— А з Веприком що станеться?.. — не втерпів козак у запорошеному одязі.

— Якщо Веприк досі не здався князеві Ромодановському — звісно, допоможемо насамперед. Якщо ж здався…

— Впевнений, вони тримаються! — голос козака здригнувся від образи.

— Не ображайся, козаче, це війна, на ній всяке може статися… Оже, якщо Веприк тримається — допоможемо місту насамперед, якщо ж здався — визволимо. Це все щодо термінових наказів, пане генеральний писарю. А тепер належить подбати ще про одну справу.

Й обвівши козацьку старшину суворим поглядом, Виговський мовив:

— Мені дуже не сподобалося, що бунтівного кошового отамана Якова Барабаша без нашого відома відправили на суд до Києва. Якщо негайно вислати надійних людей на перехоплення конвою з бранцем, гадаю, ми ще встигнемо. Треба цей конвой розшукати, Якова Барабаша у будь-який спосіб — умовляннями чи силою, але вирвати з рук московитів і привезти на наш, на козацький суд сюди — до Чигирина.

Трохи почекавши, чи не заперечуватиме хтось, гетьман додав:

— Зрозумійте, судити Барабаша нашим козацьким судом, а не за вказівкою московського царя — то є справа нашої честі й гідності. Зрештою, будь-якого козака має судити виключно наш — козацький суд, за нашими законами! Це треба довести московитам раз і назавжди.

— Пане Анджею, то ми…

— Не сьогодні, будь ласка.

Дитячі оченята дивилися на нього жалісливо і благально, та він був непохитним:

— На жаль, маю ще багато справ, не до вас сьогодні, хлоп’ята. Давайте-но все ж таки завтра, гаразд?..

По їхніх розчарованих дитячих личках було дуже добре видно, що пристати на цю умову їм нелегко. Проте оскільки іншого виходу все одно не було, діти відповіли урізнобій:

— Гаразд, ми підемо… Не насмілюємось вам заважати… Тоді до завтра, пане Анджею!.. Тоді вже завтра, нехай…

Потім усі шанобливо вклонилися й почимчикували до хвіртки. Андрій провів їх засмученим поглядом, подумки вибачився за брехню, до якої був змушений вдатися, та повернувся у двір. На відміну від попередніх місць проживання, у Краковському воєводстві, майже поруч із древньою столицею Польщі ніхто не став би терпіти чергової социніянської громади. Але ж як міг онук Фаусто Паоло Соцціні — засновника цього прекрасного, дуже людяного вчення — не проповідувати у тій місцині, де жив?!

Тож Вишоватий робив усе, що міг зробити за таких обставин: повчав дуже-дуже тихо, ненав’язливо й непомітно. Повчав тих, на кого майже не звертали уваги дорослі — місцевих дітлахів: недарма ж бо Ісус наказував апостолам не чинити спротиву дітям[58], які навідувалися до Христа! Тому щодня до нього зліталися зграйками юні нащадки місцевих посполитих, а почасти навіть дрібних підпанків. Розмовляючи з ними, немовби з дорослими, Андрій завжди намагався вивести бесіду на якусь цікаву та корисну тему… Наприклад, на відповідність Святого Письма людському розуму… на те, що Святий Дух є втіленням сили Божої… на недоречні людські уявлення про гріховність малих діточок, якою вони буцімто наділені від самого народження, а отже — і про первородний гріх[59] тощо.

Ніхто не розмовляв з дітьми подібним тоном, тож вони й горнулися до дивакуватого пана Анджея. Він же сподівався, що колись, досягнувши повноліття, нинішні його підопічні згадають ці ненав’язливі уроки людяності та всім серцем оберуть социніянство на противагу догматичній католицькій вірі. Бог Істинний побачить, як це влаштувати, його ж нинішня місія полягає у підготовці майбутньої социніянської пастви. Андрій сумлінно та смиренно виконував роботу, результати якої навіть не сподівався побачити.

Виконував повсякчасно.

Але тільки не сьогодні!

Бо зараз на його відповіді чекали аж ніяк не діти, а двоє дорослих людей, листи від яких посланці привезли майже одночасно…

Зважаючи на липневу спеку, Андрій увійшов до скромної, майже вбогої хатинки лише для того, щоб прихопити із собою папери. А далі прилаштувався на ґанку в холодочку й заходився перечитувати їх.

