Д’Артаньян заговорила трохи підвищеним тоном, і від хвилювання навіть почала «тикати» журналістові. У її величезних сіро-зелених очах палало щось таке, що Олегу раптом закортіло провалитися крізь підлогу на нижній поверх. Він безпорадно позирнув на Араміса, однак геній технічних наук з головою поринув в обробку відеосюжету.

– Зайди до секс-шопу, помилуйся там на всякі штучні члени й пробки для заднього проходу: от такою гидотою найбільших розмірів розтягували новеньких дівчат, привезених у бордель. А товстелезні вібратори ще пхали просто в горлянку, зрозумів? «Глибоке горло» називається, якщо ти у нас досі незайманий. Так дівчат готували до майбутньої роботи на благо доблесної американської армії. А через місяць пустили під солдатів…

В Іраку ситуація була – гірше нікуди! Навкруги бозна-що діється, на американців навіть дітлахи місцеві косо дивляться, а тут іще щосекунди на терористів чекай. От вони і йшли опісля служби до наших дівчаток розслаблятися. І не колихало їх, звідки ці дівчата в Іраку взялися. Їм би нервову напругу зігнати!.. От і зганяли.

– А що, хіба ніхто з наших дівчат по-англійськи не міг пояснити американцям, що їх…

– Та намагалися, ще скільки разів намагалися! Тільки завершувалося це завжди однаково: «Shut up, bull shit!»[18] – і кулаком по писку… І це ще в найкращому разі.

– А в гіршому?

– У гіршому?…

Погаслий недокурок випав на стіл з пальців, що здригнулися, проте д’Артаньян цього навіть не помітила.

– У найгіршому разі траплялося гірше. Чому, ти думаєш, у це пекло час від часу новеньких дівчат завозили?

– Невже…

– Саме так, розумаха ти наш! Від існування в пеклі люди звіріють, саме так сталося і з американськими солдатиками. Для них наші дівчата були чимсь на кшталт видаткового матеріалу. Як паперові носовички, розумієш?… Один з них, коли вже в дуже паскудному настрої перебував, приведену до нього дівчину її жіночою діркою прямо на пляшку якогось пійла посадив по саме денце, а потім перекинув у колінно-ліктьову позу й іншою пляшкою заходився по денцю першої лупасити, допоки обидві вщент на скалки не розбив. Йому-то від цього атракціону – дикий захват, а у дівчини було і прободіння до черевної порожнини, і численні глибокі порізи склом. Коротше, до великого крововиливу ще й сепсис додався. А іншій дівчині інший покидьок спочатку всі зуби повибивав, а потім, коли…

– Годі, – придушено прохрипів Олег.

– Що, не подобається?! Нерви сталеві чоловічі не витримують, так?

– Там що, недолюдки якісь зібралися?…

– Ну чому ж недолюдки! Удома вони, ймовірно, цілком нормальними людьми були, але в Іраку озвіріли, от і все. А озвірівши, ловили кайф від такого поводження з нашими дівчатами. Їх же спеціально завозили, щоб…

– Кайф?! Коли жінка… ну, нехай навіть зневажувана тобою повія в тебе на очах конає – це кайф?!

– Навіть повія для них – це сяка-така людина. Але там, в Іраку, не було повій – то конав видатковий матеріал. Щось при житті, але вже неживе. Фантик від цукерки. Шматок піпіфакса. Паперовий носовичок. Використаний презерватив. А неживі предмети хіба конають?!

Журналіст здійняв очі, але одразу знову потупився, не витримавши палючого гнівом погляду шатенки.

– Зрозумій ти нарешті: BDSM[19] – це ж ваш чоловічий винахід! Маркіз де Сад, Леопольд Захер-Мазох, Джек-Патрач, Рю Муракамі… Просто там, в іракському пеклі, все це набуло вкрай збочених форм. От чому туди, у бордель цей армійський, час від часу потрібно було поповнення направляти: бо зганяючи злість і напругу, солдатня робила, що хотіла. Ота жінка ще багато чого нарозповідала, і якщо захочеш…

– Мене поки що цікавить, що сталося із твоєю Любашею?

– Не знаю. Та й ніхто до ладу не знає. І ніколи вже не дізнається. У всякому разі, подружка моя ще живою лишалася, коли звідти витягли ту жінку із сусідньої області, про яку я розповідала.

