Ми разом пропускатимемо заліки й іспити. Якось під час зимової сесії ми полетимо з нею до різних сонячних країн і пропустимо залік з міжнародного права. Повертаючись назад, під час восьмигодинної стиковки в паризькому аеропорту «Шарль де Ґолль»… я зустріну нашого викладача з цього предмета… Я прилечу додому трохи раніше за Аню… і ми разом підемо на перездачу заліку… однаково засмаглі. Перш ніж зайти до аудиторії, вона серйозно на мене подивиться і скаже: «Може… не підемо сьогодні… ти бачила себе в дзеркалі? З якого обстеження ти прилетіла?»… і я відповім: «Я забула тобі сказати… у нас чудовий викладач… правда, на семінари до Харкова через «Шарль де Ґолль» не літають… ходімо…»

Вона завжди не дуже любитиме моїх залицяльників університетських часів. Вони ж захоплюватимуться її красою, побоюватимуться і запитуватимуть мене про одне й те саме: «Це мені здається, чи Аня мене недолюблює?» А я дивитимуся на них здивованими очима і відповідатиму завжди однаково: «Ти що? Звичайно, здається… А… за що вас любити?» Вона поважатиме моїх чоловіків настільки, наскільки вони мене цінуватимуть і оберігатимуть… Вона по-справжньому поважатиме лише одного Чоловіка з мого життя… і вона буде зі мною, коли я Його втрачу…

Вона прийматиме і любитиме мене з усіма моїми вадами і пороками. Вона дзвонитиме мені вранці й говоритиме: «Я в універі, чекаю тебе біля входу. За п’ять хвилин перша пара, ти скоро?» А я відповідатиму бадьорим голосом: «Трохи спізнююся, але вже прогріваю машину, не мерзни, заходь усередину…» І кожного разу вона реагуватиме дуже спокійно: «Я зрозуміла. Набери, як прокинешся. Пообідаємо разом… чи повечеряємо». Просто тому, що вона знала, що я не люблю прокидатися зимового ранку… і не бачити сонця.

Вона подарує мені на день народження тенісний костюм від Gucci… і телефонний номер, у якому фігуруватимуть самі вісімки… тому що вона знала, як я люблю теніс і що означають для мене вісімки. Вона знала, що «8» – це мій символ життя, моя особиста нескінченність, а не просто день мого народження. Вона тремтячим голосом промовить тост і закінчить його нашими спільними сльозами зі словами: «Тільки не залишай мене…»

Вона подзвонить мені увечері й скаже, що «завтра ми летимо на концерт Енріке Іґлесіаса, бо в нього є нова гарна пісня під назвою «Ring my Bell», а вона купила найкращі квитки, щоб на мене ніхто «не чхав і не кашляв»… І ми полетимо… але концерт затримається, а в мене болітиме спина… і я мовчатиму, бо не захочу її засмучувати… Але їй не потрібно було нічого пояснювати… вона бачила мене наскрізь, відчувала, розуміла… Через півгодини ми сидітимемо в шикарному готельному номері, триматимемо в руках келихи з «Кристалом», і вона промовить найвидатніший тост: «Якщо Енріке змушує тебе чекати, то мать його так…»… Ми будемо попивати шампанське, а Енріке Іґлесіас у цей час виводитиме своїм солодким голосом «Ring my bell, ring my bell…» на CD, купленому на виході з концерт-холу.

Вона ділитиметься зі мною мандаринами, посилаючись на «акцію здоров’я», коли в моїй кишені буде так само порожньо, як у моїй холодній квартирі… Вона пригощатиме мене хачапурі й пробачатиме крихти, розкидані по салону шестилітрового «мерса», коли я знемагатиму з голоду й одночасно сміятимуся від щастя… Вона буде зі мною…

Аня… надзвичайна дівчинка… Дівчинка з непростою долею… Дівчинка, якій довелося пройти через пекло і вийти з нього з високо піднесеною головою… Дівчинка, яка буде поруч зі мною завжди: коли мені добре, погано, боляче, коли мені «ніяк»… Ми не будемо зідзвонюватись, як це заведено у друзів… не будемо ображатись одна на одну і в чомусь дорікати… ми будемо мовчати годинами, і кожна з нас поважатиме тишу, розуміючи причини цього особливого мовчання… Нас завжди буде ДВОЄ. Кажуть, що не буває жіночої дружби… і її насправді не буває. Дружба або є, або її немає. І неважливо, яка її основа – чоловіча чи жіноча. Ключове слово – ДРУГ. Аня… Мій Друг… такий само справжній, як і вона сама.

P. S. Я точно знаю, що якби того дня, коли вона боязко підійшла до мене в університеті, вона наперед знала, через скільки всього нам доведеться пройти разом, коли наші життя перетнуться… вона б усе одно підійшла… хоча ні… вона б підбігла до мене і міцно обійняла.