Першим взявся за послання Юрія Немирича. Власне, то був не лист, а відозва як до всіх социніянських громад Речі Посполитої, так і до окремих социніян. Цією відозвою пан генеральний писар генеральної військової канцелярії ясновельможного гетьмана Івана Виговського закликав усіх своїх колишніх (колишніх — саме так!) одновірців пошукати притулок у вірі ортодоксів-схизматиків, під покровом козацької Православної церкви.

Єдиної церкви, у якій (за словами Немирича) і досі зберігся справжній Святий Дух, що зійшов колись на перших апостолів, які ще безпосередньо знали самого Господа Ісуса Христа.

У гостинному лоні церкви, догмати якої базуються безпосередньо на Святому Письмі у найповнішому його варіанті.

На тексті Святого Письма, не викривленому жодним зайвим словом людським, або навпаки — жодним мимовільним вилученням святих Божествених слів.

А якщо так, тоді усім социніянам, які ще перебувають у межах Речі Посполитої, належало негайно облишити свою социніянську єресь і негайно ж перехреститися у віру ортодоксів-схизматиків — єдино правильну, нічим стороннім не затьмарену… І все це заради того, щоб влитися у козацькі лави, як вчинив він — теперішній генеральний писар Юрій Немирич!..

Читати цю відозву Андрієві було анітрохи не легше, ніж християнському прозеліту давньоримської епохи виходити на арену цирку, де на нього чекали голодні леви. Втім, онук самого Фаусто Паоло Соцціні примусив себе прочитати написане слово за словом, від початку й до кінця. Лише після того взявся за друге послання — цілковито протилежне першому.

Цей лист написала пані Ельжбета — дружина того самого хвалькуватого самовпевненого бовдура, який склав щойно прочитану відозву. Дружина Юрія Немирича, котрий вільно чи мимовільно, але вкрай жорстоко образив як усе социніянство, так і його мудрого смиренного засновника, і навіть товариша своєї юності. Коротше — всіх, кого тільки міг!..

З рядків цього схвильованого листа випливало, що про відозву до социніян пані Ельжбеті все добре відомо. І настільки нерозумний, невиважений, необачний крок чоловіка її відверто налякав. Ясна річ, пані Ельжбета дуже зраділа тій обставині, що ясновельможний гетьман Виговський повернув їхній родині цілу низку маєтків — але чи вартувала отака «шкурка» настільки дорогої «вичинки»?! Адже заклики, адресовані колишнім одновірцям щодо переходу у віру схизматиків, не могли спричинити нічого, окрім холодного відчуження у кращому разі. Тоді як у гіршому — на все сімейство Немиричів чекала відкрита ненависть.

Невже Юрій не розумів цього, складаючи свою дурнувату відозву?! Бо покинути знесиленого невдачами польського короля Яна Казимира, щоб перебігти на службу до Карла Густава Шведського — це одне. Так багато хто вчинив і підстави для цього мав: адже його королівська величність не зміг вберегти вірних своїх васалів спочатку від козацьких шабель, а тепер — від Шведського потопу. За таке королю-невдасі варто «віддячити» переходом на бік іншого правителя.

Натомість зміна релігії — це геть інше!!! Тепер родичі, друзі, знайомі, сусіди — всі відвернуться від вірян-відступників! Тому пані Ельжбета і насмілилася звернутись до пана Андрія Вишоватого, як до давнього, ще з часів юності приятеля свого чоловіка. Звернулася з єдиним проханням: зробити що завгодно і як завгодно… благати, тиснути, вмовляти, лаяти!.. Тільки б сталося диво! Тільки би пан Андрій намовив її чоловіка розкаятися і повернути все, як було раніше! Відкликати назад свою кляту відозву!.. Пояснити всім і кожному, що це — жахлива помилка!.. А ще краще — підробка. Справді, міг же хтось відозву підробити й від імені генерального писаря Юрія Немирича розповсюдити?! Звісно, що міг…

Отже, пані Ельжбета благала пана Анджея зробити все можливе й неможливе, аби тільки люди забули про це прикре непорозуміння — відозву. Благала, як тільки могла благати жінка, доведена до повного розпачу. Закликала пожаліти як не самого приятеля своєї юності, то бодай його нещасну родину. Відверто зізнавалася, що у цій скруті покладатися їй, нещасній, можна тільки на пана Анджея…