Я лежала і читала «Harry Potter and Philosopher Stone» – це була перша книжка в новому Житті. Англійська мова знову стала для мене рідною, як під час навчання в Лондоні. Книжка захопила всю мою увагу і відволікала від навколишнього світу. Треба буде неодмінно ще раз подякувати своєму новому другові за цей чудовий подарунок. Телевізор я більше не дивилася… через німецькі рекламні ролики: я ненавиділа себе за те, що заздрю персонажам, які бігають по зеленій траві, обіймають своїх рідних вранці і весь час щось їдять… Так… іноді мені здавалося, що німці рекламують тільки їжу… а на їжу я спокійно дивитися не могла. Останні кілька днів я взагалі нічого не їла, тому що мені було боляче, але я не хотіла признаватися в цьому лікарям: боялася, що вони, за прикладом своїх українських колег, могли залишити на згадку про себе якийсь предмет у моєму організмі і їм знову доведеться мене різати, щоб витягти цей сувенір. А оскільки на тілі все ще не було жодного живого місця, я вирішила тимчасово потерпіти, нічого не їла, посилаючись на «нестерпну німецьку спеку». У Німеччині справді стояла неймовірна спека: «найгарячіше» літо за останні декілька десятків років.
Хтось постукав у двері… Мені не дуже хотілося відриватися від книжки саме тієї миті, коли Гаррі вже був близький до того, щоб почати нове чарівне життя, і шукав таємничу платформу, сховану від очей простих смертних маґлів. Я дуже симпатизувала Гаррі Поттеру, адже в нас із ним було багато спільного: він був The Boy Who Lived,[30] а я – The Girl Who Lived.[31] І маґли не надто вірили в те, що нас із ним урятують. Але нас урятувало Диво.
– Come in,[32] – промовила я повільно, все ще не відриваючись від книжки.
На порозі миттєво з’явився натовп моїх нових друзів-білосніжок. Так я називала своїх лікарів, які завжди носили накрохмалені білосніжні халати. Мене дістав лікарняний сленг, тому я винайшла свою власну мову, і мої лікарі, які тепер стали невід’ємною частиною мого нового життя, радо мені підігравали. Вони називали мене Принцесою, а я у відповідь охрестила їх Лицарями в білих халатах. Коли в мене не було настрою, я називала їх Білосніжками. Вони обожнювали мене, і я відповідала їм взаємністю. У нас була спільна мета – скоріше зробити з мене здорову щасливу дівчинку. Ми грали в одній команді.
– Привіт, Принцесо! Як ти сьогодні? – промовили вони хором і відразу поділилися на дві групи. Частина з них попрямувала до мами, друга частина залишилася зі мною.
– Ну, привіт, Лицарі в білім убранні. Чого завітали цього разу? Знову колотимете мене своїми шпагами? – Я неохоче відклала книжку.
Вони заусміхалися.
– Ні, ми прийшли, щоб вигнати з тебе металевих прибульців. Ти читаєш Гаррі Поттера?
– Так, – відказала я із сумом у голосі. – Ви що, збираєтеся витягти металеві скоби з мого «мерседеса»?
– Атож. Ти ж сама говорила, що вони тебе дратують.
– Так. А це боляче? Я можу ще трохи «подратуватися»… нічого страшного.
– Не хвилюйся. Просто буде трохи неприємно. І… ми заразом витягнемо з тебе дренажні трубки, тож тобі більше не доведеться всюди носити з собою ці резервуари. Здається, тобі вже нічого боятися. Все найстрашніше позаду, – сказав з усмішкою один з моїх улюблених медбратів-лицарів.
– ОК. Коли ви збираєтеся це робити?
– Зараз.
– ТУУУТ?
– Еге ж, – упевнено промовив Геральд.
– І нам треба взяти у тебе кров із вени, – весело додав Дженс.
– Ну… гуляти то гуляти… я вся ваша. – Я вже не думала про Гаррі.
Вони вирішили почати з трубок і одразу помітили, що настрій мій миттєво випарувався. За останні кілька тижнів я страшенно втомилася від фізичного болю. Коли я побачила, як вони сантиметр за сантиметром дістають з мене дренажні трубки, я остаточно скисла. Річ була не у фізичних стражданнях: я просто не чекала, що ці трубки виявляться такими довгими, і з жахом думала про те, як усе це помістилось усередині мого тіла.
– А ти боїшся лоскоту? – спитав один з моїх Лицарів.
– Так, страшенно. Хоча кажуть, що люди, яким робили хоча б одну операцію, не бояться лоскоту. Брешуть… гади.
