Пальці затремтіли, лист упав йому на коліна. Шляхетна пані Ельжбета сподівається на його допомогу — але що він може вдіяти?! Написати Немиричу?.. Саме так він вчинив минулого разу — майже три роки тому, коли цей, з дозволу сказати, сподвижник короля Карла Густава надумав розсилати до социніян листи із закликами переходити на бік шведів. Причому тоді ним усе було сказано гранично чітко і зрозуміло: більше ніколи не пиши ніяких подібних листів іншим, бо в кожному з них міститься гірка краплина блекоти з келиха, призначеного особисто тобі.
Минуло всього лише три роки, й Немирич знов узявся за старе — за написання відозв. Тільки якщо минулого разу йшлося про зміну сюзерена, то тепер — про зраду шляхетно-виваженому вченню Фаусто Паоло Соцціні. Й залагодити справу пропонується нікому іншому, як особисто онукові засновника социніянського вчення. Хоча тепер…
Так, якщо чесно, тепер Андрій не хотів нічого й нікому доводити. Зовсім нічого! Ще три роки тому він відчув, що більше не може вважати Юрія Немирича своїм товаришем. Усе, що в юнацькі літа було — усе в небуття загуло. Вже тоді, на початку Шведського потопу замість товариша юності лишилась тільки зчужіла людина, генерал шведської кавалерії.
Хоча, попри упередженість, минулого разу Вишоватий взяв до уваги жахливу трагедію, яка спіткала родину Немиричів — загибель їхнього старшого сина Томаса. Він подумав, що це могло затьмарити розум нещасного батька, отож Юрій і утнув дурість. Якщо написати йому листа з роз’ясненнями, він отямиться…
Що ж, минулого разу це таки спрацювало. Але тепер?! За всі ці роки душевна рана мала би затягнутися. Час — це найвидатніший лікар, він виліковує зазвичай. Ну, не може дорослий чоловік і досі краяти душу через смерть дитини — не буває такого!!! Тоді чим можна пояснити нинішнє затьмарення розуму Немирича?! А якщо немає причини…
Так, у цьому разі Андрій просто не бажав знати, хто він такий — цей пан генеральний писар генеральної військової канцелярії гетьмана Івана Виговського. Вишоватий просто викреслив цього підлого мерзотника зі свого життя. Викреслив раз і назавжди. Тому навряд чи він чимось допоможе пані Ельжбеті в її сімейній скруті. Треба всього лише пом’якше відмовити їй — і все. І хай на тому окошиться.
А переконувати в чомусь Юрія Немирича?.. Андрій Вишоватий не знає такого. Не знав ніколи. І знати не бажає.
— Праворуч, хлопці!!! Праворуч заходьте хутко!!! Вони ж зараз ворота закриють!!! А-а-а!..
Утім, було вже запізно. Хоча правофлангові загони одразу посилили натиск, намагаючись охопити позицію супротивника, аби прорватися до воріт за спинами стрільців, маневр виявився запізнілим. Московити теж уторопали, чим загрожує прорив на правому фланзі, тому ворота негайно закрилися.
Це спричинило сум’яття в рядах стрільців, які все ще боронилися попід міськими стінами. Ті, які перебували в тилу, відкотилися назад, намагаючись вскочити у шпарину воріт, що стрімко зменшувалась. Але спочатку на них полетіло згори каміння, потім у стрільницю висунувся сам воєвода Григорій Ромодановський, який ревнув щодуху:
— Назад, мерзото!!! — і завбачливо зник, бо негайно пара-трійка козацьких куль врізалася в товсті колоди стін зовсім поряд зі стрільницею. Отже, стрільцям не лишалося нічого іншого, як тільки гинути затиснутими між міцними фортечними стінами та загонами козацької й татарської кінноти. А хто не гинув від удару шаблею чи списом або ж намагався утекти — ставав здобиччю татар.
Багатющий ясир дістанеться сьогодні союзникам козаків! А все завдяки тому, що стрільцями вирішив пожертвувати сам воєвода Ромодановський чи хтось із московських князів, які замкнулися зараз за дерев’яними стінами Лохвиці… Майбутній долі татарських бранців не позаздриш, звісно. У глибині душі Немиричу було їх шкода. І можливо, по закінченні облоги він би навіть погодився викупити певну кількість бранців…
Але ж, з іншого боку, Юрій добре пам’ятав, що у європейських університетах, де йому довелося студіювати в молоді роки, всерйоз дебатувалися питання: чи можна вважати московитів християнами і чи є у них загалом людська душа?! Він і сам тепер бачив, що його давній трактат «Роздуми про війну з московитами» відображав реалії дуже блідо, кволо — лише наполовину, якщо не на третину! За останні півроку Немирич побачив стільки незбагненних речей, що…
От взяти хоч би нинішнє рішення воєводи Ромодановського: полишити на вірну смерть чи татарську неволю щонайменше сотню стрільців, аби лишень урятувати власну шкуру — як це зрозуміти?! Отак вони поводяться зі своїми — а з чужими що вчиняють!..
