— Аякже.

— Заціпся, кажу!

Однорукому врешті вдалося добути з гаманця дві монети по двадцять галерів. Жбурнувши їх візникові, чоловік промовив:

— Тримай, селюче! Маєш навіть наперед, якщо наступного разу буду п'яний, а ти, курва, не повіриш офіцерському слову.

— Оце інша справа. — подобрішав той і розвернувся на своїй лаві обличчям до дороги.

— То що вам треба, добродію? — перш ніж сісти, запитав однорукий ветеран.

— Нічого, — відповів Вістович.

— Розвелося тут цікавих, — пробурмотів той, залізаючи в бричку. І вже зсередини гаркнув візникові: — Їдь давай, ледацюго!..

Бричка рушила з місця, першим ділом втрапивши колесом у калюжу і щедро покропивши Вістовича бризками брудної води, проте він, здавалось, цього навіть не зауважив. Мов зачарований, комісар дивився услід. Йому раптом пригадалися слова доктора Тофіля про те, що найбільша насолода для Упиря спостерігати за безсиллям поліції. І, очевидно, зараз Упир спостерігає за ним... Вістовичу навіть здалося, що він відчуває на собі його тяжкий насмішливий погляд.

Звісно, йому є чого насміхатися. Подумати лишень, вбити головного підозрюваного просто під самим носом у поліцейських. Занадто просто було б для нього, якби Німанда схопили і віддали під суд. Упир хоче, щоб його шукали. Йому вкрай необхідно демонструвати свою зверхність. Мов пекельний гросмейстер, що, відчуваючи свою перевагу над суперником на шахівниці, раптом прибирає з неї одну зі своїх найсильніших фігур.

«Де ж ти зараз, сучий сину? — подумки мовив комісар, озираючись довкола. — Звідки спостерігаєш за мною? Який буде твій наступний хід?»

— Агов, це ви пан комісар Вістович? — почув він голос позаду себе і озирнувся.

Перед ним стояв невисокий міцний вусань у поліцейській формі.

— Так, я.

— Штабс-капітан Козуб, — козирнувши, представився той. — Мені наказано не відпускати потяг, доки пан не дозволить.

— За кордон? — перепитав чомусь Вістович.

— Так, до Києва.

— Думаю, в потязі ще працює мій колега Самковський.

— Так, опитує пасажирів.

— Тоді ходімо до нього.

— Що накажете робити з трупом? — вже на ходу запитав штабс-капітан.

— Відправте до Львова. Я хочу, щоб його оглянув наш поліційний медичний експерт, — відповів Вістович.

— Буде зроблено.

Самковський з блокнотом в одній руці й олівцем в іншій виглядав стомлено й знервовано. Шефа він зустрів гострим і холодним поглядом. Вістович добре знав цей погляд. Зараз у ньому читалося приблизно таке: «Ми двічі могли заарештувати цього бідолаху, що зараз висить головою вниз у купе. Це принаймні врятувало б йому життя...» З Самковським було важко не погодитись. Хоч по щирості, якби Німанда заарештували, то вже ніщо б не врятувало його від смертної кари. Занадто зручним він був підозрюваним.

Вістович зайшов у купе з покійником. Без сумніву, щоб повісити того головою вниз, запхнувши йому до рота шматок власного піджака, треба було мати надзвичайну фізичну силу. Це все також скидалося на елемент гри, яку вів з ними Упир. Жертва після своєї смерті мала виглядати незвичайно, по-диявольськи перфектно.

— Майстер своєї справи, — промовив сухим голосом ад'юнкт.

— Безперечно, — погодився комісар, — безперечно, чорт забирай...

Вістович нахилився й уважно огледів підлогу, потім купейні сидіння, а далі стіл... Раптом погляд його прикипів до покійника.

— Дістаньте з його рота кляп, — сказав він Самковському.

Той, дещо здивовано глянувши на нього, виконав наказ. Як тільки ад'юнкт смикнув за край тканини, що стирчала з вуст покійника, на підлогу впав якийсь невеликий предмет, що був у його роті разом з кляпом. Придивившись, комісар побачив на підлозі невелику шахову фігуру.

— Тура, — промовив Самковський. — Цей психопат ще й шахіст...

Комісар пригадав свої роздуми на вулиці і відчув, як по шкірі пройшовся мороз.

— Гравець, — кивнув він, — для нього це суцільна бісова гра...

— Як гадаєте, що це значить? — запитав Самковський, піднімаючи фігуру з підлоги.