– Тобто, як це так – витягли?! – стрепенувся Олег. – Отже…

– Пощастило їй просто. Лише року півтора вона там пробула, а тоді до американців цих якась інспекція оонівська завітала.

– І вони бордель прикрили? – журналіст навіть зітхнув з полегшенням.

– Якби ж то… До речі, – д’Артаньян зненацька немовби отямилася: – ми тут непомітно на «ти» перейшли, не заперечуєш?

Олег лише рукою махнув.

– Ну й молодець, що не заперечуєш… Отже, не прикривали оонівці бордель той і не збиралися. Розуміли ж, що солдатикам американським якось потрібно напругу зганяти… Там інше сталося: якомусь оонівцю іракське життя-буття в настільки похмурому світлі привиділося, що він жахливо занудьгував. Тамтешній американський майор повів затужілого інспектора в бар, а коли випили гарненько – за звичкою потягнув у армійський бордель. От цю жінку й відправили оонівцю догоджати… Він тоді від розпачу й від випитого в барі анічогісінько не тямив, американці ж вирішили гостя не турбувати. Отак і вийшло, що жінка до ранку зі сплячим оонівцем лишилася.

А коли на світанку гість очі продер, жінка одразу ж зрозуміла, що ніякий він не вояк американський – от і кинулася йому в ніжки: мовляв, забери мене звідси, не за власною волею я тут опинилася! Оонівець на додачу до всього зі слов’ян якихось виявився: чи то чех, чи поляк, чи хорват – не пам’ятаю вже. Важливо те, що коли зрозумів інспектор становище жінки, то одразу ж до майора відправився й попросив: мовляв, такі справи, сподобалася мені повія, яку під мене вчора підклали, – віддай її мені! Американський майор тільки рукою махнув: мовляв, забирай, використаної підстилки не шкода, нам при потребі ще привезуть.

Отак оонівець жінку цю не тільки з борделя армійського виколупав, а ще й опісля з Іраку вивіз, а потім і додому відправив. Не знаю вже, як там питання зі статусом і з документами втрясалися – але все-таки якось втряслося. А вже тут, вдома жінку настрахали не по-дитячому…

– Тобто?

– Тобто, коли довідалися, що їй з іракського борделя живою вирватися вдалося, наша мадам до неї миттю примчала…

– Наша мадам?! Оця сама?! – Олег тицьнув пальцем на монітор, але виявилося, що Араміс устиг закінчити обробку відеозапису й сидів уже без навушників, з інтересом прислухаючись до розмови.

– Ну так, ця сама мадам, – підтвердила д’Артаньян. – А що тут аж такого дивного?

– Та вона ж у столиці, а не…

– А мадам саме в Києві цю дурепу й завербувала. Жінка приїхала сюди на підробітки й натрапила начебто на ще кращий варіант із закордоном. Тобто на смертельно небезпечну пригоду на свою невезучу дупу, як з’ясувалося згодом… Отож, наша мадам миттю і примчала до неї, щоб попередити: дивись, мовляв, якщо комусь бовкнеш або правди дошукуватися станеш – миттю тебе закопають так, що й кінців не знайдуть опісля! Сам розумієш, ця жінка настільки перелякалася, що миттю зникла в невідомому напрямі.

– А може, її все-таки вбили?

– Може, і вбили. Тільки однаково Атос утікачку раніше від вербувальниці розшукати встиг і коли їхав до неї в гості, не забув і мене із собою прихопити. От жінка та й підтвердила, що зустріла Любашу в іракському борделі для американських солдатиків.

– Отже, її розшукали все-таки? – з надією запитав Олег. – Себто, коли оонівець витягнув звідти цю жінку, твоя подруга була ще жива…

– Ти забув, напевно, що американські війська вийшли з Іраку[20] півтора року тому, – смутно зітхнула д’Артаньян. – Зрозуміло, забрати із собою привезених казна-звідки повій доблесні вояки навіть не подумали. Адже наші дівчата були для них гіршими від використаних презервативів, а не жертвами обставин, ти розумієш?…

– А далі що?

– А нічого. Які з дівчат живими залишилися, тих місцеві релігійники негайно камінням до смерті закидали, от і все. Як осередок гріха! Тому якщо моя золота подружка й дотягнула до відходу американців, їй це однаково не допомогло.

– Тобі важко говорити про це? – якомога щирішим тоном запитав Олег.