Але як змиритися з таким?! Він обізнаний у військовій справі, бо вивченню її тонкощів віддав не один рік. Він, генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств. Спочатку написав і видав у Парижі трактат «Роздуми про війну з московитами», а повернувшись додому, мав можливість випробувати на практиці свої теоретичні міркування під час Смоленської війни. І тоді все, про що писав у далекій французькій землі, блискуче підтвердилося. Отже, минулі досягнення засвідчують, що робити далекоглядні припущення полковник Немирич таки вміє.

З іншого боку, вчорашній катастрофічний відступ… та чого там! — катастрофічна втеча з правого берега Стрипи доводить, що він укупі з усією шляхтою так само здатен помилятися. Інакше блискуче шляхетське воїнство нізащо не відступило би під навалою жалюгідної купки бунтівників. Справді, хто вони такі, щоб перемагати воїнство, зібране під рукою короля Яна Казимира?! Вискочні, холопи…

Немирич задер голову й подивився у блакитну, без жодної хмаринки височінь неба. Сонце вже піднялося над обрієм і відчутно пригрівало, а як до зеніту доповзе… Ох і спекотним же буде день! А ще спекотніше стане, коли бунтівники підуть у наступ.

І все ж таки, в чому саме полягала вада плану, затвердженого на королівській нараді?..

— Так, чоловіче, вада у вашого плану була! Але зовсім не та, про яку ти можеш навіть помислити.

— Що?!

Від несподіванки полковник миттю звівся на ноги… й опинився очі-в-очі з незнайомим літнім чоловіком.

— Ти хто?

— Хіба не впізнав?

— Ні.

— Отакої! Богдан Хмельницький я, от хто.

— Та-а-а… не може того бути!!!

Немирич придивився уважніше: огрядний, ошатно вдягнений літній чоловік з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою. Тобто оце і є ватажок бунтівників?!

— Розкажи, як ти тут опинився.

— Хотів з тобою сам-на-сам поговорити, доки всі інші сплять, от і прийшов.

Полковник озирнувся… і його очам відкрилася дивна картина: не тільки його хлопці — також усі інші шляхтичі разом зі своїми служниками, втомлені вчорашньою невдалою для них битвою та виснажливою нічною роботою, повкладалися спати, хто де стояв. Навіть охоронців не здогадалися виставити — отож, мабуть, і пройшов сюди ватажок клятих бунтівників, ніким не затриманий.

— Нема про що нам розмовляти, — Немирич відвернувся, проте прибулець поклав праву руку йому на плече й запитав:

— Але ж ти не розумієш, в чому наша сила, хіба не так?

Юрій озирнувся. Незваний прибулець всміхався й дивився просто йому в очі, хитро примружившись.

— Навіщо мені те розуміти…

— Е-е-е, пане полковнику, не бреши — негарно це! По всьому бачу, що саме нерозуміння бентежить тебе, не дає спокою й умиротвореності. Між тим, усе просто. Подивись на твоїх людей. Подивись на все військо шляхетське. Бачиш, які ви знесилені?

— Нічого дивного. Адже ми пропрацювали всю ніч до самого ранку…

— Знов кажу тобі, пане полковнику — негарно брехати! Мої люди теж не байдикували.

– І де вони?

— Невдовзі побачиш. Але йдеться не про наше, а саме про ваше військо. Кажеш, люди попадали на землю, роботою нічною знесилені? А я стверджую, що це сама земля наша висмоктала з магнатського війська силу й натомість нам її передала. І життєва сила чотирьох тисяч ваших воїнів, вбитих у вчорашній сутичці, теж пішла в землю, а потім нам передалася.

— Невже?!

— Саме так, інакше б ви не були такими виснаженими. От цього й не врахував ніхто: ні ти, ні король, ані інші пани магнати. У цьому й полягає ваш спільний прорахунок.

— Брешеш, — Немирич намагався відповідати спокійно, з гідністю, проте далі мимоволі зірвався на крик. — Земля ця така сама ваша, як і наша!!! Натомість ви на неї грабіжників-кримців привели, тоді як ми…

— Козаки воювали разом із кримцями ще півтора десятка років тому[35] з обопільною користю, — розважливо парирував Хмельницький.

