Дитина утворюється в результаті з’єднання жіночої яйцеклітини й чоловічого сім’я. Це дуже складний процес. До народження дитина має отримувати їжу безпосередньо від мами. У матці вони з’єднані, й дитина отримує все необхідне для того, щоб рости, з маминого організму.

Діти потребують захисту. Щойно народжені немовлята нічого не вміють робити – тільки їсти, плакати і спати. Але все ж таки на цей момент їм уже дев’ять місяців, і вони можуть самостійно дихати.

Коли жінка вагітна, дитина в її матці плаває в рідині. Але дитина повинна рости. Оскільки матка дуже еластична, дитина може вирости від розміру горошини до розміру чотирьох пакетиків цукру, перш ніж їй знадобиться вийти.

Звичайно, відмінності не закінчуються на народженні дитини. Коли жінка народжує, її груди виробляють молоко, у якому є все, чого малюк потребує.

Татусі ж вправні в багатьох речах, але не можуть народжувати дітей!

Дорослі багато працювали у вікторіанській Англії – звісно ж! Вони були інженерами, які будували залізниці, науковцями, вчителями і письменниками, лікарями та медсестрами. Але діти також тяжко працювали. Вони робили небезпечну роботу: працювали в шахтах, прочищали димоходи. Хоча кілька актів парламенту забороняли це, їх ігнорували протягом багатьох років, і діти були змушені чистити димоходи до 1875 року, коли смерть хлопчика, який застряв у димоході, поклала край такій жорстокості. Крім того, діти багато працювали на фабриках і заводах.

До школи ходили діти з заможних сімей, з бідних – лише одиниці. Дуже багато дітей народжувалися у притулках для бідних. Чарльз Дікенс, визначний письменник вікторіанських часів, описує в романі «Олівер Твіст», як погано з ними поводилися там.

Діти голодували (усі, хто читав цю книжку, пам’ятають, як Олівер просив більше їжі і його карали), і лише у віці дев’яти або десяти років їх відправляли на роботу як слуг або підмайстрів. У романі Олівер проситься не йти підмайстром до сажотруса, а за певний час його викрадають злочинці, які намагаються перетворити його на кишенькового злодія і змусити піднятися крізь невелике вікно в будинок, який хочуть пограбувати.

Діккенс багато знав про маленьких працівників. Він і сам від дванадцяти років працював на фабриці. Він ненавидів цю роботу і хотів ходити до школи. Згадуючи ті часи, у своїх оповіданнях він описував лондонських вуличних дітей. Наприклад, хлопчик Джо, який не вміє читати і писати, виживає лише за рахунок грошей, які йому дають за підмітання перехресть, і помирає зовсім молодим. Або Чарлі, дівчинка-сирота, яка, миючи посуд, утримує молодших брата і сестру, на час роботи замикаючи їх заради безпеки. Або дівчина Дженні, інвалід, яка ледве може ходити і заробляє, шиючи одяг для ляльок. Циркачі навчали дітей бути акробатами і наїзниками. Театральні актори виводили на сцену дочку, щойно вона починала ходити, і рекламували її як феномен, вундеркінда.

Добрі люди створювали «школи для бідних» – для вуличних дітей, де їм давали хоч якусь освіту. Дітей часто не було на уроках, а повернувшись, вони пояснювали, що сиділи в тюрмі. В одному зі своїх романів Дікенс описує маленького хлопчика, який був кишеньковим злодієм і дуже нахабно поводився з суддею.

Хоча сам Дікенс майже не мав освіти і тяжко працював у дитинстві, він зміг стати всесвітньо відомим письменником.

Сьогодні більшість дітей обов’язково здобувають освіту, але в деяких частинах світу діти все ще змушені довго і тяжко працювати.

Гравітація – це сила тяжіння, за допомогою якої кожен об’єкт у Всесвіті впливає на будь-який інший об’єкт. І таких об’єктів у космосі дуже багато!