Ні, мабуть, московити — все ж таки не християни. Тому не стане Юрій викупляти їх з полону: нехай гинуть на галерах чи десь там у рабстві.
І як же вірно вчинив ясновельможний гетьман Виговський, що наказав скасувати Переяславські статті… Якщо півроку тому Гетьманщина була заплямована військовим союзом із цими бездушними нехристями, то тепер угоду розірвано. А це означає, що земне царство справедливості на теренах Гетьманщини таки буде виплекано!
При цій думці зморшки на обличчі Немирича розгладилися. Він навіть відвернувся від стін Лохвиці, щоб не бачити, як татари в’яжуть полонених стрільців довгими вервечками. Навіщо псувати похмуро-безрадісною картиною прекрасні думки про майбутнє, що заволоділи ним… Адже згадав він, як у вересні укладалися Гадяцькі статті між Річчю Посполитою і Гетьманщиною. Ну все, тепер недовго вже лишилося. Десь навесні його королівська величність Ян ІІ Казимир пообіцяв скликати сейм, де Гадяцькі статті неодмінно будуть затверджені, а тоді…
І тоді…
Гетьманщина офіційно перетвориться на велике князівство Руське, що очолюватиме триєдину федерацію з королівством Польським і Великим князівством Литовським. І великим канцлером новоутвореної триєдиної федерації стане він — Юрій Немирич. Й відтоді плекатиме державу-мрію — земне царство справедливості. До керівництва там допускатимуться лише кращі з кращих, закони писатимуться тільки й виключно справедливі!.. найсправедливіші у всьому світі…
Немирич вистраждав це майбутнє царство справедливості на цій святій землі. Вистраждав усім своїм життям. Не зламався, навіть втративши улюбленого синочка Томасика. Забув кохану колись дружиноньку Ельжбету заради того, щоб виконати заповіт Богдана Хмельницького й допомогти новому гетьманові Івану Виговському.
Утім, з його любим Томасиком сталося нещастя через нехлюйство його колишніх одновірців-социніян, а от Ельжбета сама в усьому винна: виявляється, вона насмілилась за його спиною звертатися до інших шляхтичів. Зокрема, попросила про так звану допомогу Андрія Вишоватого, бо вважала написані чоловіком заклики до аріян переходити у віру православну жорстокою помилкою… чи навіть виявом душевної хвороби!.. Хто би що не казав, але дружина не має жодного права вчиняти настільки ганебно зі своїм чоловіком! І яка ще ніжність можлива після отакої підступної зради?..
Господи Ісусе!!! Він вже стільки страждав — отже, заслужив побачити, як його мрія втілиться у життя! Чекати лишилося зовсім, зовсім недовго…
— Вельможний пане генеральний писарю!
Він здригнувся, виринаючи з полону омріяних думок у реальний світ, озирнувся ліворуч і побачив, як до нього підвели спішеного козака.
— Чого тобі?
Прибулець вклонився й подав йому запечатаного листа, мовивши при цьому шанобливо:
— Від ясновельможного пана гетьмана послання.
Немирич узяв простягнутого листа, зламав печатку, прочитав. Задоволено розсміявся, мотнув головою у бік готової до облоги Лохвиці й мовив:
— До нас на чолі козаків і татар наближається сам ясновельможний гетьман Виговський, який щойно виступив з Чорнух. Думаю, недовго лишилось московитам сидіти в облозі.
Присутні зустріли його слова задерикуватим сміхом і радіними вигуками. А Немирич подумав про те, що попри тугу за назавжди втраченим сімейним щастям, він все ж таки… Все ж таки спромігся бути щасливим! Ще б пак: тепер козаки виженуть завойовників-московитів не тільки з Лохвиці, але і з теренів Гетьманщини, Гадяцькі статті ось-ось будуть затверджені, посада великого канцлера майже у нього в руках. А власноручна побудова царства справедливості, служіння людям на високій посаді, написання справедливих законів — це теж неабияке щастя, що випадає далеко не кожному…