Ми пробули у Мари два тижні. Вона заряджала мене своїм оптимізмом, силою, нескінченною енергією… і тихенько ділилася зі мною сигаретним димом. Мара знала, що тоді я готова була зробити все що завгодно заради сигарети. Хоч як би дико це звучало, але сигарета стала моїм своєрідним символом життя… того життя, яке було «до»: без переживань, обмежень і думок про примарне майбутнє. Ще в лікарні моя перша «офіційно дозволена» доза нікотину дала мені величезну кількість позитивних емоцій, знизила мій білірубін і позбавила чергової біопсії… Річ не в сигареті… а в тому, що «мені дозволили» робити те, що можуть собі дозволити всі люди. Ще в лікарні Мара пообіцяла мені привезти новий гарний одяг, який можна буде безболісно надягнути на тіло… Вона наполягала на тому, щоб привезти легкі спортивні костюми до «вирішального дня»… А я тихо просила її зробити це, бо сумнівалася щодо того дня, який настане після «вирішального». Мара стала опорою і підтримкою для моєї мами, яка напевно божеволіла, і їй потрібна була людина, яка цього не допустить. Їхнє знайомство відбулося якось дивно: мамі потелефонував Він і сказав, що до нас у лікарню приїде жінка на ім’я Мара. Мама була впевнена, що Вони знайомі. Але, як згодом з’ясувалося, причиною їх випадкового знайомства по телефону виявилась я. Мара часто приїжджала до нас із мамою в лікарню: кидала всі свої справи, бізнес, родину… і годинами працювала над нашим не завжди оптимістичним настроєм. Я ніколи не забуду, як вона лаяла мене за численний пірсинг і наполягала на тому, щоб я позбулася його… Перед операцією Мара привезла нам у лікарню гарний каталог, на обкладинці якого красувалася назва одного всесвітньо відомого ювелірного бренду. Мара запропонувала мені вибрати один з виробів замість дешевої сережки в моєму носі. Я розсміялася… а незабаром мама розповіла мені, що Мара та її талановитий чоловік на ім’я Марек мають безпосереднє відношення до цього бренду. Я розсміялася ще більше…

Мара… неповторна… сильна… упевнена в собі і в нас… життєрадісна… приваблива… з вічним вогником сигарети в руках… Наш порятунок, підтримка, невичерпний оптимізм… Наш Друг і людина, котра «сіла з нами в один човен», який більше нагадував майже затонулий корабель.

Саме Мара відвозила нас до аеропорту. Професор Брольш все-таки відпустив мене додому… 17 серпня 2003 року… Він запевнив мене в тому, що я здорова, але попросив одразу летіти до нього в разі простуди…

– Ні, ну ти подивися на цього ненормального. – Мара сиділа за кермом свого «мерседеса» і як завжди курила.

Моє серце болісно тьохнуло. Якийсь божевільний на «BMW» вилетів з другорядної дороги… і трохи не врізався в нас. Я сиділа спереду, пристебнута… мама на задньому сидінні. Мара встигла вчасно зреагувати.

– Все гаразд, дівчинко? – поцікавилася вона, підкурюючи чергову сигарету.

– Начебто так… Ідіот якийсь, – я була налякана, – ти здорово зреагувала.

– Тільки цього ще бракувало – знов тобі потрапити до лікарні! – Мара злилася на придурка-водія з «BMW».

– Досить з нас лікарень. Летімо додому. – Я дивилася у вікно.

Ми попрощалися з Марою в аеропорту… Я розплакалася… Вони з мамою посміхалися крізь сльози. Мені було боляче розлучатися з людиною, яка за ці кілька тижнів стала для мене такою близькою, рідною і любою. Я знала, що скоро знову побачуся з Марою, але було страшенно сумно… На прощання ми з нею випили «американо» і викурили по червоному «Мальборо»… І… мені було страшно. Я не знала, що чекає мене в Дніпропетровську: мені не хотілося думати про реакцію своїх знайомих, друзів, бойфрендів… які напевно б мене не впізнали, зустрівши на вулиці. За останній місяць я схудла на двадцять шість кілограмів… моя вага була на десять кілограмів менша, ніж до мого «від’їзду». Маючи зріст 1,75 м, я важила сорок сім кілограмів. Замало навіть для прогулянок подіумом. Та дарма – я тішилася біло-блакитними, трохи завеликими «Skechers», які подарувала мені Мара перед від’їздом, бо в мене не було взуття…

P. S. Ми з мамою сіли у літак… Я думала тільки про дві речі: через кілька годин я побачу Його. Якихось кілька годин, і моя мрія здійсниться. І неважливо, що буде завтра. «Завтра» більше немає. Про що я ще думала, я розповім Йому в листі після нашої вечері у Празі.