Що більший і ближчий об’єкт, то сильніше він до себе притягує. Земля дуже велика і розташована просто в нас під ногами, тому вона так сильно нас притягує, тримаючи на землі, і не дає полетіти у космос. Силу цього тяжіння ми називаємо вагою. Все інше також має гравітаційну силу: наприклад, Місяць притягує, хоча і не досить сильно для того, щоб це помітити. Місяць впливає й на океани, спричиняючи припливи і відпливи.

Але гравітація не просто існує тут, на Землі, – вона заповнює простір. У нашій Сонячній системі величезна сила тяжіння Сонця досягає і тримає Землю та інші планети на їхніх орбітах навколо себе, так само як сила тяжіння Землі утримує Місяць на її орбіті.

Тож, якщо гравітація Землі може впливати на Місяць і за його межами, чому астронавти не відчувають її, коли вони на орбіті в космічному кораблі? Чому виникає відчуття невагомості?

Відповідь – дещо дивна – полягає в тому, що на орбіті ти насправді падаєш на Землю через її силу тяжіння. І оскільки падаєш, ти ні на чому не стоїш, тож не відчуваєш своєї ваги.

Ти ніколи не вдаришся об землю, доки перебуваєш на орбіті в космічному кораблі, тому що падаєш навколо Землі. Ти подорожуєш на швидкості 17500 миль на годину, настільки швидко, що вигнута Землю наближається до тебе з тією самою швидкістю, що і ти падаєш до неї.

Як астронавт, я відчував невагомість протягом декількох тижнів поспіль, живучи на борту космічних кораблів «Discovery», «Endeavour» і Міжнародної космічної станції. Коли ми не працюємо, ми насолоджуємося краєвидом і вдосконалюємо техніку паріння у невагомості. Трохи попрактикувавшись, можна нерухомо зависнути посеред станції на кілька хвилин, поки легкий вітерець із кондиціонера не почне притягувати тебе до дверей!

Якби ми жили вічно і ніхто ніколи не помирав, то протягом декількох років світ став би настільки тісним, що ми не змогли б рухатися, грати і бігати.

Це як дедалі більше людей живуть із тобою, але для них не досить місця в домі. Спочатку весело, але незабаром ти не зміг би лягти, або мати своє власне ліжко, або грати зі своїми власними іграшками – настільки було б тісно!

І ми зовсім скоро з’їли б усю їжу в світі, тому що її не вистачало б для всіх, і ми б дуже зголодніли, захворіли і, ймовірно, билися б за залишки їжі.

Найгірше полягає в тому, що життя стане дуже нудним і стомливим. Це ніби піти в школу, в якій немає перерв і канікул. Усе просто тривало б, те саме відбувалося б знову і знову, протягом століть.

Ми не живемо вічно, але можемо уявити, як народжуватимуться і зростатимуть наші діти, як ми будемо старіти й помремо, – але залишимо місце для наших дітей, щоб уже вони росли, народжували власних дітей, і так далі, і далі, і далі…

Насправді з усіх істот лише у птахів є пір’я. І хоча частину пір’я вони використовують для того, щоб літати, решта в них – для інших цілей. Дивлячись на викопні рештки, ми бачимо, що маленькі динозаври були, мабуть, першими тваринами, які мали пір’я, і користувалися ними не для того, щоб літати. Пір’я цих маленьких динозаврів слугувало першою чергою для зігрівання і шлюбних ігор. І зараз можна побачити, як птахи-самці хваляться пір’ям перед самками, а іноді й перед суперниками-самцями. Красуючись, самці привертають увагу самок, щоб знайти собі пару.

За останні кілька років вчені дійшли висновку, що динозаври є предками птахів. У тілах динозаврів уперше з’явилися характерні для птахів особливості будови тіла: пір’я, порожнисті кістки, загрудинна кістка і яйця з твердою шкаралупою.

Іншими словами, між динозаврами і птахами дуже багато спільного, що дозволяє нам, палеонтологам, відносити птахів до представників групи динозаврів. Уявіть собі, птахи – це живі динозаври! Саме тому я співпрацюю з деякими біологами – щоб спробувати відтворити динозавра через додавання і вилучення певних генів з пташиного ДНК. Досліджуючи ДНК курки, ми шукаємо гени, за допомогою яких можна збільшити її хвіст, виростити зуби, а також замінити крила лапами.