Кабінет професора Брольша мене вразив: особливо те, що на величезному столі стояла моя листівка. Професор чемно привітався з Марою, міцно обійняв мене і маму й жестом запропонував сісти. Заключна зустріч, очевидно, мала стати цікавою… адже Мара, так само як і Брольш, чудово говорила і по-німецьки, і по-англійськи, а мама непогано володіла німецькою. У всякому разі, мене б зрозуміли всі троє… і я знала: те, що мама не зможе зрозуміти з моїх англійських діалогів, Мара обов’язково перекаже їй по-російськи… Одне слово, пастка. Термін мій, але як я запитаю свого професора про те, про що мені хотілося поговорити з ним наодинці?

Професор Брольш пробіг очима по роздруківках з моїми аналізами, сказав: не чекав, що я так швидко стану на ноги… і подякував за листівку.

– Та нема за що… Я б вам її не дарувала, якби могла сказати все, висловити словами… Але не можу… Ви ж знаєте… я відразу плачу… а ви не дозволяєте мені нервувати. Ви навмисно поставили мою листівку на стіл перед тим, як я прийду? – У мене був напрочуд гарний настрій, і я сміялася.

– Ні… листівка стоїть тут уже кілька днів, – з усмішкою відповів мій збентежений шістдесятирічний професор, – і я б дуже хотів, щоб ти подарувала мені своє фото…

– Авжеж, я подарую. Коли остаточно прийду у форму. А моє фото ви теж поставите на стіл? – Мені ставало все веселіше.

– Я спробую. Але напевно виникнуть проблеми з дружиною… – Брольш сміявся. – Вона може мене неправильно зрозуміти.

– Ні, Іро, ти взагалі розумієш… він з нею фліртує, – звернулася Мара по-російськи до мами.

Ця фраза викликала вибух мого сміху. Мара дуже поважала мого професора, але у глибині душі його недолюблювала.

– Професоре Брольш, скажіть мені… а коли я зможу полетіти додому? – і серце мені завмерло, коли я спитала його про це.

– Дивися… я відпущу тебе додому тільки тоді, коли на сто відсотків буду впевнений у тому, що в Україні тобі не загрожує небезпека, – серйозно відповів він.

– Але такого ніколи не буде, – сумно пожартувала я.

– Зрозумій… ти потрапила до моїх рук. Я бачив твій стан. І це велике щастя, що над тобою встигли попрацювати ізраїльські фахівці до того часу, як ти сюди прилетіла. Інакше ти сама розумієш, що було б. Я від самого початку був з тобою чесним і відвертим, і ти сама говорила, що цінуєш це. Тож і зараз я відвертий з тобою. Я можу відпустити тебе додому хоч завтра. Але якщо завтра у тебе почнеться нежить, тобі доведеться летіти до Німеччини. Ти цього хочеш?

– Ні, – тихо сказала я.

– Поживеш кілька тижнів у Мари… я знаю, що вона забирає вас до себе в гості. Періодично їздитимеш до нас. І якщо все буде нормально, то вже за два-три тижні я відпущу тебе додому. Я чудово розумію, що ти молода дівчинка і нудьгуєш за татком, друзями, навчанням і всім таким. Але доведеться потерпіти. Гаразд? – Він не усміхався.

– Так… кілька тижнів, так, кілька тижнів… але річ не в друзях… І краще справді не загадувати наперед… Коли мені вперше сказали, що «через тиждень випишуть», у мене відразу піднялася температура сорок через якусь мізерну інфекцію. Те ж саме було з мамою, за день до того, як ви збиралися відправити її до «Sheraton». – Я із сумом подивилася на маму. – Хай іде, як іде. Я з вами згодна. Розкажіть мені про обмеження…

– У тебе немає жодних обмежень. – Брольш усміхнувся. – Я зробив з тебе здорову дівчинку, а тобі залишається тільки стати щасливою.

– Взагалі ніяких? – Невже я чую це на власні вуха?

– Півроку ніякого алкоголю. Курити дозволяю. Тим паче, ти вже зробила мені зауваження, що «не варто розповідати про шкоду куріння, коли куриш сам». – Він сміявся. – Через два місяці можеш бігати вранці, тільки не перестарайся відразу… через півроку дозволяю вийти на тенісний корт. Ніяких мітингів, страйків… і дискотек. Хоч би перший час. Півроку не вагітніти. У жодному разі.

– А секс? – Я дивилася йому просто у вічі.

– Що секс? – засміявся він. – Тобі розповісти, як займатися сексом і не вагітніти?

Мара знов гостро зиркнула на маму, яка в ту мить дивилася на мене такими люблячими очима, які тільки можуть бути на світі.

