Система сховків збереглася й досі; я навіть додав до одного чи двох таємних складів кілька пляшок із запальною сумішшю там, де ймовірний вектор атаки пролягав по достатньо твердій території, об яку можна було розбити пляшки, натомість розтяжки розібрав і сховав у сараї. Мій Оборонний Довідник, який містить у собі мапи острова з позначеними на них сховками, імовірними напрямками нападу, стислий виклад тактик, список наявної зброї, а також тієї, яку я мав змогу виготовити, у цій останній категорії включає такі неприємні речі, як розтяжки й сильця, встановлені на відстані людського зросту від вкопаних горлами в землю й прикритих травою розбитих пляшок, зариті в пісок і набиті дрібними цвяхами міни з електричними детонаторами, а також кілька цікавих, а то й незвичних, видів таємної зброї — наприклад, фрізбі із прикріпленими до країв лезами для гоління.

Не те щоб я хотів когось убити — усе це радше призначається для оборони, аніж для нападу, — але з цими речами я почуваюся набагато безпечніше. Незабаром я назбираю достатньо грошей, щоб придбати дійсно потужний арбалет, і я нетерпляче на це чекаю; він допоможе змиритися з тим, що мені так і не вдалося переконати батька купити рушницю або дробовик, якими я зміг би час від часу користуватись. Звісно, у мене є рогатки, пращі та пневматична рушниця, і за певних умов усі вони здатні бути смертоносними, однак річ у тому, що вони не мають тієї далекобійності, якої я так прагну. Із саморобними бомбами ситуація аналогічна. Їх треба встановлювати чи в кращому випадку жбурляти в ціль, утім, навіть якщо метати спеціально виготовлені маленькі заряди з пращі, страждає точність і скорострільність. До того ж із пращею може трапитися багато неприємних речей; метальним бомбам необхідний доволі короткий запал, щоб вони вибухали достатньо швидко після приземлення і їх не могли відкинути назад, а я вже кілька разів опинявся в небезпечних ситуаціях, коли бомби вибухали одразу після того, як полишали пращу.

Звісно, я також експериментував із гарматами — як із простими самопалами, так і з мортирами, які стріляли метальними бомбами по навісній траєкторії, — проте всі вони були неоковирними, небезпечними, повільними й самі могли в будь-яку мить злетіти в повітря.

Дробовик був би ідеальним варіантом, і хоча я також погодився б на рушницю 22-го калібру, усе ж доведеться вдовольнитися арбалетом. Можливо, колись мені вдасться вигадати спосіб подати заяву на отримання дозволу на володіння зброєю самотужки попри те, що офіційно мене не існує; але й тоді, зважаючи на всі обставини, мені можуть відмовити. «О, якби ж ми жили в Америці!» — іноді думаю я.

Коли задзвонив телефон, я саме записував, у яких пляшках давненько не перевіряв рівень випаровуваності запальної суміші. Зиркнувши на наручний годинник, я здивувався, що дзвонили так пізно: була майже одинадцята. Я збіг сходами до телефону, почувши, як батько підійшов до дверей своєї кімнати, коли пробігав повз.

— Портеніл 531.

У слухавці почулося пищання.

— Бляха-муха, Френку, я вже встиг натерти собі на ногах мозолі завбільшки з місячні моря! Чорт забирай, братка, ти там як?

Я зиркнув на телефон, а тоді перевів погляд на батька, який, спершись об перила поверхом вище, запихав сорочку піжами в штани.

— Привіт, Джеймі, нащо ти мені так пізно дзвониш? — мовив я в слухавку.

— Що?.. Ага… старий десь поблизу, так? — спитав Ерік. — Перекажи йому від мене, що він — мішок відбірного гною.

— Джеймі переказує тобі вітання, — гукнув я батьку, який мовчки розвернувся й рушив до своєї кімнати.

Я почув, як зачинилися двері. Тоді знову розвернув голову до телефону.

— Еріку, де ти тепер?

— Е, ні, я тобі ніфіга не скажу! Сам вгадай!

— Ну, не знаю… У Глазго?

— Ах-ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Ерік.

Я стиснув пластмасову слухавку.

— Як ти там? З тобою все гаразд?

— Так. Як сам?

— Чудово. Слухай, а що ти їси? У тебе є якісь гроші? Ти їдеш автостопом? Знаєш, тебе шукають, але в новинах поки що нічого не казали. Ти ж не… — я урвав себе раніше, ніж устиг сказати щось, на що він міг би образитись.

— Та все в мене добре. Я їм собак! Ха-ха-ха!

Я лише застогнав.

