Зараз на Сілезькому був дорогий, хоч помітно м’ятий костюм, під маринаркою – несвіжа біла сорочка з розстебнутим коміром. Лаковані черевики остаточно доводили: підозрюваного затримали в ресторані або якомусь клубі, до такого пан Густав не готувався. Тому сидів уже більше доби і, хоч навряд чи був у камері вперше, все одно відчував дискомфорт – саме через вбрання. В такому одязі за ґратами не тримають, виглядає він у ньому чужорідним тілом. Ну і, звісно, в’язень за збіглу добу навряд чи остаточно оговтався від шоку – не від самої тюрми, від несподіванки.

– Отут ви зараз мешкаєте, – Клим не знайшов, що ще сказати, тут же додав із запізненням: – Добрий ранок, пане Сілезький.

– У кого добрий ранок? – процідив той, і Кошовий подумки вилаяв себе, бо справді, міг би подумати трохи перед тим, як ляпати.

– Вітаю вас, – мовив, аби виправити дійсно незручну ситуацію.

– Ви вітаєте мене в тюрмі? Ви раді мене тут бачити, пане Кошовий?

Віко сіпнулося знову, Клим торкнувся його пучкою пальця.

Досить, вирішив. Треба вже брати себе в руки.

– Пане Сілезький, – почав він, намагаючись говорити твердо, й при цьому обсмикнув поли піджака, не придумав, що далі, лише повторив: – Знаєте, що, пане Сілезький…

– Що? – швидко поцікавився той, не підводячись з тюремного ліжка. – Що я маю чи мав би знати, пане Кошовий? Мушу поводитися з вами інакше? Гарно дякувати за візит? А як же, ви ж жертвуєте заради мене своїм дорогоцінним часом, а я порушив ваш святий спокій! Мені не до церемоній, щоб ви знали. А вам не варто не мене ображатися. Справа надто серйозна, аби ми тут і тепер гаяли час на ходіння колами, приглядаючись та притираючись один до одного. До речі, у мене окрема камера, але не ця. Густава Сілезького навіть після таких диких звинувачень ніхто не наважиться запроторити разом із простими смертними. І щоб остаточно завершити вступ до розмови: влаштувати цю зустріч мені надто дорого коштувало, повторити не вийде. Усі подальші контакти, запитання та відповіді – через Тиму. Йому сюди так само нема ходу, координатором буде мій адвокат.

– Хто?

– Дізнаєтесь, прийде час. Ви потрібні для того, аби витягнути мене звідси. Чим швидше, тим краще.

– Як саме? Я ж не адвокат. Тобто адвокат, але поки не маю законної можливості практикувати. Не розумію, пане Сілезький, які саме надії ви покладаєте на мою скромну персону.

– Та не прибідняйтеся вже, пане Кошовий! Ви свого часу перфектно владнали дві дуже непрості справи. Ви особа незалежна, тож зібраним вами фактам повірять. Власне, вам нічого особливого робити не треба. З’ясувати справжні обставини загибелі пані Агнелі, передати через Тиму моєму захисникові. Той уже рухатиме все далі. Не спокушав би вас великою винагородою, адже зараз ви лише тримаєте слово честі. За це не платять. Проте матимете клопіт, а це коштує грошей. Суму винагороди прошу визначити самому.

– А якщо я… – Клим замовк, добираючи потрібні слова: – Як у мене нічого не вийде?

– Мусить вийти, пане Кошовий, – серйозно мовив Сілезький. – Ви отримаєте зараз деякі знання. Тих, хто їх носить, не маючи на те права, в нашому середовищі зазвичай убивають.

– Убивають?

– Ви добре почули. Залагодивши цю справу, матимете індульгенцію. Адже в такому разі я виходжу на волю, і ви не зможете використати певні факти проти мене. Навпаки, дістанете захист, якого не мали раніше. Але в разі, якщо справжній убивця доньки Радомського за вашої участі знайдений не буде і я піду під суд, ваше життя мені вже не буде потрібне. Розумієте?

– Навіть дуже. Чому ви починаєте з погроз, пане Сілезький?

– А зараз ви почули зле. Бо почав я із обіцянки винагороди й підтримки. Про всяк випадок, знаючи, що ви чоловік меткий і можете спробувати відкрутитися… Пані Бася, так? Бася Райська, актриска жидівського «Колізею»?

Кошовий закусив губу ледь не до крові. Знову сіпнулося віко.