– Та ні… я маю на увазі, коли мені можна буде займатися сексом? – На відміну від мого професора, це питання чомусь тоді мене хвилювало.

– Ну… завтра… звичайно, не варто цього робити. – Він підсміювався й далі. – Через два місяці.

– Через СКІЛЬКИ? – я аж підвелася зі стільця.

– Два місяці. Чого ти? – здивовано спитав мій професор.

– Як два місяці? А раніше не можна?

Мара закашлялася. Думаю, що цього разу справа була не в червоних «Мальборо», які вона підкурювала, ще не загасивши попередню сигарету… У цьому ми з нею були дуже схожі… Вона серйозно подивилася на мою маму і сказала по-російськи:

– Іро… вивчай англійську… Тепер вона з ним торгується з приводу сексу.

Мама розсміялася від душі. Я переклала все професору Брольшу, якого теж потішав цей інтернаціональний діалог.

– Джуліє, – промовив він уже без усмішки, – зрозумій, тобі пощастило… дуже… не знаю, як… ти однією ногою була «там», а якщо чесно, то двома… Тому не треба засмучуватися через те, що твоєму бойфренду доведеться почекати два місяці… І, повір мені, у тебе буде дуже багато бойфрендів… Але жоден з них не вартий того, щоб ти ризикувала через них своїм життям. – Мені здалося, що його очі стали вологими.

– Згодна. – Я поставила крапку у своїй нерозсудливості, але підморгнула своєму професору.

– Маро, їй треба бути дипломатом, – звернувся він з усмішкою до Мари.

– Спочатку їй треба вставити клепку, а вже потім бути дипломатом. – Мара ніжно мене обійняла.

Професор Брольш весело повідомив, що у моєї мами взагалі немає ніяких обмежень і їй, на відміну від мене, не потрібні ніякі медикаменти і препарати, що вельми мене порадувало. Ми розпрощалися і домовилися з ним, що через тиждень, якщо все йтиме так само добре і гладко, я приїду до клініки з Дюссельдорфа. Він також поставив мені чітку умову, що зможе відпустити мене додому тільки в тому разі, якщо я перший рік літатиму на обстеження з періодичністю в два-три місяці… і запрошу його на своє весілля.

Вже виходячи з кабінету, я обернулася і сказала:

– Професоре Брольш, дякую… що дотримали слова… – голос як завжди затремтів.

– Нема за що. Ти це заслужила, – усміхнувся він.

– Професоре Брольш… а може, все-таки через місяць можна?… Тоді дуже скоро запрошу на весілля…

Мара жартома підштовхнула мене до виходу, і за моєю спиною пролунав вибух сміху людини, яка ще два-три тижні тому боролася за моє життя.

Мара забрала нас із мамою до себе додому. Дюссельдорф… Місто, яке стало моїм кам-беком до життя. Мара познайомила нас зі своєю чудовою родиною. З однією людиною я вже була знайома… Марек… її чоловік. Людина, яка за страшним збігом двічі пройшла через «мою історію» і стала моїм своєрідним наставником і прикладом для наслідування. Щовечора Марек готував італійську пасту, капрезе, різото… Він був справжнім естетом, гурманом і неабияким цінителем краси… життя. Для нього було важливо, наскільки поєднується колір болгарського перцю з листям салату «айсберг» чи руколи, які вже лежали на дні прозорого посуду. Якщо бракувало жовтого – салат не котирувався і його не можна було подавати на стіл доти, аж поки хтось з’їздить до супермаркету і купить жовтий болгарський перець. Марек опікав і оберігав мене й маму. Його ставлення до мене можна було порівняти з поводженням із якоюсь ніжною квіточкою, що постраждала від сильного вітру. Він не давав і порошині впасти на мене і робив усе можливе для того, щоб відвернути від різних думок, що мимоволі виникали в моїй голові. Попереду була невідомість, а Марек знищував її своїм «bene» чи «дуже добре», вимовленим із сильним акцентом. Я познайомилася з Міккі та Майєю – дітьми Мари і Марека… Міккі розповідав мені про модні нічні клуби та європейські тусовки, обіцяючи взяти мене з собою, «коли мені дозволять». Майя… прекрасна дівчинка… вихована… темпераментна… ми обговорювали з нею бойфрендів і проблеми, пов’язані з навчанням… Вони немов занурювали мене в мій знайомий, але віднедавна забутий світ, який я щосили намагалася пригадати. Цей світ жив у моїй пам’яті, але неначе помер… Непоясниме відчуття: втратити те, що колись любила і чим дорожила… і ні краплі не шкодувати про це, тому що здобула щось зовсім інше… нове… важливе… краще… незамінне. У моєму житті знову з’явився Він…