У цю мить до палати увійшов доктор Літке. Він був надзвичайно вродливим чоловіком, дуже мені подобався, і наша симпатія була взаємною. У руці в нього була якась указка і декілька аркушів формату А4. Мабуть, він тільки недавно закінчив лекцію, а потім вирішив відвідати нас. Він з усмішкою подивився на мене, привітався з мамою, яка по-німецьки спілкувалася з молоденькою сестричкою, і раптом його погляд зупинився на моєму ліжку. Його обличчя миттю змінилося: воно стало кам’яним і серйозним. Я намагалася зрозуміти, що так привернуло його увагу. Навряд чи його здивувало те, що Геральд виймає з мене металеві скоби… Коли до мене дійшло, на що він так пильно дивиться, усередині все похололо: я згадала про великі плями крові на своєму білосніжному простирадлі і про свою перев’язану вену. Я боялася, що санітарам через мене перепаде.
– Вони намагались мене вбити, а я захищалася. Це не моя кров. – Це було перше, що спало мені на думку.
– Хто саме з них намагався тебе вбити? – Обличчя Літке залишалося все таким же серйозним. – Він? Чи він? – При цьому він по черзі показував на санітарів за допомогою своєї указки.
Я не знала, зрозумів він мій жарт чи здогадався, що моє ліжко в крові через необережність його молодих підлеглих. Я намагалася придумати якусь відповідь, аж раптом Літке зробив елегантний випад у бік мого ліжка… і, вигукуючи «I must save the Princess»,[33] з указкою кинувся на Дженса… Він фехтував своєю указкою, немов шпагою, а Дженс удавав, що захищається… Я реготала і дивилася на них зі сльозами на очах… і в ту хвилину єдиним моїм бажанням було, щоб вони відчули мою вдячність до них усіх. За їхнє щире ставлення, величезну любов і за своє
життя.
Геральд закінчив свою ювелірну роботу. Я дивилася на склянку, в якій красувалася сотня скривавлених металевих скоб.
– Хочеш залишити кілька на пам’ять? – поцікавився Геральд перед тим, як позбутися вмісту склянки.
– Ні. Я залишу собі на пам’ять «мерседес».
Ось тоді й пролунало питання, до якого я була не зовсім готова:
– Ти втрачаєш щодень по два кілограми. Ти що, зовсім нічого не їси? – запитав Літке.
– Чому? Їм. Зі мною почав займатися фізіотерапевт, а до всього ця ваша спекота… вона мене вбиває. Я п’ю дуже багато води під час спортивних занять… якщо їх можна так назвати… Хочете, зараз з’їм персик? А можу віддати його вам. Він дуже смачний, повірте.
Літке вже не слухав мене. Він щось уважно вивчав: його очі швидко ковзали вгору-вниз по аркушах паперу, які він приніс із собою до палати разом з указкою.
– Ти нічого не їси, причому вже кілька днів, – він промовив це так твердо, що я одразу зрозуміла, що відкручуватися марно.
– Мені боляче. Навіть воду пити боляче. Як ви дізналися? – я здалася.
– Твої аналізи… кальцій… магній… Усі показники були в нормі три дні тому… а зараз вони далекі навіть від нижньої межі. А де боляче?
– Сама не можу зрозуміти. Дайте, будь ласка, води. Зараз спробую пояснити.
Я ковтнула трохи води, відчула гострий біль десь усередині і постаралася передати йому свої відчуття.
– Я думаю, що тобі випадково могли пошкодити стравохід. Може, просто якась дрібна внутрішня подряпина. Я дам тобі піґулки. А на завтра призначимо тобі гастроскопію.
– Ну ні… знову ковтати якісь трубки! Давайте мені піґулку. І я у вас на очах з’їм усе, що скажете. Тільки позбавте мене чергової приємної процедури.
– Ти навіть нічого не відчуєш.
– Я розумію. Але почнімо все-таки з піґулки. – Я схопила зі столика склянку води і швидко ковтнула. – І… ви знаєте, щойно ковтнула трохи води, і вже майже не боляче… Ви мене вилікували…
Він засміявся. Він добре вивчив мене за тиждень і знав, що я піду на все, тільки б мене – вже вкотре – не кололи і не різали.
– Гаразд, спочатку піґулки. А завтра подивимося на твої показники. Я точно знатиму, їла ти чи ні. Тобі принесуть докладну інформацію про процедуру гастроскопії, і як завжди, тобі треба буде заповнити деякі папери. Це формальність. До вечора. – І він вийшов з палати.
