходила ще одна жінка, молодша, яку звали Лалі. Вона приносила Чарлі щось смачненьке – якогось пирога з фруктами або щось таке – і сиділа з ним трохи, розмовляла про те, про се. Вона масувала йому руки. На час, поки Лалі робила це, Чарлі ставало легше, а коли вона йшла, біль повертався, і Чарлі знову ледве втримував у руці склянку з водою.

Був ще один дивний знайомий Чарлі – з місцевих. Вони про щось говорили з Чарлі, але про що – мені було годі зрозуміти. Я знав лиш, що той знайомий був дуже дивний, я часто бачив, гуляючи безлюдною набережною, його самого, що сидів на пляжі і плакав. Мені видавалося, він зроблений зі скла або з соломи, найменший вітерець, найменший доторк до нього може поранити цього чоловіка. Його звали Адель.

Але диво сталося тоді, коли прийшла осінь.

Ми прогулювалися по п’ятничному базарчику. Всі місцеві господині щось приносили на базарчик – солодощі, випічку, а часом, бувало, і щось м’ясне, – і я завжди охоче пробігав їхніми рядами, винюхуючи різні смакоти – втім, мало сподіваючись, що вони мені можуть перепасти: живучи з Чарлі, я вже звик, що мій раціон став доволі скромним. Там ми й зустріли цього дивного хлопця. Довготелесий, худий, він видавався трохи загубленим серед натовпу кольорових місцевих і туристів. Він пригостив Чарлі солодощами, і Чарлі довго про щось говорив із ним. Хлопець був із приїжджих, звали його Ніколай. З ним була ще якась дівчина, та вона трималася від нас із Чарлі осторонь.

Увечері Ніколай прийшов до нас у кімнату і зробив Чарлі масаж. Чарлі лежав на матрасі, а хлопець довго-довго розтирав йому ноги, спину, плечі, розмасовував руки і голову, при цьому щось наспівуючи чи розповідаючи. Мені здавалося, це тривало півночі. В якийсь момент я й сам почав засинати, в інший момент я побачив, що засинати став сам хлопець. Врешті Ніколай закінчив свою справу і пішов у ніч, де ревів вітрюган, нагинаючи пальми біля моря. Стало дуже тихо, тільки свистів вітер надворі і бивсь об фанеру.

Чарлі довго потім сидів на матрасі, з його очей капали сльози. Він тримав у руках нитку з намистинами, які перебирав, коли йому було тяжко, і щось шепотів. Я бачив, що після масажу йому полегшало.

Ніколай почав приходити до нас щовечора. Він робив масаж, вони розмовляли з Чарлі, і тоді я побачив, як Чарлі стає прихильним до цього хлопця – так само як я, коли ходив прихильним до своїх перших господарів.

Іноді ми бачили Ніколая на набережній з його приятелькою, Наташею, іноді зустрічали самого десь на базарчику. Час від часу він приносив для Чарлі щось поїсти, і тоді якась дещиця того перепадала й мені.

Одного дня, коли діло вже йшло до зими і ночі знову зробилися холодними, ми з Чарлі блукали вздовж моря й зустріли на безлюдному пляжі Ніколая. Ми стали втрьох біля старого човна – то було вже далеко за містом, де тяглися ряди закинутих готелів. Небо було фіолетовим, сутінковим, нікого не було навкруги, тільки запалювалися ліхтарі вздовж вимощеної цеглою дороги в лагуну.

– Як справи? – прогугнявив Чарлі.

Ніколай подивився уважно на Чарлі й сказав:

– Я від’їжджаю, Чарлі. Я їду в Індію. Нам уже знудилося тут, у Дахабі.

Чарлі кивнув. Дахаб! Я живу у Дахабі! – зрадів я. Наче цінну нагороду, наче знак того, що я вже дорослий достатньо, аби берегти таємниці, я подумки закарбував собі назву міста, де я провів усе своє життя.

– Послухай, – сказав Ніколай, помовчавши. – У мене є для тебе пропозиція…