– Чи маєте ви уявлення про бінарну зброю?

– Доволі слабке. Але чого тут…

– Бінарна зброя – це два слабкоотруйних компоненти, які при змішуванні утворюють бойову отруйну речовину. Існує спеціальна міжнародна Конвенція про заборону, виробництво, накопичування й застосування хімзброї, однак щоб під її дію підпала зброя бінарна, прогресивному людству довелося свого часу неабияк потрудитися.

«Конструктор щастя» – це приблизно те саме: не наркотик, а лише окремі компоненти, із суміші яких готується наркотичне зілля. До суміші додається інструкція з виготовлення. Якщо погратися зі співвідношенням компонентів і з режимами обробки суміші, можна одержати різної сили дурилку: для початківців, для тих, хто підсів серйозно, й зовсім уже для доходяг.

Украй здивований Олег тільки й зумів промимрити:

– Нічого собі…

– Не скажу, що останній період життя Патрача був безпроблемним, – знову заговорив Портос, – але все-таки возити наркотики й возити «конструктори щастя» – речі зовсім різні! Компоненти «конструктора» ніким не заборонені, навіть під час перевезення через кордон ніякий прикордонник тобі й слова не скаже. Відвантажуй хоч валізами, хоч діжками.[29] А що вже говорити про внутрішню доставку, якщо дозу «конструктора» можна без найменших проблем замовити через Інтернет!.. Але полегшення життя обернулося тим, що Патрачеві катастрофічно бракувало ризику.

– Ну добре, припустімо, він з’їздив кудись за черговою партією «конструктора». Але ж його забили на смерть бейсбольними битами! Як же тепер наркотик потрапить до замовника?!

– Патрач іще вночі відвіз товар, куди треба.

– Уночі – це після…

– Ну так, щойно з мадам вербувальницею розправився, тоді сів на мотоцикл і поїхав замовлення розвозити. Як я вже казав, автомобіля в нього зроду не було. Та й ні до чого кур’єрові автомобіль, якщо по країні мотатися краще в поїздах чи автобусах: не так помітно. А от для доставки містом мотоцикл якраз те, що треба! Окрім того, людина на двоколісному «Suzuki» виглядає набагато більш спортивною, ніж водій будь-якого авто – а в Патрача спортивне загартування все-таки до гробової дошки залишалося.

Згадка про те, що вбитий наркокур’єр був, виявляється, запеклим мотоциклістом, уперше за весь вечір розвеселила Олега. Щосили приховуючи іронію під маскою серйозності, він запитав:

– А чи є на двоколісному «Suzuki» місткий багажник?

– Який ще багажник?… – сторопів Портос.

– Ну як же! Зрозуміло, той самий, у якому відвезли на Пуща-Водицинський цвинтар мішок із трупом вербувальниці.

– Не кажіть дурниць, пане власкор, бо я засумніваюся у ваших розумових здібностях, – процідив Атос. – Цю негідницю справді зарізав Патрач, однак на «стрілку» її запросив власний бос. Інакше вона б не поїхала.

– Ах, он воно як!..

– От бос вербувальниці й забезпечив машину з великим містким багажником! І вже впоравшись із цією справою, убивця узявся за звичайну роботу з доставки замовлень. У них там своя система: під’їхав до схованки, гроші звідти забрав, пакетик з «конструктором щастя» та інструкцію з приготування поклав. А зранку раненько обдзвонив клієнтуру: таке діло, виїжджайте в обумовлене місце, забирайте замовлення. І ніяких особистих контактів: найсуворіша конспірація!

– Але якщо з погляду закону причепитися до компонентів «конструктора щастя» неможливо, то…

– А конкуренти?! Вистежать – доведеться битися. Після бійки неодмінно почнуть розбиратися боси, потім великі боси, які командують молодшими босами… Це ж скільки мороки, уявіть? Тому краще не ризикувати й зайвий раз «зашифруватися».

– Втім, з’ясовуючи, яку таку капость розвозив по країні Патрач, ми відволіклися від головного, – тихо, однак наполегливо нагадав Араміс, – я так і не розповів про те, що ж змушує мститися особисто мене.

– Даруйте, таки справді відволіклися, – погодився Олег. – То що ж?

Широко роззявивши рота, «мушкетер» ковтнув повітря та, здавалося, з готовністю збирався заговорити. Але замість цього чуйно видихнув, винувато посміхнувся й зачастив скоромовкою:

– Знаєте, я ж готувався… промову оцю навіщось репетирував, довго обмірковував кожне слово, щоб ви усе зрозуміли без зайвих розпитувань, але зараз… Не можу, і край. Хоч ти плач!

