Інший гормон називається окситоцин, і відповідає він за легковажність та затишок, коли ми поряд із людиною, яку любимо. Коли цих гормонів у надлишку, вони діють на найбільш сприйнятливі зони. Але усе це не пояснює, чому ми закохуємось саме у певних людей. І це залишається загадкою, бо іноді наш вибір взагалі необґрунтований. До речі, хоч і здається, що закохатися у людину після весілля так само просто, як і до нього, це помилкова думка. Є ще одна дивна річ. Коли ми любимо, то можемо навіть ідеалізувати іншу людину, обманюючи себе. Звісно, ніхто не ідеальний, але що ідеальнішими ми бачимо одне одного, то тривалішими будуть стосунки.

Неможливо розплутати шлунок – це порожнина, – але ти можеш розплутати свої кишки! Кишки, або кишківник, простягається від твого шлунку аж до самого низу. Можливо, ця відстань здається недалекою, але насправді кишківник дорослого завдовжки 8,5 метрів та трохи коротший у дітей. Якби можна було подивитись крізь шкіру, ти б зрозумів, що кишківник не тягнеться рівною лінією, а звивається, ніби тонка довжелезна змія. Коли їжа потрапляє до твого рота, мабуть, ти вже забуваєш про неї, але насправді це тільки початок довгої та складної подорожі. Перша, найкоротша, частина називається стравохід. Його довжина – біля двадцяти п’яти сантиметрів, та на ньому розміщені дуже сильні м’язи, які протискають їжу до шлунку. Ці м’язи такі сильні, що якби ти їв догори дригом, їжа все одно потрапляла б до шлунка, хоч я не думаю, що тобі дуже сподобався б цей експеримент.

Коли їжа потрапляє до шлунка, вона перетравлюється, ніби у пральній машині. Рідина у твоєму шлунку приблизно така сама кислотна, як акумулятор. Кислота потрібна для знищення бактерій, які потрапляють до шлунка разом із їжею. Сам по собі шлунок досить невеликий. Коли він порожній, його розмір близький до кулака, але він може розтягуватись до розмірів середньої повітряної кульки. Після перетравлення їжі шлунком вона проходить далі до тонкої кишки, де починає поглинатися. Тонка кишка має довжину біля семи метрів; зазвичай вона трохи довша у жінок, ніж у чоловіків. Вона вкрита маленькими волосками, які називаються мікроворсинки. Вони збільшують поверхню тонкої кишки, дозволяючи поглинути більше їжі. До речі, твоя тонка кишка, грубо кажучи, має таку саму поверхню, як тенісний корт. Коли їжа проходить тонку кишку, залишки переходять до товстої кишки.

Там усмоктується вода, а неперетравлені рештки їжі з’їдаються бактеріями. Товста кишка набагато коротша за тонку, вона вкрита сіткою клітин, нейронів, які також є у твоєму мозку. Це дивовижно, але у людському кишківнику така ж кількість мозкових клітин, як і в котячому мозку. Вони необхідні, бо, як ми вже з’ясували, процес травлення – дуже складний. Після того як кишківник поглинає усі корисні речовини з їжі, усі рештки, в тому числі бактерії, покидають твоє тіло одразу ж, коли ти йдеш до вбиральні. Це є кінцевою зупинкою такої довгої подорожі.

Це нормально – сварки між братами та сестрами. У дитинстві я завжди сварилася із сестрою. Ми завжди сваримося із близькими нам людьми. Можливо, тому що ми знаємо, що вони ніколи не припинять нас любити, хоч як би сердилися одне на одного. Життя під одним дахом та постійне перебування поруч також може призвести до побутових непорозумінь, чого не станеться із друзями. В будь-якому разі, сварка – не найкращий спосіб впоратися з негараздами та непорозуміннями. Замість вирішити проблему це може погіршити ситуацію та спровокувати на погані слова та дії. Також сварки між братами та сестрами можуть викликати стрес та поганий настрій в інших членів сім’ї та призвести до великих сварок із батьками, тож в результаті нікому не буде весело. Сім’я допомагає нам навчитися будувати відносини із коханими людьми та інших важливих у житті речей, наприклад як впоратись із гнівом та сварками. Можливо, батьки сердяться на тебе за сварки і ти відчуваєш несправедливість, бо вони ніби не розуміють тебе та твоїх почуттів. Насправді, скоріш за все, батьки засмучені тим, як ти висловлюєш свою злість, а не тим, що ти злишся. Мабуть, вони карають тебе за сварки, бо не хочуть, щоб ти та твоя сестра чи брат думали, що це правильний спосіб вирішувати проблеми. Обзиватися та битися – це руйнівні способи висловлювати гнів. Маленькі діти часто виливають розчарування або злість у крик або побиття, бо вони ще не вивчили слова, щоб описати свої емоції. Проте, коли діти дорослішають, ми хочемо, щоб вони вирішували конфлікти, обговорюючи проблему, та шукали вихід із ситуації, а не обзивалися та виявляли агресію. Якщо ти сваришся із братами та сестрами, спробуй відволіктися до того, як вибухнеш.