— А ясир на нашій землі збирати — це для тебе нормально?!

— Ясиром у нинішній війні стануть не русини, а поляки. Панство має золото, щоб відкупитися від полону. Що тобі до того?..

— Мені не байдуже, бо всі ми є підданими короля Яна Казимира.

— От бачиш, ви віддаєте рідну землю під руку польському королю, а нас звинувачуєте в тому, що ми сюди кримців привели, бачте…

— Але ж русинські землі завжди входили до складу Речі Посполитої, таким є природний порядок речей…

– І яких же висот русинські князі можуть досягти у Речі Посполитій, якщо не зраджуватимуть віру своїх прабатьків?! От скажи, пане полковнику: чи комфортно тобі живеться з вірою социніянською у серці? Тільки відповідай правдиво, годі вже душею кривити.

Щойно Немирич зібрався похизуватись виступом на останій військовій нараді й тією увагою, яку приділили його пропозиціям, як раптом здригнувся від несподіваної думки: звідки незваному гостеві відомо про його социніянську віру?! Вони ж не знайомі особисто, не зустрічалися раніше…

Між тим Хмельницький поспішив скористатися мовчанням Юрія і продовжив наполягати на своєму:

— Ти, пане полковнику, помиляєшся, покладаючись на Яна Казимира. Втім, як і на будь-якого іншого короля, котрий рано чи пізно опиниться на його місці. Приміром, коли мене образив чигиринський підстароста Чаплинський, і я поскаржився на те попередньому королю Владиславу Вазі, його величність відповів прямо: «Ти воїн, маєш мушкета й шаблю, то чому не відповідаєш за себе і за свою волю, чому шукаєш мого суду? Твоя доля — здобути своє мечем. Я ж допомогти тобі не можу — мене здолали шляхетські партії та фракції». От коли я зрозумів остаточно, що покладатися можна лише на себе, а не на короля. І в цьому також твоя помилка, Немиричу…

У проміжках між кількома гарматними пострілами, що прогриміли на березі Стрипи, схованому від погляду свіжонасипаним земляним валом, пролунало перелякане волання одного зі служників:

— Прокидайтеся, пане, негайно прокидайтеся! Біда: козаки пішли у наступ!

Немирич відірвав голову від нагрітої сонцем землі, миттю звівся на прямі, проте спросоння ледь утримав рівновагу. Ясна річ, ніякого Хмельницького поруч із ним не було.

Між тим служник повторив благально:

— Біда, пане: козаки обійшли наш вал на півночі, де його не встигли добудувати!!! І татарські вершники…

Битва скінчилася десь опівдні. Добре, що так, бо ще вранці шляхтичам здавалось, що усі вони приречені безславно загинути.

…Як не старалися усі, хто споруджував захисний земляний вал, однак закінчити його північну частину до ранку не вдалося. Отож вранці козаки й атакували польський табір саме з півночі! Одночасно з лісу, розташованого на південному сході від Зборова, вилетіло кілька загонів татарської кінноти.

Шляхтичі опинилися затиснутими в лещатах. Але ситуація стала зовсім нестерпною після того, як табором прокотився поголос: позаду в’юнких татарських вершників помічено загін, очолюваний самим проводирем бунтівників — Богданом Хмельницьким!!! Сама лише присутність легендарного гетьмана лякала більше, ніж перспектива потрапити в полон до кримців і через деякий час опинитися на невільничому ринку у далекій землі. Коли напередодні козаки налетіли на правобережний табір, Хмельницького ніхто не бачив. Побачили тільки сьогодні…

Це була катастрофа!!! Жахлива катастрофа, що могда обернутися невідомо чим!..

Після звістки про появу Хмельницького здійнялася настільки сильна паніка, що князь Корецький з усім можливим поспіхом полишив Зборівський замок напризволяще. Не в змозі вибудувати жодного бойового порядку, притиснуті до недобудованого земляного валу шляхетські загони перемішалися.

Становище урятував особисто король Ян Казимир: хтозна яким дивом, але його королівській величності вдалося вишикувати і повести в атаку німецьких піхотинців. Найманці зазнавали відчутних втрат, проте вперто тіснили піші козацькі загони. Години через три королю вдалося повернути Зборівський замок.