— А заарештувавши — було доручено доправити його у військовий суд воєводства Київського?
— Саме так, ясновельможний.
— Не до мене, тобто, а до Києва?
— Так.
— Це ж пряме порушення Переяславських статей! — не втримався від репліки Немирич, проте Виговський зреагував миттєво:
— Пане генеральний писарю! Будеш казати, коли тебе спитають, а не коли тобі заманеться!!!
— Перепрошую, ясновельможний, — Юрій відступив на крок і трохи вклонився на знак каяття.
— Гаразд, вибачаю, — і гетьман кивнув посланцеві: — Що ж, усе це ми з’ясували. А підкажи-но тепер от що: коли саме Барабаш з’явився у розташуванні війська князя Ромодановського?
— П’ятнадцятого червня.
Було помітно, що репліка Немирича й різка реакція на неї Виговського трохи спателичили гінця, але він намагався триматися гідно, як і належало у присутності самого пана гетьмана.
— Отже, п’ятнадцятого червня?
— Так, ясновельможний.
— А сьогодні у нас двадцять дев’яте червня, я не помилився?
— Не помилились, ясновельможний.
— Добре… Отже, відтоді, як бунтівний кошовий отаман Барабаш з’явився у розташуванні війська князя Ромодановського, минуло рівно два тижні. За цей час воєвода встиг написати повідомлення до Москви й отримати звідти відповідь. А мабуть, що й почав її виконувати… Я нічого не наплутав, усе вірно кажу?
— Все вірно, ясновельможний.
— А чому ж мені про все це тільки зараз повідомляють?!
Тепер Виговський не приховував свого гніву. Намагаючись зберегти гідність, як і раніше, посланець розвів руками, знизав плечима й мовив:
— Ясновельможний пане гетьмане, я прибув до Чигирина якомога швидше, по дорозі ніде на жодну хвилину не затриму…
Виговський скочив із крісла, у якому сидів, так різко й несподівано, що гонець замовкнув на півслові, й проскреготав:
— Та це просто бозна-що!!! Тут до Чигирина скакати півдня, якщо не квапитися — то цілий день! Якщо ж кульгаву кобилу під хвіст цілувати після кожного шинку — щонайбільше два дні!!! А ти мені оце розповідаєш, що сталося два тижні тому?! Оце так шишацький сотник служить мені, своєму гетьманові?!
— Ясновельможний, я…
— Помовч!!!
Посланець розсудливо стулив пельку. Тоді гетьман кивнув козакові у запорошеному одязі, якого привів із собою, і той повідомив:
— Третього дня військо боярина Ромодановського отаборилося попід стінами Веприка[56], але самого князя там іще не було. Позавчора під вечір з’явився особисто воєвода, тоді його стрільці оточили укріплення. Добре, що оточення відбувалося дуже мляво й ліниво, тож я встигнув вислизнути й за наказом пана сотника помчав просто до пана гетьмана…
Це повідомлення неабияк схвилювало усіх присутніх на нараді. Але тільки-но Виговський махнув рукою, як усі слухняно замовкли. Тоді гетьман знов звернувся до посланця шишацького сотника:
— Шишаки значно ближче до Чигирина, ніж Веприк. До того ж тобі не було потреби вибиратися з оточення. Тим не менш, приїхали ви одночасно. І ти нічого не розповів мені про те, що князь Ромодановський вирушив зі своїм військом з Миргорода на північ, щоби взяти в облогу якесь місто. Кажи, але саму лише правду: ти знав про це?!
— Та щоб мені й на цьому світі, і на тому!.. — хотів побожитися гонець, але гетьман тільки рукою махнув та гукнув коротко:
— Геть!
— Але ж ясновельможний…
— Геть звідси!!! Повертайся до сотника і передай йому, що він більше не шишацький сотник!!! Нехай забирається з Шишаків хоч під три чорти, але тільки подалі від очей моїх — бо як зустріну, накажу голову йому відтяти!!! Все, забирайся!!!
Зрозумівши, що подальші перемовини не призведуть ні до чого доброго, посланець поквапився вийти геть. Невідривно дивлячись йому вслід, Виговський повернувся у своє крісло і проказав, зітхнувши:
— Кого призначити новим шишацьким сотником, вирішувати зараз не станемо. Сотник — не надто велика цяця, щоб аж так непокоїтися цією справою. Встигнемо… А поки що хотів би почути думку всієї старшини про цю справу. Почнемо з пана генерального писаря. Немиричу, скажи-но все, що маєш сказати. Слухаю тебе уважно.