– Ця пані не має жодного стосунку до того, про що ми зараз говоримо.

– Тим більше буде прикро, якщо постраждає не за своє, – награно зітхнув Сілезький. – І годі, пане Кошовий. Я показав вам батіг та пряник. У вас будуть ще питання з приводу того, чому саме ви маєте зібрати докази моєї непричетності до вбивства?

– Ні, – відповів Клим, відразу повів далі: – У мене є лише єдине, що хочу з’ясувати. І ви, пане Сілезький, маєте відповісти цілком відверто. Я повинен чітко знати, яке завдання переді мною стоїть.

– Ви вже знаєте. Докази того, що я не вбивав Агнелю.

– Докази бувають різні, – тепер голос Клима звучав твердо й навіть лунко. – Можна спробувати встановити справжнього вбивцю чи хоча б вивести ваших посіпак на його слід. А можна зібрати фальшиві докази та підсунути поліції замість вас, справжнього вбивці, цапа-відбувайла. Я юрист, мені важливо це знати. Звідси питання, пане Сілезький: ви таки вбили свою коханку, Агнешку Радомську, чи ні?

Аж тепер Сілезький підвівся.

– Я її не вбивав, – викарбував він. – Більше того, можу це довести. Ви, юристи, називаєте це алібі.

– Чудово. Чому ви досі не надали свого алібі комісарові Віхурі?

– Бо для цього треба зізнатися в убивстві, – просто відповів Густав Сілезький.

У ніч, коли на тендітну шию панни Агнелі накинули тонкий шкіряний пасок і задушили, лишивши тіло на загальний огляд у власному автомобілі біля власного будинку, у Львові, на Клепарові, під залізничним мостом убили ще одну людину.

Хтозна, може, десь у іншому місці ще когось закатрупили. Але тієї ночі чоловіка під мостом застрелив пан Сілезький, власною рукою. При цьому були Єжи Тима і ще двоє чоловіків, котрі працювали на Густава. Жертвою став шахрай з Любліна, котрий два місяці, як проводив зухвалі оборудки на чужій території, причому ігноруючи всі закони. Вони ж вимагали, аби кримінальник отримав від Сілезького дозвіл «орати» підпорядковану йому територію Львова й, головне, віддавав частку здобичі. Зухвалець же не просто ігнорував порядки, котрі були не суто місцевими, а діяли всюди, де промишляють злочинним ремеслом. Він кинув виклик іншим колегам пана Густава. Тому шахрая поставили поза законом, відкрили полювання, злапали й приволокли під міст на Винницю [29] й там провчили.

Вірніше – забили на смерть.

Стріляв Сілезький, вирішивши цього разу не доручати нікому брудну роботу. Люблінський шахрай кинув виклик особисто йому, плюнув у лице. Втиратися Густав не мав наміру – в таких випадках громада не зрозуміє, якщо ватажок не виконає власний вирок особисто. Потім тіло за наказом Сілезького запхали в мішок із камінням і втопили в озері неподалік. А далі до світанку пиячили в одному з приватних будинків на Замарстинові. Тож звістку про вбивство коханки Сілезький почув мало не останнім у Львові, прокинувшись далеко по обіді.

– Тепер ви розумієте, пане Кошовий, чому я не можу довести своє алібі комісарові?

– Не розумію, чому ви призналися мені.

– Вам – безпечно. Оце і є частина тих знань, котрі мусите мати.

– І за володіння якими ризикую життям?

– Саме так, – розвів руками Сілезький. – Тима не сказав вам цього при зустрічі, бо не мав права. Але за вашим бажанням він дасть наказ виловити труп із озера й показати вам.

– Дякую, але звільніть від цього.

– Тобто ви мені нарешті повірили?

– Що ви не вбивали панну Агнешку, бо в цей час убивали далеко від Пекарської іншу людину? Вірю. Ще й передбачливо мовчу, що за такий злочин так само мала б бути кара…

– То ви збираєтесь мене карати? Чи раптом соромити, пане Кошовий?

– Порожні розмови, – тепер Клим перейшов на діловий тон.

– Цілком із вами згоден. Судити мене вільний хто завгодно, але має бути закон. Люблінського шахрая навіть не шукають. Якби й шукали, без тіла нічого б не вдіяли. Аби вивудили мішок із дна, треба ще довести мою провину. І взагалі, що вам до того?

– І то так, – зітхнув Клим. – Тепер давайте ближче до вашої загиблої коханки. Чому подумали на вас?