Та ледь журналіст вирішив хоч якось підбадьорити «мушкетера», як той заговорив несподівано рівним, майже безстороннім голосом:

– Вона була милою й прекрасною дівчиною. Можливо, це здасться затертим літературним штампом, лютою банальщиною, однак по-іншому сказати не можу: янголятко, хіба що без крилець!.. Моя Віка. Вікуля. Я кохав її безумно, по-божевільному буйно, вона ж лише посміювалася наді мною. Іноді говорила смутно: «У нас із тобою справжній мезальянс[30] виходить – геній технічних наук плюс сіренька, цілком безперспективна лаборантка. Так буває в книжках, але у житті так не можна».

– Ви працювали разом? – про всяк випадок уточнив Олег.

– Ну так, хоча тепер це абсолютно не важливо… Набагато важливіше в цьому випадку хоча б те, що генієм технічних наук уперше назвала мене саме Віка. Але я й подумати не міг, що то є тривожна ознака, на яку варто звернути увагу! Я тоді взагалі був молодим дурником, тому волів не думати, а просто кохав мою Вікулю – от і все. Вона була потрібна мені як… не знаю навіть!.. Як повітря?… Як моя робота?… Як саме життя?… Напевно, як все це, разом узяте й зведене у квадрат. Ні, мабуть, навіть у куб.

– Що ж все-таки перешкодило вашому взаємному щастю? – обережно поцікавився Олег. – Про кохання ви говорите в минулому часі – отже, примхливе кохання скінчилося?

Араміс зупинив журналіста помахом руки і продовжив:

– Не кохання скінчилося, а вона… Вікуля, тобто. І не скінчилася зовсім – просто померла. Через нього, через покидька цього, через наркомана.

Не розумію навіть, коли це сталося. Я саме по маківку в дисертацію провалився, справа впритул до захисту підходила, клопотів вище даху – причому набагато, набагато вище! Тим більше, що одразу ж після захисту… ну, не одразу, зрозуміло, а через місяць-другий ми домовились розписатися. Можете уявити, як я носом землю орав, аби швидше, швидше!..

А ледь захистився – отут і з’ясувалося, що не до весілля вже. Виявляється, моя ненаглядна Вікуля встигла пристраститися до «коліс». Коли викликав її на розмову, вона сказала, що навмисно так розсудила: мовляв, якщо пити почне – перегаром тхнути буде, якщо колотися – сліди в районі вен видадуть. Зате екстазі, мовляв, штука інтелігентна, ковтнула піґулку – і таке щастя настає!.. Й одразу ж вона щасливою стає від того, що доля подарувала їй кохання генія технічних наук. Та й не помирає від «коліс» ніхто – мовляв, це все дурнуваті вигадки тих, хто жодного разу в житті покайфувати по-справжньому не наважився.

«Мушкетер» замовк, щоб відсапатися, тоді Олег запитав:

– Наркотики просто так, здуру, ніхто приймати не починає. Може, її щось іще не влаштовувало?

– Ні-ні, цього вистачило. Кажу ж, нещасна моя Вікуля все ніяк не могла збагнути, за що геній технічних наук покохав її – «сіреньку мишку», таку звичайну, нічим не примітну?! Мучилася цим, щастю своєму ніяк повірити не могла, сумнівалася. А я, дурень, з дисертацією в цей час длубався…

– Як усе почалося?

– Як?… Пішла Віка одного разу до подруги, а там цей сидів.

– Хто?

– Та оцей от юнак палкий з поглядом палахкотливим!!!

Араміс зі злістю смикнув мишку, клацнув на якийсь значок у відкритій теці, і на моніторі виникло велике фото худого й занадто вже блідого мужика, зів’яла шкіра на обличчі якого навіювала думки про маску.

– Отже, ледве розповіла Вікуля про свої страхи й сумніви, як подружка і говорить: «Чуєш, Мертвяче! Треба дівчинці допомогти, тож випиши їй піґулочку щастя». Так, між іншим!..

«Мушкетер» наморщив чоло, трохи поворушив губами й мовив:

– Я коли хвилююся, то увесь час забуваю. А розповідати цю історію без хвилювання… навіть відрепетирувавши попередньо!.. Даруйте, не можу. Але я справді забув сказати, що покидька цього Мертвяком звуть.