Після чого так і в’ївся очима в Юрія. Той заговорив спокійно, майже невимушено:
— На мою думку, ясновельможний, Москва продовжує порушувати Переяславські статті ще брутальніше, ніж порушувала досі. По-перше, на теренах Гетьманщини перебуває достатня кількість стрільців, тому введення князем Ромодановським додаткового війська без узгодження з нами нічим не виправдане.
По-друге, у Переяславських статтях чітко прописано: козаків можна судити лише судом козацьким. Мало того, що миргородського полковника Степана Довгаля, полтавського полковника Степана Ляха й кошового отамана Якова Барабаша заарештував московський боярин, але він же з московським царем Олексієм Михайловичем за нашими спинами вирішив, куди відправити на суд Барабаша.
По-третє, початок облоги Веприка без висування тобі, ясновельможний, будь-яких претензій взагалі можна розцінити тільки як зухвале самоуправство чужого війська на теренах нашої Гетьманщини. Принаймні жодного розумного пояснення таким діям я поки що не почув. А враховуючи те, що менш кричущі порушення Переяславських статей мали місце й раніше… Я не знаю, чи варта ця угода паперу, на якому написана!.. Тому…
— Стривай-но, — владним жестом Виговський зупинив генерального писаря, й Немирич слухняно замовк. — Ти добре сказав, дай висловитися також решті, бо не все ж тобі говорити.
Протягом ще півгодини по черзі висловилися всі присутні на нараді. При цьому Юрій із прихованим задоволенням відзначив, що решта страшини так чи інакше підтверджувала його думки, висловлювалася в тому ж самому ключі. Вислухавши всіх присутніх, гетьман взявся підбивати підсумки. Почав з найголовнішого:
— Згоден з усіма вами, що своїм багатомісячним свавіллям Москва довела: тамтешній цар Олексій Михайлович з усіма своїми князями, боярами й воєводами не збирається сумлінно виконувати укладені й підписані у березні 1654 року Переяславські статті. Можу запевнити усіх присутніх, що незадовго до смерті про те саме говорив мій попередник — нині покійний гетьман Богдан Хмельницький, засновник нашої козацької держави. А тому, виконуючи його священну для усіх нас волю, я, гетьман Іван Виговський, наданою мені владою оголошую Переяславські статті віднині й надалі денонсованими.
Хоч як шанували гетьмана усі присутні, але вони не могли стримати полегшених зітхань і радісних вигуків. Заспокоївши їх рвучким жестом, гетьман продовжив:
— Доручаю генеральному писареві Юрію Немиричу повідомити про це у належний спосіб московського царя Олексія Михайловича. Окрім того, непогано було б розповісти про денонсацію також іншим європейським правителям. Що скажеш на це, пане генеральний писарю?
— Я назву цю відозву, наприклад, «Маніфестом до володарів Європи», — з радістю відгукнувся Немирич.
— Називай як хочеш, але щоб завтра, найпізніше — післязавтра ти свій «Маніфест» порозсилав по всіх усюдах.
— Авжеж, ясновельможний, так і зробимо.
— Добре, але це не єдине, що ти мусиш написати… До переходу на наш бік ти дотримувався віри социніянської, я не помиляюсь?
— Не помиляєшся, ясновельможний, але…
— Тому ти, Немиричу, складеш і розішлеш також відозви до всіх своїх колишніх одновірців із закликом переходити на наш бік, причому негайно.
— А-а-а?..
Цей наказ був настільки несподіваним, що Юрій розгубився тепер уже відверто. А таке з ним траплялося вкрай рідко.
— Зараз нам потрібно зібрати якомога більше сил, бо московити розпочали війну — назвати вторгнення армії князя Ромодановського іншим словом язик не повертається. За таких умов кожен шляхтич зі своїм почтом або ж надвірною корогвою може стати нам у нагоді. Тож напишеш і таку відозву теж.
— Так, ясновельможний, — Юрій не міг не погодитися.
— Запопонуєш гарні умови й земельні володіння у межах Гетьманщини. Про це ще поговоримо пізніше, не при всіх… Бо окрім «Маніфесту» й відозв, треба буде сьогодні ж оголосити терміновий набір як пішого війська, так і охочекомонних[57]. А ще або наздогнати й повернути Карач-Бея, який вже, найшвидше, поїхав з ясиром додому, або звернутися по допомогу до кримського хана. І неодмінно треба розіслати гінців у кожне місто, в кожну фортецю з наказом полагодити мури, де вони того потребують, і підготувати до бою всю наявну зброю. Отак.