– Так, не дивно, – обережно погодився журналіст.

– Оцей самий Мертвяк і підсадив мою дорогоцінну Віку на «колеса», поки я дисертацію захищав. Щось я, зрозуміло, навіть відчував. То якісь дивні перепади настрою, то час від часу руки в неї тремтіти починали. Однак я сам був не в найкращій формі. Думав, у Вікусеньки просто нерви, як і в мене. Звідки ж було знати, що це «колеса» так діють!..

І ще дещо істотне: екстазі з алкоголем погано сполучаються. Але під час рішучої нашої розмови я був настільки ошелешений почутим, що не стримався й закатав формений скандал. Мовляв, про яке весілля тепер може йтися, коли наречену терміново лікувати потрібно?! Та й яке там лікувати – вже, без применшення, життя рятувати!.. Вікуся ж почула тільки те, що здатна була почути у тодішньому своєму стані: весілля скасовується, хоч я й захистив кляту свою дисертацію. У цьому є й моя провина.

Олег негайно все зрозумів, однак не ризикнув перешкодити Арамісу виливати задавнене горе:

– Вікуля вирвалася від мене й кулею помчала до себе. Удома зжерла чергову «піґулку щастя», тільки цього разу запила її коньяком, що купила колись і тримала спеціально для мене… на випадок непередбаченого торжества. От коли після «коліс» видула цілу пляшку коньяку – серце й відмовило. Уявіть цей жах: дівчині якихось двадцять чотири роки, а вона від інфаркту трансмурального на той світ пішла!.. Поки «швидка» приїхала, уже не було кого рятувати.

А бачили б ви її квартиру – от де жах! Я якось раніше не замислювався, наскільки стрімко порожніє житло людини, яка живе заради чергової дози. Вона ж речі потихеньку продавати почала, оскільки її лаборантської зарплати на «колеса» не вистачало, а увесь час у мене гроші клянчити теж підозріло. Щоправда, деякі борги на стороні все-таки наробила, але я за все розплатився. Але тепер ось за це!..

«Мушкетер» з ненавистю тицьнув пальцем на фото хворобливого юнака зі старечою шкірою й докінчив:

– Цей Мертвяк – от він і є найголовніший мій боржник, і тепер він сповна заплатить за те, що підсадив на «колеса» мою дорогоцінну Вікусю!

– А чому саме цей наркоман? Чому не та подружка, що…

– Мертвяк, саме Мертвяк! – безапеляційно відрізав Араміс. – «Колеса» моїй Вікулі давав саме цей виродок, він і відповість.

– І все-таки: яким чином? Конкретно.

– Перш ніж покидьок приїхав забирати посилку з «конструктором щастя», привезену напередодні Патрачем Тринадцятим, я встиг побувати біля схованки. Не для того, щоб перевірити приховану камеру, ні! Просто дечого досипав у пакетик з «конструктором». Тому…

«Мушкетер» замовк, подивився на комп’ютерний годинник, задоволено мугикнув якимсь своїм думкам і проговорив:

– Ну так, саме зараз Мертвяк готує з «конструктора» чергову порцію зілля. Тому дуже-дуже незабаром випробує небачені по силі відчуття, від яких хвилин через тридцять, максимум через годину, здохне, блюючи кров’ю. Розповідаю все це вам, пане власкор, тому що впевнений в успіху на всі сто. Шансів вижити цей покидьок не має ніяких. Нуль, повний нуль! Навіть без єдиної палички.

– Все-таки дуже схоже на старий польський фільм, – замислено мовив Олег. – Там теж був наркоман, що зламав життя дочці одного з «трикутника вбивць». І йому теж підмінили наркотик. Тільки й різниці, що це був шприц із якоюсь капостю, що він вкатав собі у вену.

Замість відповіді Араміс лише плечима знизав:

– Я вже сказав, що наркомани самі обирають таку долю! Рано чи пізно з Мертвяком стався би передоз, я всього лише постарався, щоб відбулося це саме зараз, от і все. Момент занадто зручний: усе спишуть на іншого покидька – на Патрача. І кінці у воду…

У кімнаті надовго запанувало тяжке мовчання.

