Зараз усі згадують своїх, з ким їх розлучила війна. А вона знову бачить на похоронці стомлене обличчя Федора і чує його слова біля вуха: «Не плач. Я з тобою». Зітхнула та знову повернулася думками у свою Березівку. Разом з іншими йде з поля додому. А попід парканами старі люди стоять – зустрічають трударів. Доповідають їм про новини в селі, про те, що Ніночка-листоноша принесла листа лише Олі.

– А що це з моїм чоловіком, дівчата? – спинилася Марія Коваленко. – Я так і не отримала жодного листа, правда, іншого повідомлення також. Хто зараз плаче по чоловікові, хто чекає, а що мені робити? Знаю, що й такі, як я, в селі є. Але все одно, що думати? – Вона дивилася на інших, чекаючи хоч якоїсь відповіді.

– Звідки нам знати, Маріє. Радій, що похоронку тобі не вручили, значить, є надія. Он і в Кирила від сина – жодної вісточки. Тепер усе проясниться. – Дід Сава то опускав очі, то хмурив брови, бо й сам не знав, що думати.

Весна 1945 року була надзвичайною. Ніколи в історії цього народу не було такої весни ні після Першої світової, ні після революції та громадянської. Так здавалося цим селянам, бо дуже вони раділи. У садках та дворах поміж попелищ та чорних обгорілих дерев забіліли молоденькі, а подекуди і вцілілі дерева від старого саду. На них цвіту так багато, що не видно було жодної гілочки. А під квітучими садками зазеленіла густа трава. Пурхали пташки, гуділи комахи у квітках, а поміж травою бігали жучки різних кольорів. Почали заростати травами луки, знівечені бомбами, гранатами та мінами. На зміну синім проліскам прийшли жовті кульбаби, які розстелили свою жовто-зелену ковдру по всьому узліссі – скільки око бачить. Де-не-де своєю компанією стояли стрункі білі берези, прибрані в красиві пухнасті сережки та зелене листя. А за ними, мов вартові, – зелені сосни. Природа неначе прокинулася.

Таку картину побачив Никифорович, приїхавши до лісу.

– Ото краса там, прямо в очах стоїть, – розповідав дідові Саві наступного дня. – Я старий, а ніколи в житті такого не бачив чи, може, не придивлявся, чи просто не помічав! А вигорілі села та хутори – чорне, біле, зелене, жовте – все змішалося. Повіриш, Саво, волосся на голові дибки стало, соромно навіть зізнатися – мало не заплакав. Жити б та й жити, а воно ніде, та й нема кому. Правда, деякі люди городи садять, кажуть – у маленьких землянках та погребах не одну зиму зимували. Але вони під лісом живуть, то тепер хати збудують. А я деревину вибрав для ремонту школи, у якій комендатура розміщалася. А чи така, бо я в цьому ділі невеликий спеціаліст, це б Михайло зараз покерував до ладу. Такі руки були золоті, на все село вистачило б.

– Твоя правда, жодна хата без нього не будувалася. Як і не робив, то наглядав просто від себе, ніби боявся, що без нього погано зроблять. Ото спеціаліст був! Гляне, вилає добре, коли що не так, а сам наперед усе підкаже, і спробуй потім не зробити так, як треба. Ой, і завзятий був! Мені до цих пір не віриться, що так доля з ним обійшлася. Він мені як рідний був. Хіба б оце було таке проти мене, тим паче в його родички, – показав на Мар’янин двір. – Точно тобі кажу – хата вже б стояла. Серед ночі робив би, помічників назбирав, а тут усі його боржники щодо роботи. У неї і Тимофій молодцюватий, але Михайло його не чекав би. Коли ми з партизанами поверталися додому, він почув про інженерні війська і хотів туди потрапити. Тимофія просив, щоб за нього слово замовив. Але той накричав, хотів, щоб він Мар’яні допоміг, Тоні, звичайно, та іншим родичам. Каже: «Коли я не прийду з війни, то дітей наших хоч робити навчиш». Хто ж думав, що так може статися! А Тимофію тепер що розказувати? Скоро прийде і мене спитає, той не пропустить такого.

– Не пише чомусь, Тоня каже. П’ять листів йому написала, а жодної відповіді не отримала.

– Ти, Никифоровичу, не панікуй, я від свого Грицька теж давно не отримував. Думаю, що в кінці зовсім не солодко їм, може, й хвилини для листа не викроїли. До самого Берліна з такими боями… Скоро повернуться. Вважай, що вже відвоювали своє.