Дай собі трохи часу, щоб заспокоїтися, а потім подумай про те, що тебе непокоїть. Ти зрозумієш, що, коли ти спокійний, проблема вже не така велика, тож просто проігноруй її та збережи дружбу – деякі сварки не варті того, щоб сперечатися!

Проте, якщо ти дуже засмучений чи ображений, спробуй сказати про це, а якщо не можеш цього зробити або тебе не слухають, звернися до батьків або до іншого дорослого, якому ти довіряєш, та попроси про допомогу. Тепер, коли я вже доросла, я бачу, наскільки близькою подругою є моя сестра, бо ми виросли разом та розуміємо одна одну, як ніхто. Запам’ятай, друзі приходять і йдуть, а от сім’я – це на все життя!

Перше письмо не мало абетки. Знаки означали цілі слова, ніби іконки на твоєму комп’ютері. Це досить зручно. Уяви, що тобі треба записати відомий рядок Шекспіра «To be or not to be…» («Бути чи не бути…») за допомогою малюнків. Мабуть, ти напишеш: Two bee oar knot two bee (з англ. «Дві бджоли весло вузол дві бджоли»). Також можна записати частини слів, тобто склади. Наприклад, англійське слово «belief» («віра») можна зобразити у малюнках, як bee leaf (з англ. «бджола лист»). Але із цим ти далеко не зайдеш, бо можна намалювати дуже мало слів. Це можливо, але знадобляться тисячі малюнків, бо існують тисячі складів!

Ось що сталося із клинописом, трикутними символами, якими користувалися у Месопотамії десять тисяч років тому, а пізніше – з єгипетськими ієрогліфами та китайським письмом. Читання забирає роки у китайських дітей. Мабуть, чи вже вмів читати у віці чотирьох чи п’яти років. Як ти це робив? Звісно, ти вчив абетку. Назва елементарно означає «АБ», дві перші літери. І що такого особливого в абетці? Вона має лише тридцять три літери замість тисяч (насправді шістдесят шість, якщо рахувати заголовні літери, але це нас не дуже турбує). Це базується на тому, що усі слова нашого мовлення складаються приблизно із сорока звуків. Вигадати знаки для звуків набагато легше, ніж для складів. Це чудова ідея, але минуло понад тисячу років, поки хтось про це подумав. Це сталося біля трьох тисяч років тому в Єгипті, де люди замість писати використовували ієрогліфи та малювали склади. Так склалося, що в Єгипті були десятки тисяч рабів із сучасного Ізраїлю, Йорданії, Сирії та Лівану. Більшість цих іноземців, відомих як азіати, мабуть, були семітами – це такі люди, яких ми зараз назвали б євреями. За певний час багато із них стали більше ніж просто рабами. Вони стали офіціантами, ремісниками та керівниками общин. Вони захотіли мати власну мову. Звісно, вони могли використовувати ієрогліфи, але це було надто складно. Деякі знали, що в системі ієрогліфів декілька таких знаків, які були схожі на сучасні літери. Існувало біля двадцяти шести таких знаків. Кожен знак виглядав як малюнок, що означав перший звук слова.

Отже, вони просто брали знак та перекладали його. Якщо один знак мав щось спільне із яком, то він виглядав наче як. В «азіатській» мові «як» – алеп (alep), що починається з літери а, тож вчитель мав сказати «А – алеп», як сучасний вчитель сказав би «А – ананас».