Чарлі напружився.

– Я пригадую, ти розказував мені, як багато ти їздив по Індії у молодості, наскільки це було рідне для тебе. Якщо хочеш туди повернутися – я можу допомогти тобі.

Чарлі подивився на море, на небо і сказав йому:

– Я вже старий.

– Я знаю, – сказав Ніколай. – Тому й пропоную.

– Я хотів би померти тут, – промовив Чарлі. – Я не хочу нікуди їхати. Мені тут добре.

Хлопець промовчав якийсь час, було видно, що нам усім зараз нелегко. Я теж почував той настрій – набрякле червоне сонце, холод близької зими, – хоча я був ще молодий та повний сил, раптом відчув, що над ними усіма, і наді мною теж, висить ця рука, котра може вкоротити наші муки на цій землі. Я не боявся її, бо мало що знав про неї, але інстинктивно відвертав свою морду від її запаху, від цієї затхлості, якою пропах, здається, тут кожен камінь на пляжі.

Я відчув, що Чарлі смертний і хлопець цей смертний, і з ними я – смертний теж, і що немає нічого, що вберегло би нас від того холодного вітру, що дув з північної сторони, звідки приходив той неспокій.

Я знав: Чарлі обманював, коли казав, що йому тут добре, – я відчував його страх міняти щось в усталеному порядку речей.

– Я їхатиму в Індію по двох місяцях, у лютому, – сказав хлопець.

– У мене немає грошей на дорогу, – сказав Чарлі.

– Я куплю тобі квиток, – озвався хлопець, і Чарлі довго мовчав у відповідь.

– Я не хочу. Я хочу залишитись тут.

– Тебе ж нічого тут не тримає, – провадив Ніколай. – Хіба що мішок з речами. І все, і ти в Індії. Там тепло, там дешевше, ніж тут. Там є те, що ти шукаєш, – святі люди, люди, які тебе зрозуміють…

Я відчув, як щось грізне нависло наді мною, хоч я і не розумів усього змісту їхньої розмови, тінь страшної розлуки торкнулася мене.

– Я нікуди не поїду без нього, – сказав раптом рішуче Чарлі, і я відчув, як щось солодке й гостре пронизало мені мою середину. – Я його тут не залишу, – додав він і погладив мене по загривку. В цей момент я відчув, що готовий віддати життя за Чарлі.

Хлопець подивився на мене, я волів не зазирати йому в очі, а просто відвів морду в бік моря. Хай робить собі, як вважає за потрібне.

– Гадаю, ми зможемо взяти і твого друга теж, – сказав він, і всередині себе я тріумфував. – Треба буде тоді зробити йому паспорт. Прививки усі… Я гадаю, ми це зробимо разом з Наташею.

Чарлі дивився на нього мовчки.

Потім вони попрощалися, і ми з Чарлі пішли додому.

– Несподівано, га? – сказав до мене Чарлі. Я гадав так само.

До мене починало доходити, про що йшлося у їхньому діалозі. Ніколай хотів забрати нас із Чарлі у Великий Світ! Місце, якого я завжди боявся і куди завжди бажав потрапити! Щось несподіване почало мені заходити до голови – всі ті місця, яких було так багато у Великому Світі, всі ті дороги і закутки, якими можна було пробігтися, де можна було повалятися, – раптом мені стало здаватися, що я все те вже колись знав. Знав, як воно – жити в тому бе́зкраї, бути великим захмарним псом, що вільно бігає від одного кінця світу до іншого… Радісне, невідоме мені відчуття якоїсь особливої свободи огорнуло мене раптом, і перші зимові хмари, що з’явилися над затокою, наче розповідали мені про ті інші, далекі краї, а вітер уже наче ніс мені звідти якісь особливі, раніше не знавані, вісті.

По кількох днях мене повели до ветеринара. Це був похмурий округлий чоловік із місцевих. Він довго роздивлявся мене, заглядав у вуха, підіймав губу і роздивлявся зуби. Я терпляче витримав кілька заштриків, які він мені зробив, і з полегкістю вибіг на вулицю, коли Наташа, дівчина Ніколая, випустила мене з незатишної, повної протягів приймальні. Дивно було дивитися на міську площу, на кіз і людей, на машини і на крамниці, знаючи, що все те скоро зникне і замість нього з’явиться щось геть незнайоме. Яким воно буде? Таким же? Іншим?

Чарлі сидів, збуджений думками про мандрівку, на порозі дому, коли прийшла Наташа з якимись папірцями у руках.

– Тут усі його документи, – сказала вона. – Ми зареєстрували його на ім’я Джеррі, нам здалося, воно йому пасує, – повідомила дівчина Чарлі.

Чарлі, зі збудженими очима, взяв до рук документи.

– А тут ваш квиток, – сказала дівчина.

– Уже? – спитав Чарлі. – Десятого лютого? Це за два тижні!

– Так, ще два тижні, – сказала дівчина.

– Так скоро, – промовив він. – Я мушу ще багато чого зробити.

Наташа не була такою товариською, як її хлопець. Вона просто віддала Чарлі його документи і пішла собі на пляж. Чарлі, аж трусячись від хвилювання, поволі ходив по кімнаті, із кута у кут, потирав руки, розмасовуючи собі зап’ястя, і щось бурмотів.

