Втім, сідати за справу просто зараз, посеред ночі, він не збирався. Якщо чесно, то намотавшись весь день по Києву з Віталькою і сусідськими хлопчиськами, Олег досі перебував у надто гарному настрої, щоб заглиблюватися у деталі очищення цього світу від усілякої мерзоти. Після короткого роздуму нинішню ніч було вирішено присвятити французькому ретро-трилеру «Таємниця ферми Мессе» (в оригіналі – «Героїн»): зрештою, герой знаменитого Жана Габена викорінював наркоторгівлю! Причому, як і «мушкетери», робив це на свій власний манер… Тобто з погляду хитрого впертого селлюка.

Неділя вийшла напруженою. Як Олег потайки й підозрював, під час вивчення матеріалів довелося зіштовхнутися з безліччю мерзоти, але також і з доволі оригінальними витівками чистильників. Приміром, досі він не міг зрозуміти, яким чином «мушкетери» пов’язали зовсім різних людей у єдиний ланцюжок. Адже до чого елегантно вийшло: померли всі – а зачепитися нема за що!..

Отримані на флешці відомості пояснювали, як вдалося цього досягти: насправді «зв’язування» проходило з іншого кінця. Насамперед, Атос і д’Артаньян дізналися, хто завербував їхню Любашу на нібито тривіальні підробітки за кордоном. Далі дуже акуратно простежили, на кого працює мадам вербувальниця. З’ясували, зокрема, що для залагодження декількох брудних справ її боси час від часу залучали колишнього спортсмена на прізвисько Патрач. Останній же насправді працював наркокур’єром, а за самовільний «приробіток» уже встиг дістати два попередження – тобто, буквально ходив по лезу між життям і смертю, хоча й не вірив у це…

Відштовхнувшись від діяльності цього малоприємного типа, Атос і д’Артаньян вийшли на Портоса. На пропозицію поєднати зусилля для помсти покалічений з ласки Патрача борець, який через це перервав кар’єру, відгукнувся з ентузіазмом. Підбадьорені успіхом, майбутні чистильники промацали одержувачів наркотиків і зупинилися на Мертвяку: в «мушкетерській» компанії бракувало саме такої технічно обізнаної людини, як Араміс, що люто ненавидів наркомана через загибель нареченої.

Отак і зв’язався ланцюжок негідників, яких чистильникам належало покарати. А самі «мушкетери»?… Очевидно, спочатку вони були досить дистанційовані один від одного. Однак знання бід одне одного, ненависть до покидьків, що завдали їм невимовного болю, й загальні наміри поступово згуртували чистильників настільки, що тепер вони навіть разом у турпохід вирушили. Олег уявив на секунду газетний заголовок:

Уривчасто хихотнув, різко мотнув головою, щоби прогнати мару, і знов занурився у вивчення отриманих матеріалів. Длубався над ними до пізнього вечора, доки не настав час дивитися «Магнолію ТВ». Дивна річ, але й цього разу ні про який розгромлений наркопритон не було сказано ані слова. Незважаючи на пізню годину, він спробував подзвонити Арамісу. Автовідповідач негайно повідомив українською й англійською, що абонент тимчасово недоступний. Отже, туристи вже на шляху до Говерли, або стомлений геній технічних наук відключив телефон на ніч. Ну, то й нема чого їх турбувати…

Те ж саме повторилося у наступні два дні: «Магнолія ТВ» вперто мовчала про наркоманське кубло, зв’язку з «мушкетерами» не було. Олег уже встиг розібратися в купі матеріалів, тому ввечері у вівторок все-таки засів за першу статтю з майбутньої серії – про мадам вербувальницю. Зрештою, розібратися з долею Мертвяка він ще встигне, відсутність зв’язку з підкорювачами Говерли цілком пояснювана – власне кажучи, чого б це хвилюватися?! Зате зробити першу чернетку до приїзду «мушкетерів» було вкрай бажано. Тим паче, добірку файлів Араміс надав просто шикарну – навіть з усіма іменами-прізвищами й адресами, окрім відомостей про мешканку сусідньої області, якій вдалося вирватися з сексуального рабства. Гріх було не написати хльостку жваву статейку про торговку «живим товаром», яка ламає чужі долі заради майбуття власної доні…