– Добре у вас усе виходить. Добре й дуже гладко, просто чудово, – нарешті заговорив журналіст. – Патрач зарізав спровоковану вами вербувальницю за дорученням тих, на кого вона працювала. Самого Патрача на смерть забили бейсбольними битами за те, що не у свою справу сунувся. Але перш ніж померти, він устиг передати «конструктор щастя» наркоманові Мертвяку… І знову ж, ви непомітно досипали чогось в «конструктор». Тобто, усі померли, а ви до цих смертей абсолютно жодного стосунку не маєте! Шляхетні добродії «мушкетери» із пані д’Артаньян, яка до них примкнула… І головне, що ніхто про це надалі не довідається, чи не так?

– Можливо, у вас провали в пам’яті, та я хочу про дещо нагадати – суворо мовив Атос. – Ми познайомилися лише десять днів тому. Минуло надто мало часу, щоб забути наші милі посиденьки в піцерії й нашу домовленість. Отож нагадаю: вас спеціально запросили, щоб висвітлити на шпальтах «Кур’єрського поїзда» діяльність нашої групи. Зрозумійте ж, ми – чистильники суспільства! Ми аж ніяк не збираємося приховувати нашу роботу від людей. Ми своє зробили, тепер ваша черга братися за роботу.

– «За робо-о-оту!..» – передражнив його Олег. – Із чим накажете працювати?! З розказаними вами небилицями без єдиного документального підтвердження, чи що?! Або пропонуєте розшукати людей, чиїх імен я навіть не знаю – одні лише прізвиська?…

– Не хвилюйтеся, усі матеріали, які тільки зможемо надати, сьогодні вночі будуть записані от сюди.

Геній технічних наук висунув шухляду столу, витяг звідти темно-синю флешку, підкинув її на долоні й додав:

– Тут ємність вісім гігабайтів, тому вміститься все необхідне, включаючи відеофайли й аудіотреки. Передам це вам особисто в руки завтра вдень на залізничному вокзалі.

– Чому це раптом на вокзалі? – миттю насторожився Олег.

– А тому, що після праведних діянь по очищенню суспільства від усілякої мерзенної гидоти ми теж потребуємо морального очищення. Отже, завтра вирушаємо в невелику турпоїздку: зробимо сходження на Говерлу. Швидкісний поїзд на Тернопіль відходить о 16:00, тож за годину до відправлення й зустрінемося.

– Все зрозуміло: утекти хочете, – журналіст розчаровано зітхнув.

– Ти думай, що говориш!.. – обурилася д’Артаньян.

– Я, між іншим, думаю, ще й як думаю! – парирував Олег. – І знаю, що вас зовсім не на Говерлу несе. Просто злякалися зробленого, тому хочете сховатись. Забруднили чисті руки, і тепер локшину мені на вуха вішаєте…

– Тобі квитки показати?!

Однак Атос вчасно втрутився:

– Стривайте, не кип’ятіться… Нікуди ми не хочемо тікати, натомість розслабитися справді не завадить! А де найкраще очиститися, як не на природі у горах?… Краєвиди на Говерлі, подейкують, просто чудові – от і перевіримо, брешуть люди чи ні. Похід за маршрутом займає якихось три доби, плюс два дні на переїзд із Києва до Тернополя і назад.

– А раптом затримаєтеся?

– Малоймовірно. На Говерлу взимку підніматися важко, а влітку при гарній погоді це навіть дитині під силу, не те що чотирьом дорослим. Так що сьогодні в нас п’ятниця, 14 червня… От і вважайте, що наступної середи, 19 червня, ми повернемося. І дуже сподіваюся, що ви покажете нам хоча б перший матеріал з наміченої серії.

– Ах, сподіваєтеся? – журналіст навіть скривився, немовби з’ївши кислюче яблуко. – Думаєте, я за п’ять днів не здатен накатати по готовій добірці матеріалів чернетку добрячої статті?

Атос відповів з усією можливою серйозністю:

– Не у п’яти днях річ. Просто ви, здається, не до кінця усвідомили, наскільки небезпечну спадщину готові прийняти з наших рук. Залишається сподіватися на ваш професіоналізм і витримку. Отак-то, пане власкор.

«Мушкетери» не обдурили: як і домовлялися, суботня зустріч відбулася в привокзальному «McDonald’s». Чистильники виглядали втомленими, однак при цьому їхні обличчя сяяли непідробленим задоволенням!

– От вам одразу, щоб не забути похапцем, – Араміс простягнув журналістові темно-синю флешку. – Тут усе, що було обіцяно, включно з відеозаписами. До речі, сьогодні подивіться «Магнолію ТВ», там напевно буде невеликий сюжетець або хоча б журналістська ремарочка про те, що міліція героїчно ліквідувала черговий наркопритон.