– Індіє, ти чуєш? – сказав він до мене. – Ми летимо в Індію!

Я замахав радісно хвостом, сподіваючись отримати чогось смачного, і не прогадав.

– В Індії ти зрозумієш, що таке справжня свобода, – сказав він мені, даючи кавалець тістечка, що його принесла Лалі. – В Індії в нас уже не буде жодних проблем, хлопче.

Промайнув найхолодніший період зими – сам не зауважив, як це сталося. Кілька днів море штормило, кілька днів небо було геть заволочене хмарами, а в переддень нашого від’їзду все розпогодилось. І, хоч вітер далі дув різкий та холодний, сонце почало палити, як воно робило тут цілорічно.

Чарлі мав попрощатися з Лалі, з Момо, з Аделем – оце й усі справи, що чекали на нього. Я вирішив пробігтися місцями свого дитинства. Гуляючи набережною, я забрів у той крайній готель, де ми з товаришем колись так люто билися за м’ясо, ба навіть віднайшов місце, звідки мене підібрали ті двоє моїх справжніх перших господарів, чиїх імен я так і не дізнався – чи не запам’ятав.

Біля поваленої пальми, за купами сміття, я несподівано натрапив на симпатичну суку, і, на знак того, що дало мені місце, в якому я провів стільки часу, я вирішив подарувати і йому якусь часточку себе у вигляді маленьких копій себе. Хай там що, це місце варте того, аби тут народжуватися, – це небо, це море, ці гори… Що могло бути ліпшим, ніж пробігтися, підіймаючи бризки на мілині, вздовж берега, просто так, без жодної цілі, просто тому, що блищить море, просто тому, що синіє небо? Нехай і вони знають, як буває тут солодко-гірко.

У переддень відльоту я ніяк не міг заснути. Мене мучили кошмари. Я зривався кілька разів серед ночі, врешті встав і підбіг до огорожі, що відділяла подвір’я Момо від набережної. На березі хтось сидів.

Я побачив, що то був Адель.

Адель сидів навпочіпки. Було чутно, як він схлипує.

Я лежав, схований огорожею, і спостерігав за ним, аж доки над морем не почало жевріти. Потім Адель, утерши сльози, почвалав кудись, і я, врешті, задрімав.

Дорога на Каїр виявилась найтяжчою з усіх етапів нашої мандрівки, як з’ясувалося по тому. Ніколай, якого Чарлі називав «Нік», надягнув на мене нашийника і намордника, і я, забившись у кінець автобуса, скрутився під ногами в Чарлі і намагався відволіктися від настирливого шуму двигуна, від смороду бензину і вихлопних газів. Врешті мені стало непереливки, і я випустив себе з лап. З мене потекло, бо вже не було сили терпіти. Запах сечі викликав агресію в людей, що їхали в автобусі. Я замружився від сорому й забився у найдальший, найглухіший закуток автобуса, аби лиш на мене не сипалися їхні прокльони. Ніколай усе витер якоюсь ганчіркою, а я, присоромлений, не смів підвести на Чарлі погляд.

Ми приїхали до великого міста. Я здогадувався (чи, можливо, звідкілясь пам’ятав), що у людей є великі, дуже великі міста, – Каїр був саме таким. Він був величезним. Ми приїхали саме тоді, коли дув гарячий вітер з пустелі. Вітер жбурляв піском в обличчя, і всі ховалися від нього в криївки магазинів, у затишок кафе. Місто було повне запахів, устократ сильніших, ніж у нашому селищі – у Дахабі. То були запахи пересмаженої олії і фалафелів, запахи кебабів і курятини, запахи тютюну з кальянів і трав, якими окурюють мечеті та крамниці. То був задушливий сморід вихлопних газів, то була задуха міста, гниття каналізацій, безповітряний простір бетону і зітлілих шмат – сморід, від якого всі вже давно мали б загинути, якби не вітри, що продували це місто наскрізь, засипаючи очі пилюкою. Ліхтарі під час бурі стояли увімкнені, і серед білого дня бачити ці жаркі помаранчеві вічка, що люто світили крізь пил, було страшно. Я, підібгавши хвоста, тулився до ніг Чарлі, боячись відійти бодай на метр, аби не згубити його в куряві. Ніколай і Наташа, радісно збуджені бурею, потягли нас у найближче кафе на автобусній станції, куди прибув наш транспорт, і ми зачаїлися в темному, пропахлому олією і тютюновим димом закутку за блискучими фіранками, і поки мої супроводжуючі їли хліб зі смаженими тельбушками і пили чай, я тихо лежав під столом в надії, що й мені хтось кине шматок чогось доброго. Врешті, я почав перевертатися з боку на бік, аби привернути увагу Чарлі, і той кинув мені шмат м’якої булки. Проковтнувши її у два прикуси, я поклав морду на черевики Чарлі й спостерігав, як посіріло, покоричневіло за вікном, як ходять ходором шматяні стіни сусідньої чайхани, де сиділи старі чоловіки в маленьких головних уборах і втомленими, запаленими очима дивилися на бурю так, наче ще однієї вони могли й не пережити.