— Поки не знаю, — відповів Вістович і подався до виходу.

Йому нестерпно хотілося курити і водночас бракувало повітря. На пероні він зіштовхнувся з Фройдом.

— Чув, що сталося, — промовив доктор якимось занадто низьким, навіть як для нього, голосом.

— Нічого дивного, — відповів комісар, — думаю, скоро про це знатимуть навіть там.

Він махнув рукою в бік кордону.

— Маєте рацію, комісаре, — погодився доктор. — Такі новини розлітаються швидко.

Вістович подумки відзначив, що вперше бачить Фройда знервованим. Можливо, той також відчував свою частку провини в тому, що Німанда не заарештували, коли була нагода. Адже доктор таки спричинився до цього. Нехай навіть не прямо...

Біля них виріс штабс-капітан Козуб.

— Пане комісаре, смію нагадати, поїзд...

— Так-так, — махнув запаленою цигаркою Вістович. — Діставайте звідти покійника і відправляйте.

— Слухаюсь, — посміхнувся поліцейський, мовби йшлося про найприємнішу роботу.

— Коли буде потяг до Львова? — запитав у нього комісар.

— За п'ять годин, не раніше, — відповів той і, перш ніж зайти до вагона, продовжив: — Можете почекати у моєму постерунку. Ви, пане комісаре, забрьохались, я бачу. А в мене тепло, одяг висушите... Та й чаєм пригощу. І вас, шановний пане, запрошую, — звернувся Козуб до Фройда.

Втім, штабс-капітан говорив українською, тож доктор ні бельмеса не зрозумів. Вістовичу довелося перекласти слова Козуба для нього німецькою, після чого віденець посміхнувся й схвально кивнув.

За дві години, якраз коли з вагона дістали труп Німанда, потяг рушив до Києва, а доктор Фройд повернувся з прогулянки Бродами, вони втрьох зібралися біля теплого п'єца в невеликій кімнатці, яку штабс-капітан гордо називав «своїм кабінетом». Невдовзі до них приєднався Самковський. В кожного було достатньо причин, аби мати гнітючий настрій, проте відчуття тепла потроху повертало присутнім добрий гумор.

Штабс-капітан закурив люльку і, зручно вмостившись у кріслі, окинув гостей примруженим оком. Він, схоже, єдиний з присутніх був налаштований на розмову, як людина, якій рідко вдається отримати добрих співрозмовників. Усі інші воліли бути слухачами.

— Як ваші враження від Бродів, пане Фройде? — запитав він у доктора.

Вістович знову мусив перекладати.

— Брудне й неохайне місто, — відповів той.

— Цілком пристойне містечко, — збрехав перекладач, намагаючись не втратити хорошу атмосферу.

— Ви занадто ласкаві, докторе, — несподівано заперечив Козуб. — Місто схоже на помийну яму, а що знаходиться на кордоні, то кишить злочинцями і перемитниками... Хоча серед останніх трапляються великі оригінали, скажу я вам... Як по цей бік кордону, так і по той.

Штабс-капітан звівся з місця, щоб приготувати гостям чай.

— Ось нещодавно один такий на прізвище Чвак зумів викопати під прикордонною загорожею справжнісінький тунель... Уявляєте, — продовжив він, — коли ми його впіймали, то неборак почав розповідати, що хотів лише добра. Мовляв, їм там з москалями важко живеться, і тунель мав би бути дорогою у вільну Європу. Хоч насправді волочив тим підкопом контрабанду, аж гай шумів...

— І що далі? — поцікавився Самковський.

— А далі прийшла мені телеграма аж зі Львова з ц.к. Дирекції митниці, в якій був наказ цього Степана Чвака відпустити, — сказав Козуб, розставляючи чашки з чаєм на стару подряпану тацю. — Причому, відпустити на всі чотири сторони... Звісно, я послухався. І подався цей хитрун десь у Мадяри, в Європу свою... Обережно, панове, чай гарячий...

Чай і справді виявився гарячим, проте жахливо несмачним, тому чашки здебільшого так і залишилися повними. Штабс-капітан, здавалось, цього не зауважив. Він і далі розповідав одну за одною історії про контрабандистів та їхні вигадки, часом кумедні, але все більше нахабні й небезпечні. У штабс-капітана цих розповідей виявилось так багато, що він готовий був не змовкати годинами. Проте слухачі перебивали його час від часу і подовгу виходили на вулицю, щоб викурити цигарку або сигару, а коли повертались, Козуб знову починав свої теревені.