— Господи, ти ж жартуєш, так?

— Ну а що мені ще їсти? Френкі, у мене все прекрасно. Я тримаюся полів і лісів, багато ходжу пішки, стоплю, а коли дістаюся якого-небудь містечка, то знаходжу гарного жирного й соковитого пса, приручаю його, відводжу в ліс, а там уже вбиваю і їм. Що може бути простіше? Мені справді подобається життя просто неба.

— Але ж ти їх хоча б готуєш, правда?

— Бляха-муха! Звісно, я їх готую, — обурено відказав Ерік. — За кого ти мене маєш?

— І це все, чим ти харчуєшся?

— Ні. Ще я краду. З крамниць. Це так просто. Я навіть краду те, що не можу з’їсти, просто так, заради розваги. Наприклад, тампони й мішки для сміття, півкілограмові упаковки чіпсів і сотні соломинок для коктейлів, набори з дванадцяти різнокольорових свічок для тортів і рамки для фотографій, чохли для керма із шкірозамінника й вішаки для рушників, пом’якшувачі для тканин і кондиціонери повітря подвійної дії, що дозволяють позбутися стійких кухонних запахів, милі коробочки для всіляких дрібниць і блоки касет, кришки для бензобаків із замками й засоби для чищення платівок, телефонні довідники, журнали про схуднення, прихватки, пачки етикеток, накладні вії, косметичні набори, антинікотинову суміш, іграшкові наручні годинники…

— Невже ти не любиш чіпси? — перебив його я.

— Га? — спантеличено перепитав Ерік.

— Ти сказав про півкілограмові упаковки чіпсів як про щось неїстівне.

— Заради Бога, Френку, а ти сам зміг би впихнути в себе півкіло чіпсів?

— Ну а як ти загалом? — швидко запитав я. — Я про те, що тобі ж, певно, доводиться спати на землі. Ти часом не застудився?

— А я не сплю.

— Не спиш?

— Звісно, ні. У людини немає потреби спати. Вони це кажуть лише для того, щоб тримати тебе під контролем. Ти не мусиш спати; тебе просто привчають це робити з самого дитинства. Якщо ж ти поставиш собі на меті цього позбутися, то доволі легко впораєшся. Я поборов звичку спати. Тепер я взагалі не сплю. Так набагато простіше лишатися насторожі й не дозволяти їм до тебе підкрастись. До того ж можна продовжувати рухатись далі. Тебе ніщо не спиняє. Ти сунеш уперед, як корабель.

— Як корабель? — тепер уже він збив мене з пантелику.

— Френку, припини все за мною повторювати.

Я почув, як Ерік закинув в автомат іще кілька монет.

— Я навчу тебе не спати, коли повернусь.

— Дякую. Коли ти розраховуєш дістатися сюди?

— Рано чи пізно. Ха-ха-ха-ха-ха!

— Послухай, Еріку, але навіщо ти їси собак, якщо можеш стільки всього вкрасти?

— Ідіоте, я ж уже сказав тобі, що все це лайно неїстівне.

— Але чому б натомість не красти щось їстівне й не чіпати собак? — запропонував я і одразу ж зрозумів, що це була погана ідея, оскільки й сам зауважив, що під кінець речення тон мого голосу дедалі підвищувався, а це завжди вказувало на те, що я починаю молоти цілковиті нісенітниці.

— Ти що — здурів? — закричав Ерік. — Що з тобою? Що ти мелеш? Це ж собаки, хіба ні? Я ж не вбиваю котів, польових мишей чи золотих рибок? Я говорю тобі про собак, дебіле ти кінчений! Собак!

— Не треба на мене кричати, — спокійним тоном відказав я, попри те що вже й сам починав злитися. — Я просто поцікавився, навіщо ти витрачаєш стільки часу на те, щоб украсти щось неїстівне, а потім ще більше часу — щоб викрасти собаку, якщо можна було б, так би мовити, красти і їсти водночас.

— «Так би мовити»? «Так би мовити»? Що ти, нахрін, верзеш? — закричав своїм здавленим хрипким контральто Ерік.

— Ой, тільки не починай горлопанити, — простогнав я, заплющивши очі й провівши долонею вільної руки по лобі й волоссю на голові.

— Хочу й буду! — крикнув Ерік. — Як думаєш, заради чого я все це роблю? Га? Як думаєш, якого біса я все це роблю? Це ж собаки, гівнюче ти безголовий! Невже в тебе геть мізків не лишилось? Френкі, що трапилося з твоїми мізками? Язика проковтнув? Га? Язика проковтнув?