А от з ранку середи почали коїтися по-справжньому дивні речі. Швидкісний поїзд «Інтерсіті» з Тернополя прибував на початку шостої ранку. За всіма розрахунками, близько 9:00 Араміс повинен був опинитися у своїй однокімнатній квартирці на вулиці Івана Пулюя. Чим він там конкретно займався: відпочивав з дороги, розбирав речі або снідав, – журналіста не хвилювало. Започаткована напередодні ввечері чернетка статті була готова в першому наближенні: залишалося написати лід[34] і гарненько відредагувати все разом. Узяту з дому заготовку нескладно довести до пуття й у редакції, роботи там залишалося максимум на годину або й менше. Цілком можна домовлятися про зустріч із «мушкетерами» – вони ж саме так планували вчинити, сидячи у привокзальному «МакДональдзі».

Тому дочекавшись 9:00, Олег набрав номер генія технічних наук. Цього разу в мобілці зазвучала пісенька «Пора-пора-порадуемся на своем веку»: отже, чистильники таки повернулися з турпоїздки, оскільки перебувають у зоні зв’язку! Але через кілька секунд замість очікуваного «Алло» рінгбектон змінився повною тишею. Журналіст почекав трохи, мовив:

– Алло?…

Телефон вперто мовчав. Олег позирнув на екранчик мобілки: судячи з кількості «полін», зв’язок мав бути нормальним, акумулятор заряджений… Він про всяк випадок почекав ще й заговорив знову:

– Алло? Арамісе, це ви?… Алло, алло!.. Ви чуєте мене?! Алло!.. Арамісе, ви вже в Києві? Алло…

Телефон мовчав. Журналіст передзвонив ще кілька разів – і все з тим самим результатом. Довелось відправлятися до редакції, так і не домовившись про зустріч. Чому ж не відповів Араміс?… Може, у нього якісь проблеми з телефоном? Може, туристи потрапили під сильний дощ, а мобілка й вода – речі несумісні…

У редакції на Олега чекало нудотне завдання: «народити» якісний матеріал про огидно тривалу комунальну реформу за мотивами прес-конференції, наміченої в одній мінрегіонбудівській установі. Не впоравшись із цією роботою, не залишалося часу докінчити статтю про вербувальницю. Не докінчивши статтю, соромно було домагатися зустрічі з чистильниками. Довелося тупцяти до держустанови містом, що поступово розжарювалося від червневої спеки, викинувши всі зайві думки з голови, – інакше не перетравиш купу цифр про зношені теплотраси, заборгованість по проплатах за енергоносії, вічну бюджетну неспроможність та іншу дрібноту.

З мерзенним редакційним завданням Олег розібрався аж близько половини п’ятого вечора. Щоб дещо прочухатися, випив горнятко розчинного кавового ерзацу «Nescafe» (іншого в редакції не тримали) і викурив наполовину обсипану сигарету, останню в зім’ятій пачці. При цьому з якоюсь навіть ностальгією згадалася смачнюща «кава по-портоськи»… Але щоб колишній борець знов потішив ароматним напоєм, потрібно все-таки довести до ладу матеріал про вербувальницю. Що ж, кінець дня – цим і займемося!

Журналіст дістав з кишені сорочки й підключив до редакційного комп’ютера темно-синю флешку. Робота над матеріалом зайняла близько години. Він би впорався швидше, але коли вже докінчував чистову редактуру, у приміщенні раптово вибило світло. Отже, знов у сусідньому офісі врубали всі кондиціонери, рятуючись від спеки! Тому автомати й не витримали… Довелося чекати зайвих чверть години, доки знов підключать автомати, а потім відновлювати файл. Однак підсумковим результатом усіх витрачених зусиль він залишився задоволений.

– А що це у посиленому темпі строчить надвечір найкращий у нашій редакції передовик капіталістичного виробництва?

Валерка Мазайло підійшов іззаду й намагався через плече прочитати статтю на моніторі. Олег одразу мінімізував текстове вікно, обернувся й мовив досить жорстко:

– Вибач, однак начальству півроботи не показують.

– Начальству чи дурню?…

Редактор також спробував напустити на себе суворість, але зі старшими за віком це в нього виходило досить поганенько.

– Не ображайся, але я справді хочу показати вже повністю готовий матеріал, а не оце, що є зараз, – тепер Олег говорив небагато м’якше.