– Тут боїшся? – При цьому Дженс провів рукою по моєму правому ребру.
– Ай… припини… – Я сміялася…
– А тут? – поцікавився Геральд, який уже витягнув одну трубку і легенько водив пальцями по моєму лівому ребру.
– Будь ласка… лоскітно… припиніть це!!!!!!!! – Я кричала, як різана (хоча так воно й було))), і реготала до сліз.
У цю мить стався невеликий казус: я різко смикнула рукою, і кров з вени так і жбухнула. Вони швидко зорієнтувалися і миттєво зупинили кров, але все моє ліжко прикрасили великі червоні плями.
– З тобою все гаразд? Зараз витягнемо скоби зі шраму і все замінимо.
– Все чудово. – Я все ще сміялася. – Я хотіла у вас запитати: чому до мене не заходить темний Лорд?
– Хто це? – запитав Геральд крізь сміх, при цьому висмикуючи маленькі металеві скобочки з мого шраму. Їх було близько сотні, і кожна залишала на згадку про себе помітний кривавий слід на білій шкірі мого живота.
– Доктор Волондемор… Чорний Доктор… – Прізвиська одне за одним лізли мені в голову, і я видавала їх нескінченним потоком під дружний регіт молодих санітарів.
– Доктор Малага… – промовили вони майже синхронно.
– Ну от… значить, ви теж так вважаєте, якщо його ім’я першим спало вам на думку. – Я не могла приховати свого задоволення…
– А чому він до тебе не заходить? – здивувався Дженс.
– Думала, що ви мені про це скажете. Ми з ним трохи ворогуємо. Відтоді, як я прийшла до тями. Він не виконав одну дану мені обіцянку. Але річ не в цьому. Я виконала обіцянку за нього. Недавно він зайшов до мене в палату і сказав, що мені колотимуть вакцину від «гепатиту Б». Коли я у нього запитала, чи є у мене гепатит Б і «куди колоти, коли колоти вже нікуди», він почав мені розповідати, що з моїм імунітетом я легко підхоплю гепатит «Б», а оскільки це мене уб’є, то доведеться робити ретрансплантацію, але цього разу мені не пощастить з донором. Загалом, він у черговий раз мене підбадьорив у властивій йому манері, і я розревлася. Доктор Літке, який знову побачив мої сльози після дружнього візиту доктора Малаги, став мене заспокоювати, і я благала його не пускати більше до мене цього негативного типа, який кожного разу забирав із собою мій гарний настрій. Коли Літке нагадав мені, що Малага – ваш начальник, я вирішила випробувати вже перевірений спосіб, який недавно приніс мені успіх у першій сутичці з доктором Волондемором… І ось уже кілька днів він не з’являється… здається, його до мене просто не пускають. – Я усміхалася.
– Бачиш, ти, навіть ще як слід не ставши на ноги, вже травмуєш чоловіків. А що ж буде потім, Принцесо? Ти дуже гарна дівчинка, – сказав Дженс, уважно спостерігаючи за тим, як Геральд з точністю ювеліра витягує з мене залишки крихітних металевих частинок.
– Я поки що не дуже гарна дівчинка, та скоро знову нею стану. Я дала собі слово. А щодо чоловіків – я переглянула своє ставлення до них. До кожного, хто захоче мене скривдити, я ставитимуся, як до використаних пакетиків чаю. Дуже вже багато всього мені довелося пережити, щоб серйозно сприймати чоловіків та їхні слова. Вас це не стосується. – Я підморгнула Геральду.
– Тоді я запрошую тебе на побачення, коли ти впевненіше триматимешся на ногах, – раптом випалив він.
– Ну… не обов’язково чекати цього часу… Тобі не звикати носити мене на руках. Я не можу прийняти твоє запрошення. Професор Брольш заборонив мені цілуватися з чоловіками упродовж двох місяців. Він каже, що їхні «бацили» можуть мене вбити, – я намагалася говорити якомога серйозніше.
– Я потерплю. Я покажу тобі своє найулюбленіше місце в Ессені. Там дуже гарно, гадаю, тобі сподобається. І щоб ти була впевнена в тому, що я не полізу до тебе зі своїми бацилами, я з радістю запрошу на побачення і твою маму. Вона надзвичайна жінка.
– Мені зараз сподобається навіть у найнепривабливішому місці в Ессені. – Я сміялася. – Я згодна і обіцяю тобі, що ми сходимо з тобою на побачення. І… моя мама – найкраща із жінок.