Якось рано-вранці, коли ще й сонце не виглянуло із-за обрію, дід Сава пішов через усе село до свого приятеля Харитона, син якого також воював у Польщі, тільки в інших військах. Пішов провідати, бо переказували, що занедужав Харитон цієї весни, заодно хотів про листи спитати. По дорозі й собі милувався білим та рожевим цвітом, який обліпив невеликі деревця майбутніх садочків. Згадавши вчорашні розповіді Никифоровича, сам собі посміхався. Дихання весни відчувалося і на березах, які й тут густо позвішували свої жовтуваті сережки та вже на цю пору випустили дуже ніжні маленькі листочки, які то блищали в ранішніх сонячних променях, то просвічувалися мереживом прожилок. Попід парканами густо жовтіли квіти кульбаби. А на довгій жовто-зеленій ковдрі посередині села плавно звивалася на доволі рівній місцевості синювата річка. Недалеко із-за позеленілих дерев виблискували і куполи церкви. «Різні люди в селі живуть, а на церковному подвір’ї жодне дерево ніхто не спиляв. Не піднялася рука у святому місці», – радів Сава. Перейшовши через невеликий міст, який ще колись збудували два пани, а потім німці його добре відремонтували, пішов до хати Харитона. Зайшовши у двір, побачив якусь метушню – родичі допомагали по господарству, носили воду, топили піч, а дружина Харитона – Мотря, перев’язавши голову чорною хусткою, віддавала накази.

– Мотю, почекай, розкажи, що сталося? Щось із Харитоном? – схопив її за руку.

– Помер мій Харитон учора на світанку. Не діждався й сонечка, все за серце хапався, а потім сказав: «Ти тільки не побивайся за мною, Мотю, дуже сліз твоїх не люблю. Сам Бог каже, що настав мій час і ніякий лікар тут не допоможе. Прости, коли що не так було». І відійшов… Склала я йому руки, закрила очі та давай готуватися, аби тільки не сердився на мене на тому світі. А ти, Саво, звідки взнав?

– Прийшов живого провідувати. Хотів про Петька вашого розпитати, що пише, взнати. А замість того на похорон, виходить, потрапив.

– Про Петю, кажеш? Отож то й причина всьому. Отримав він учора листа від синового товариша. Той написав, що вони якраз звільняли в’язнів із якогось концтабору. Надивилися страхіть, ще й знайомого там зустріли, тому й затримались, а потім давай своїх наздоганяти. Пристали до іншої роти, а тим якраз обід привезли. Не хотіли солдатам відмовити, які запрошували їхньої каші поїсти, а це святе на фронті. Та тільки сіли, як куля снайпера влучила Петькові прямо в голову. Прочитав того листа Харитон, поплакав, а потім ще довго розказував, що таке снайпер і хто такі в’язні концтабору, бо я ніяк не могла второпати. А вранці пішов, як бачиш, до свого Петька. Дуже він любив його. І дочки у нас хороші, а Петько йому був найдорожчий.

– Значить, похоронки не отримували, тільки, кажеш, товариш написав? – задумливо спитав у Мотрі.

– Усе так, Саво. Я тобі зараз принесу того листа. Харитон весь час у руках його тримав, з ним і помер, а потім я за ікону сховала, щоб не загубився, бо голова моя нікудишня. Воно й не дивно – два покійники одразу! Покладу я Петькові речі в батькову труну, нехай отець Федот одразу за обох службу править. Як думаєш, чи правильно так буде?

– Мабуть, так і роби, бо товариш пише, що бачив, то переплутати нічого не міг, – відповів дід Сава, згортаючи трикутника. Сам дуже шкодував, що викреслено ще одного знайомого, а з ним і його сина Петра із земної книги життя.

Із сумними думками повернувся дід Сава додому, розмірковуючи по дорозі про своє життя, про друзів, які відійшли до Бога, про тяжку працю в полі, яка з часом перетворювалася в палички в журналі бригадира та в загальну цифру поряд із ними.

Перед самим двором спинився, бо з поля бігла онучка Маринка з Павлом.

– Вона ж не член колгоспу, то для чого ми її туди пускаємо? – звела брови баба Проня, вийшовши зустрічати.

– Не тільки її, всіх працювати змушують. Тобі час удома сидіти, а вона нехай трудиться, життя краще знатиме. Шістнадцять років уже. Ти в такі літа все вміла, ще й заміж збиралася, а вони в місті трутнями повиростають.