Кінець липня 2003 року

О Небо, ветеран в одних обносках,

Ты служишь нам уже пять тысяч лет,

Лохмотья туч торчат из дыр сиротских,

Но Солнце – орден, знак твоих побед. ^[28] Ґійом Аполлінер

Мені таки виповнилося вісімнадцять років. Калейдоскоп з відчуттів… Для мене все було вперше…

Ви знаєте, що сльози бувають карамелевими? Я знала, що таке смак карамелевих сліз. Це просто: досить було розвернути упаковку карамельного «Чупа-чупс»… піднести до губ… відчути на язику солодкий присмак… і подумати про те, що це моя Перша Улюблена Карамельна Цукерка… ця думка відразу викликала потік сліз, які щасливими струмочками стікали по моєму обличчю, торкалися губ, потім язика… змішувалися зі смаком легендарного «Чупа-чупс»… і ставали солонувато-карамелевими… Мої перші карамелеві сльози… Я бігла до дзеркала, уважно вдивлялася в своє обличчя: карамелеві сльози залишили на ньому ледве помітні доріжки. Це був шлях, який вони пройшли з тієї миті, як були просто солоними, до тієї чарівної точки, в якій вони перетворилися на карамелеві. Мої очі вже не були жовтими, а губи – розірваними. Колір шкіри став ще кращий, ніж був «до»… Я виразно розрізняла кожну ластовинку на своєму обличчі. Я уважно вдивлялася в ледве помітні доріжки і рахувала, скільки моїх ластовинок потонуло в струмках карамелевих сліз. Я жива. Моє обличчя знову стало гарним. Я перемогла. А шрами, криваві синці, гематоми на моєму тілі – все це мине, заживе… Я знаю…

Що ви думаєте про дощ? Ви гадаєте, що дощ – це «опади»? Я так не вважала. Дощ – це сміх нескінченного неба. Небо теж уміє плакати від щастя… чи від сміху… Іноді частіше, іноді рідше, але вміє. І я це знала. Тому що небо плакало від щастя разом зі мною. Ми плакали разом, коли вперше побачили крізь прозорі шибки панорамного вікна клініки, як шугнула вгору зграя птахів… Ми плакали разом, коли дивилися на салют з балкона палати на четвертому поверсі… Салют гуркотів, вибухав… і разом з ним вибухала моя душа… Я знала, від чого плаче небо… І я знала, чому воно сміється…

Сонце… не можу пояснити вам, що я відчувала, коли бачила сонце… починаю плакати… навіть зараз.

Що ви робите, коли дзвонить телефон? Ви відповідаєте. Або не відповідаєте. Не відповісти на телефонний дзвінок можна по-різному: не взяти слухавку чи просто скинути. Я реагувала на телефонний дзвінок по-іншому. Я розкладала мелодію на тисячі складових звуків, кожен з яких був по-своєму унікальний. Кожного разу одна й та сама мелодія звучала для мене по-новому: я чула в ній те, чого не чула раніше. Я торкалася до телефона, і кожного разу кінчики моїх пальців відчували поверхню його корпуса по-різному: телефон міг бути теплим, якщо перед тим лежав на зігрітому сонячними променями столику коло вікна моєї палати… телефон міг бути не таким теплим, якщо сонце періодично ховалося за хмари… він міг бути холодним… прохолодним… не таким прохолодним, як учора… не таким гарячим, як позавчора… Тільки потім я відповідала на дзвінок і чула Його голос. Що означає для мене Його голос? Це теж просто: тисячі улюблених мелодій, мільярди сонячних променів, сміх неба, зухвалий дотик дощу і карамелеві сльози. Його ім’я стало для мене синонімом слова «Життя». Назавжди. Гена.

P. S. Повірте мені на слово: небо сміється з тих, хто вважає, що дощ – це просто опади.

20 липня 2003 року

We can’t help everyone, but everyone can help someone. Рональд Рейґан ^[29]