17 серпня 2003 року

Не смотрите…

эти шрамы не про вас…

не для ваших грустных глаз…

мне неловко… ^[26]

Ми приземлилися… Здрастуй, Дніпропетровську. Ти назавжди став для мене чужим. Але… якихось п’ятнадцять хвилин, і моя мрія здійсниться. Він обіцяв приїхати в аеропорт. Він мені пообіцяв учора по телефону. Тільки не плакати.

Я була в нових джинсах, які спадали з мене, і пасок насилу тримав їх, бо за останні кілька днів я встигла схуднути ще на три-чотири кілограми… На ногах – «Skechers», які мені подарувала Мара: трохи завеликі… але це були мої ПЕРШІ «Skechers»… перша пара взуття в моєму Новому Житті. У руках я тримала м’якого ведмедя з величезним серцем і написом «Ich liebe Dich». Це був найчесніший ведмедик на планеті… а його серце було моїм… Наші з ведмедиком серця належали тепер тільки Йому. Я мала непоганий вигляд… а якщо сказати правду, то… я стала дуже гарною. Я навіть нафарбувала вії… Ніхто ж не міг бачити мої шрами… мої синці від сотні крапельниць, уколів і катетерів… Усе це було надійно сховано під одягом. Тож не мало для мене абсолютно ніякого значення. Усе це залишилося в Німеччині.

Я пам’ятаю, як відчинилися двері… Дніпропетровський аеропорт… Міжнародний термінал… Господи, скільки людей! Люди з мого минулого життя… Спливло так мало часу, а здається, ніби це було дуже давно… Я усвідомлювала, що знаю їх усіх… Їхні обличчя були мені знайомі… Чому вони всі з квітами… і чому вони ТАК на мене дивляться? Ось мій хлопець Максим… ми з ним зустрічалися вже більше року… Ну, привіт, чужий хлопче Максиме… Мої друзі… друзі моїх батьків… мій тато… Господи, який він посивілий… Мій коханий тато… рідний… скільки йому довелося пережити… На нього неможливо було дивитися без сліз. Мені дарували якісь квіти, при цьому щось говорили… а я шукала очима Його. Він не приїхав?… Він не зміг?… Ні. Він… просто скромно стояв осторонь, практично в кутку… сам… у білосніжній сорочці з короткими рукавами. Я побачила Його і зрозуміла, що нової печінки мені було недостатньо: мені потрібне було нове серце, тому що моє власне тієї миті вже точно спинилося. Аеропорт, знайомі й незнайомі люди, всілякі звуки, щирі слова, червоні, рожеві й жовті квіти – все зникло, померкло, втратило свій сенс. У моєму новому світі існував лише Він. Я вже ні на кого не звертала уваги, нікого не бачила. І… я побігла… «Skechers» усе-таки мене підвели, і я зрозуміла, що падаю… Це було найприємніше падіння в моєму житті: вільне, чуттєве і життєствердне. Я не пам’ятаю, як я розбила губу, але я виразно відчувала солоний присмак крові, який уже встиг змішатися зі сльозами в ту мить, коли я Його обіймала. Все… мрія здійснилася. Я не змогла сказати нічого, крім: «Дякую… я тебе шалено кохаю. І… я забрудню твою сорочку». Я плакала. Від щастя.

P. S. Для мене так важливо було сказати Йому «ДЯКУЮ», але не по телефону. Для мене так важливо було дожити до цього «ДЯКУЮ».

1 – 17 серпня 2003 року

…You forgot when you were down who was around… ^[27]

Ми увійшли до кабінету професора Брольша. Я дуже нервувала, але намагалась не показувати цього ні своїй мамі, ні Марі. По-перше, я не могла спокійно дивитися в очі людині, яка впродовж двадцяти годин чаклувала над нами разом з кращою бригадою лікарів і хірургів і робила все можливе для того, щоб я зараз могла зайти до нього на заключний термін разом з мамою. Я не знала, як висловити йому свою вдячність… Листівка, яку я йому подарувала кілька днів тому, звісно, не могла передати всього, що мені хотілося сказати… По-друге, я переживала через те, що мені доведеться почути від цієї людини. Як я житиму далі? Що мені можна? Що робити, коли раптом захворію? Як упливатимуть на мене імуносупресивні препарати? Чи треба їх приймати мамі? Де їх брати, якщо в Україні про них навіть не чули? Чи зможу я займатися спортом, ходити до університету, танцювати, зустрічатися з друзями, коли захочу… іншими словами, чи зможу я жити повноцінним життям? Але й це не було для мене пріоритетним. Єдине питання, яке мене хвилювало по-справжньому… це коли мене відпустять додому і коли я зможу Його обійняти?