– Ну… солодкі Лицарі, рятуйте. – Я дивилася благальними очима на Геральда і Дженса.
– Пити теж боляче? – спитав Дженс.
– Так. Але їсти ще більше. Як поліпшити показники до завтра?
– Я дещо придумав, – сказав Дженс, – але дивися, якщо тобі не допоможуть піґулки і наша маленька хитрість і завтра тобі так само буде боляче їсти, то все-таки доведеться зробити гастроскопію. По руках?
– Згода. Дякую. – Я ляснула на знак згоди його по руці.
Через півгодини Дженс з’явився в палаті з маленькою кольоровою коробочкою в руках.
– Що це? – здивувалася я.
– Вітамінізоване шоколадне молоко для маленьких пацієнтів, які не можуть їсти. – Він простягнув мені трубочку.
– Ти жартуєш? Шоколадне молоко? – Мені здавалося, що він пустує.
– А раптом тобі сподобається… – Він підморгнув мені.
Я ковтнула… ще раз, потім ще раз… Дженс дивився на мене із завмиранням серця.
– Дженсе… це молоко богів… Ти – найкращий… – Я не знала, як йому віддячити.
– Тобі сподобалося??? Правда? Ти навіть не уявляєш, скільки в ньому вітамінів… Це спеціальне молоко… – Він радів, як маленька дитина.
– Мені дуже сподобалося. Дякую тобі. Я ніколи цього не забуду.
– А ти підеш зі мною на побачення, Принцесо? Чи тільки з Геральдом? Я теж не нагороджуватиму тебе бацилами. – Його очі світилися від щастя.
– Дженсе, ну, звичайно, піду… що за питання? Я остаточно стану на ноги. І піду з тобою на побачення. І з Геральдом піду. З усіма піду. Ви всі мені дуже дорогі.
Я відвернулася до стінки.
P. S. Через дві години двері моєї палати відчиняться і на порозі стоятимуть гордий Дженс… з чотирма ящиками спеціалізованого дитячого молока зі смаком шоколаду, ванілі й полуниці… найсмачнішого молока в моєму житті. Другого дня мені не робитимуть гастроскопії… і третього теж не робитимуть… і четвертого… Я піду на побачення з Геральдом… Дженсом… і я щовечора проводжатиму доктора Літке до його «porsche», жадібно ковтаючи гаряче німецьке повітря і насолоджуючись кожним своїм кроком. А через сім років мене знову назвуть Принцесою… Мій Старший Товариш – Петро Лістерман.
17 липня 2003 року
Thank you for loving me
For being my eyes
When I couldn’t see
For parting my lips
When I couldn’t breathe… [34]
Тук-тук… моє цього разу бадьоре «Come in»[35]… і на порозі з’явилася величезна постать чоловіка в модному мотоциклетному костюмі… У руках він тримав чорно-синій шолом і маленький пакетик.
– МАЛЕЕЕЕЕЕЕЕЕКУ! – заволала я і готова була схопитися на ноги, та поки що у мене не виходило робити це швидко.
Він увійшов до палати, привітався зі мною, з мамою… Мама теж могла з ним спілкуватися, бо він чудово говорив по-німецьки. Зі мною він переходив на мою рідну англійську, і в його мові час від часу проскакували німецькі слова.
– Привіт, Little Simpson… – маєш чудовий вигляд, набагато кращий, ніж тоді… І ти вже майже не Сімпсон. – Він простягнув мені пакетик.
– Так, мій білірубін уже в нормі… Я не можу повірити… Ти приїхав… з іншого міста… я… мені так приємно… – Я справді не могла повірити в те, що стороння людина приїде відвідати мене. Він сам мені пообіцяв це зробити, але в тій ситуації, коли він давав свою обіцянку, мені можна було обіцяти все що завгодно.
– Я не дотримав своєї обіцянки. Я хотів приїхати до тебе на день народження, але в клініці мені сказали, що вашу операцію призначили саме на цей день. А чому потім перенесли?
– Я дуже просила про це професора Брольша… Мені не хотілося… неважливо… Насправді перенесли, тому що чекали, коли мої тромбоцити хоч трішечки підвищаться… мене не можна було чіпати… лікарі боялися, що не зупинять кровотечу. А потім дев’ятого липня у них був забір органа, і Брольш не хотів, щоб його команда орудувала над нами після складної операції. Їм потрібні були свіжі сили.